Вільям Шекспір

ЛУКРЕЦІЯ

Переклав Михайло Литвинець

Високоповажаному Генрі Райотслі,

герцогові Саутгемптону та баронові Тічфілду

Любов, яку я почуваю до вашої світлості, безконечна; і цей скромний твір без початку передає лише частину її. І тільки докази вашої втішної прихильності до мене, а не достоїнства моїх невмілих рядків, надають мені впевненості в тому, що ви приймете мою присвяту. Те, що я створив, належить вам; те, що я маю ще створити, так само ваше, — як частина того цілого, що повністю віддане вам. Якби достоїнства мої були більші, то й вияви моєї відданості були б значно більшими. Але хай яким би там не був мій твір, він приноситься в дар вашій світлості, що їй зичу довгого життя, ще більше продовженого всіляким щастям.

Вашій світлості найпокірніший слуга

Вільям Шекспір

Тарквіній із Ардеї, що в облозі,

На крилах згубної жаги летить,

Спішить в Коллаціум і по дорозі

В собі жадливу роздуває хіть,

Що в нім, як жар у попелі, горить —

Обнять Лукрецію — красу небесну,

Дружину Коллатіна доброчесну.

Так, доброчесну! З тих наймень і слів

Нещадно-гостре в нім зросло жадання;

Ох, необачно Коллатін чинив,

Коли хвалив її очарування,

Рум’янцю на щоках блідих палання

І двох зірок земних красу ясну, —

Їх мав, законну маючи жону.

В наметі у Тарквінія ще вчора

Свій скарб відкрив щасливий багатій;

Його дружина — щастя і опора,

Дарунок неба на путі земній;

Тож небу й долі дякує своїй, —

Хай владарі із славою побрались,

Але таких жінок їм не дісталось.

О зірка щастя, що сяйне й згаса!

До кого й прийде — ненадовго стане;

Ось так ранкова срібляна роса

Під сонця золотим величчям тане;

Умить зникає щастя пожадане:

Красу і честь від світу злісних бур

Хто захова? Який затулить мур?

Не потребує врода красномовця,

Собою людське око порива.

І хто б повірив, що такий знайшовся

Дивак: розхвалює краси дива?

Навіщо мужеві хвальби слова?

Тримав би краще він у таємниці

Від ницих вух перлину скарбівниці.

Мабуть, Тарквінію пихатий дух

Роз’ятрила ця розкіш небувала, —

Адже загроза в серце йде від вух;

Чи, може, самолюбство уражала

Зухвалість порівнянь кольких, як жала,

Чи заздрощі впекли — що простий хтось

Здобув те, що владиці не далось.

Думками гнаний, він всякчасно в русі,

Тож не спиняється і швидко мчить:

Що справи, честь, високий сан, що друзі?

Все занедбав і квапиться згасить

Той пломінь, що в печінці палахтить.*[1]

О згуби жар у попелі розкаянь,

Ти не старієш, хоч минув твій травень!

Та ось в Коллаціум прибув крадій,

Його там римська прийняла матрона,

У неї ж на лиці в борні ясній

Змагались врода й цнота безборонна;

Краса була від сорому червона,

А цнота мов сріблила кров сріблом, —

Хвалитись їм хотілося обом.

Але краса, що білістю ввінчалась,

Зве голуб’ят Венери звіддалік;*

А цнота у краси віднять старалась

Рум’янець, даний в золотий ще вік,

Що золотив їй срібло милих щік;

Отож червоне, — як вони б не бились! —

Від стиду, наче щит, боронить білість.

Такі герби цвіли на тих щоках:

Зійшлись краса червона й біла цнота, —

Дві королеви, рівні у правах,

Обом у світі панувать охота;

Їх шанолюбство пориває потай;

Обидві дужі, кожна бій веде,

Але в борні з них жодна не впаде.

Безмовна йде війна троянд і лілій

На ратнім полі вроди; крадькома

За всім Тарквіній стежить у безсиллі;

Аби не бути вбитим обома,

Цей боягуз поразку вже прийма,

Спішить в полон до армій несуворих,

Хоч ті б воліли, щоб утік цей ворог.

Подумав він, що недоріка-муж

Покривдив сам вродливицю-дружину,

Бо скнаристий язик його недуж

Списати ту красу дорогоцінну:

Тож завдяки скупому Коллатіну

Зчудований Тарквіній в час оцей

Не зводив з неї жадібних очей.

Свята, що біс її обожнив скритий,

Не добачає ще лихих прикмет;

Той не грішить, хто не навчивсь грішити,

Пташки в кущах не відають тенет:

Виходить щиросерда наперед

І гостю віддає спокійно шану, —

Він ще високого не зрадив сану.

Для того й ницість він ховав свою

Під мантією величі красиво;

Вдавалось прикидатись крадію,

Хоч раз у раз, вчаровані на диво,

Очиці загорялися жадливо;

Він схожий був на бідних багачів —

Багато мав, але ще більш хотів.

Та ще Лукреція в чужі зіниці

Не задивлялась. Це їй таїна;

Не вміла в них читати таємниці,

На сторінках блискучих письмена;

Не знала пасток і спокус вона;

Їй не відкрилась хіть його видима,

Гадала: просто він глядить очима.

А він про славу мужа їй рече,

На італійських знайдену долинах;

І честь високу хвалить гаряче,

Здобуту мужем в подвигах орлиних,

І лаври перемог його вершинних;

Лукреція, зрадівши тим словам,

Здіймає руки — слава небесам!

Він заміри ховає таємничі,

Чи не завадив? — річ веде глуху:

Ще хмара не відбилась на обличчі,

Ще бурю тлумив у собі лиху,

Як Ніч, ця мати Жаху та Страху,

Жалобну тінь над світом розгорнула

І День в тюрмі склепінчастій замкнула.

І от пішов Тарквіній на спочин,

Удавши, що стомився до знемоги,

Хоч після й довгої вечері він

Ще говорив з Лукрецією трохи;

Свинцевий сон вгамовує тривоги,

І все спочин знаходить уві сні,

Все спить — крім лих, турбот і злодійні.

Тарквіній — злодій теж; лежить, гадає

Про те, як бажаного досягти:

Надії мало, й страх його діймає,

Однак свого охота доп’ясти!

Як часто відчай квапить до мети,

А ще ж як вабить скарб-винагорода,

Та що там страх, коли й життя не шкода!

Той, хто бажає жадібно чогось,

Ладен віддати все, чим володіє,

І тратить те, що виграть довелось,

На більше покладаючи надії;

Але ж те більше раз у раз маліє,

Бідою робиться користь, і от

Вже виявляється, що він — банкрот.

Мета ж у всіх — до старості здобути

Багатство, волю, славу й спокій теж;

І до мети цієї рвуться люди,

І ти, як всі, за це на бій ідеш,

Життя заради шани віддаєш,

А шану — ради грошей; ну, а гроші

Несуть нам часто згубу, не розкоші.

Лихими вчинками самі себе

Міняємо, чимсь іншим хочем бути;

Пиха непевна все собі гребе;

Що має — все не те, пусте, зіпсуте,

Тож здуру занедбаємо набуте

І те розгубимо, що в нас було,

Як багатіти нам поможе зло.