Випаливши це, я приступив до церемонії. Сяк-так виконавши усе згідно з ритуалом, повернувся на своє місце і остовпів. Усі дивилися на мене такими палаючими очима і з таким напруженням, ніби ждали від мене чогось незвичайного. Мені хотілося пирхнути, але не насмілився, бо в хаті все ще панувала урочиста тиша.

— Ви промовляли чудово! — зауважив Данг. — Чи це було якесь польське закляття?

— Щось подібне до цього. Дуже старе, воно існує майже півтора століття.

— Може, вплинуло?

— А як воно могло вплинути?

— Блія Пхай часом не ожив?

— Ні! Запевняю вас, що Блія Пхай помер сумлінно, раз і назавжди.

Коли Данг переклав де сенсаційне відкриття, присутні глибоко й голосно зітхнули, чи то з жахом, чи то з полегкістю — а можливо, і з тим, і з другим водночас.

Незабаром до хати ввійшло кілька чоловік з кренгами в руках. Кренг — це музичний інструмент, що складається з кількох сопілок різних розмірів, своєрідний губний органчик з дуже приємними, вібруючими звуками, подібними до органних тонів. Справжній чоловік мусив уміти грати на кренгу й виконувати один-єдиний танець, який знали мео. Його виконують з різних приводів виключно чоловіки. То ритуальний танець, що відганяє од душі небіжчика шкідливих духів.

Прийшли двоє танцюристів. Граючи на кренгу, вони виконували свій дивацький танець. Кожен танцюрист рухався незалежно від іншого і робив несподівані рухи, то швидкі, наче стрибок хижака, то повільні, немов чатував на когось. Танцюрист високо піднімав одну ногу, обертаючись на другій; потім схилявся до землі, немов замітав її кренгом, рвучко перестрибував з ноги на ногу, або переступав повільно, як черепаха. Він то присідав навпочіпки, щоб стрибнути наперед, то завмирав на мить у русі і раптом блискавично перекручувався навколо своєї осі.

— Ми називаємо це дати стусана духові, — нахилився до мене Данг.

У цьому танці було щось чарівне, якась невимовна краса. Відчувалося суворе дихання стародавніх віків. Нічого подібного у інших народів немає. Тепер я вже не дивувався, що у мео ці танці виконували тільки чоловіки.

Це був безперечно танець ведмедя. Рухи танцюючих яскраво передавали невичерпну міць народу, його завзяті бої й безустанну пильність. Особливо вражали раптові, швидкі повороти. На протязі чотирьох тисяч років мео охороняли свої садиби від різних напасників.

Звідки ж символ ведмедя? Це був не гімалайський ведмідь, що жив у в’єтнамсько-лаотянських горах. Танець був зв’язаний із ведмедем Півночі, володарем сибірської тайги. Вивчаючи стародавні історичні пісні, яких і досі співають мео, етнографи висунули припущення, що перед тим як оселитися в китайському Хонані, своєму першому, відомому в історії місці поселення, мео жили десь на Півночі, в районі сибірської тайги й тундри. «Наші курені, — співалося в одній з їхніх популярних пісеньок, — здіймалися колись в краю, вкритому лісом, кригою і снігом. Шість місяців тривав там день і шість місяців — ніч. Дерева росли рідко й були низькі, люди теж були маленькими й загорталися у звірячі хутра…» Мені здається, що за достовірність такого припущення міг би також говорити й танець мео, на що етнографи досі мало звертали уваги. Ведмідь Півночі був натхненником їхнього танцю і як звір втілював у собі могутність далекої природи, так само й танець мав переможний вплив на найважливіший обряд мео, обряд поховання.

Незабаром інші танцюристи заступили двох перших, а ті підійшли до нас, щоб випити й поїсти. Мої сусіди, які спочатку майже не звертали уваги на танці, почали підводитися, брали кренги і самі танцювали. Серед загальної метушні Данг, Хон і я вислизнули на свіже повітря.

День кінчався. На оголених вершинах догоряв рожевий відблиск, а яри потопали в мороку. Поблизу хати було чимало людей. Вони сиділи купками або лежали на землі. Всі, хто не дрімав, веселилися; звідусіль долинав сміх і хихикання. Здебільшого це була молодь, яка позбігалася сюди навіть здалеку, бо саме тут були найкращі можливості позалицятися. Юнак виконував для дівчини імпровізовану пісеньку, а потім те саме робили дівчата. Але ніколи не співали всі разом. Під час нашої прогулянки Данг прислухався до слів пісні і дуже розвеселився. Ці пісні були надто пікантні.

Коли хтось помре у нас, то всі почуття, зв’язані з цим горем — тягар смутку, розпач і відчуття осиротіння — падає на членів сім’ї небіжчика і його близьких. Померлий залишає по собі на землі біль, а сам зникає, перетворюючись на небуття. Навіть віруючі люди не уявляють собі, щоб душа померлого й далі мислила й почувала себе так, як було за життя, і вірять, що вона, позбувшися тлінних пристрастей, розпливається в потойбічній країні, як їй призначено.

Зовсім інакше у мео. Душа померлого не втрачає життя, а й далі все свідомо відчуває, наче смерть була тільки переходом крізь якийсь невеличкий, хоч і фатальний поріг. Отже, душа уболіває, що мусить піти від людей, близьких її серцю, і бути самотньою в той час, коли її кревні й друзі лишаються на землі.

Перші дні після смерті душа блукає поблизу свого тіла, сповнена жаху й розпачу, розбита й безсила. Під час цього небезпечного блукання вона легко може стати здобиччю злих духів і перетворитися на тигра. Люди, що лишилися жити на землі, повинні допомогти душі уникнути цього. Як саме? Насамперед складаючи жертви їй і доброзичливим духам. Вони повинні виявляти ніжні почуття до душі померлого, веселитися, бо людська радість відганяє духів, а душі, яка бере пасивну участь у посмертному бенкеті, наче наказує забути про свою журбу. Ритуальний танець мео теж відганяє духів.

Пояснити цей обряд можна так: в той час як у нас при смерті вирішальне значення мають почуття живих, тут, у мео, на першому місці — вимислені відчуття померлого. Звідси й дивна поведінка людей по відношенню до небіжчика.

Ми зійшли з гори на кілька сот кроків і край лісу збудували собі за допомогою кількох підлітків просторий курінь. Данг не хотів ночувати в хаті мео, бо в них було брудно. З щирістю, гідною подиву, він жартома називав своїх земляків найбільшими замазурами в світі. Мео бояться води і тому рідко миються. Брудними були й їхні хати. Це, мабуть, єдина вада цього симпатичного племені. Правда, на схилах, де живуть мео, мало води, джерела, що вибивають з-під землі, містяться нижче їхніх садиб, в ярах, але, це, звичайно, аж ніяк не може їх виправдати.

Перед тим як заснути, я нагадав Дангу про справи молодшої вдови Блія Пхая: чи буде вона шукати іншого чоловіка?

— Ні, — відповів він, — як я й думав, вона залишиться при А Че. Якби не вагітність, усе було б інакше!..

Під ковдрами нам було тепло, але я спав погано. Вранці прокинувся з болем у голові і в шлунку. Вчорашній бенкет не пройшов для мене безслідно. Увесь день я ходив наче в тумані. А шкода! Розваги, бенкет і залицяння тривали без перепочинку. Крім того, тут співали старі пісеньки, повні спогадів про героїчні діла.

Пополудні небіжчика поховали. Церемоніймейстером був чаклун, один з учорашніх моїх співбесідників. Під його наглядом притягли колоду, видовбану зсередини за розмірами померлого. Небіжчика відв’язали від стовпа, втиснули в дупло колоди й забили дошками. Гомін на хвилинку вщух. Чаклун кілька разів ударив сокирою по труні, звертаючись до небіжчика урочистим голосом, чи не хотів би він все-таки чогось попоїсти і чи не має взагалі якогось бажання. Відповіді не було, тоді чаклун подав знак, і кілька мео понесли труну. Інші заграли на кренгах.

У процесії йшли тільки чоловіки. Жінки й діти стояли осторонь і дивилися без усякого смутку. Тільки двоє малюків, десятирічний хлопчик і молодша від нього дівчинка, не витримали і заплакали. Це були діти Блія Пхая. Молоді сердечка збунтувалися проти дисципліни церемоніалу й дали щирий вихід природним почуттям.

Процесія посувалася повільно, щоб могли встигнути танцюристи з кренгами. Їх було більше десяти; хто мав кренг, той брав участь в похоронній процесії. Вони танцювали навколо труни і кожен грав, що хотів, тому навколо стояла справжня какофонія. Зрозуміло, що крізь гамір, який раздирав вуха, до нас, живих, ніякий злий дух пробитися не міг. Труну благополучно винесли на пагорб за триста кроків од хати і тут без церемоній закопали. На могилу поклали гілки і каміння, щоб оберегти останки від лісових звірів, а поряд на всякий випадок заготовили трохи їжі.