СВЯТА КРОВОЖЕРЛИВА ПЕРЛИНА

На ніч мені було відведено чистеньку кімнатку в колишній резиденції французького командуючого. Щоб потрапити до спальні, треб? було пройти через дві великі кімнати, де спали члени нашої експедиції. Таким чином, я був під надійною опікою, оточений чуйною вартою, міг спати безтурботно, як у бога за пазухою. І я спав.

Але вночі несподівано прокинувся. Від Чорної річки у відчинене вікно линув шум, наче зі скель спадала вода. Що це? Ввечері я не помітив ні водоспаду, не чув і шуму води. Довкола панувала мертва тиша, тільки шаленіли тропічні цвіркуни. Очевидно, саме тому нічна акустика долини так посилювала відгомін води. Надвечір мені показали страшне місце, де за наказом Део Ван Лана в річку зі скелі кидали його жертви; і я мимоволі зв’язав з цим загадковий шум. Звичайно, я зразу ж схаменувся: адже це дурниці, бо саме в тому місці, де кидали нещасних, річка була надзвичайно глибока і, хоча б яка швидка течія билася об скелі, вона не могла спричинити такий сильний гуркіт. Довелося відкласти розв’язання нічної загадки до ранку, — і я знову міцно заснув.

А вранці ми зробили нове відкриття: в Лаї Чау ніч тривала довше, ніж в інших місцях. Долину оточували високі гори, і сонце виповзало з-за них майже на годину пізніше, ніж деінде. Наче злі сили в резиденції Део хотіли довше затримати темряву. А втім, коли нарешті сонце зійшло і розігнало імлу, який же радісний день засяяв! Тільки зграйка ворон, Шорних космополіток, пролетіла над узгір’ям, каркаючи так само голосно, як і у нас. Натомість з’явилися на деревах і в кущах співучі птахи.

Щойно розвиднілося, я вибіг на терасу, щоб оглянути річку. Звичайно, знайшов причини! Тут-таки під нами, де звужена річка робила раптовий закрут навколо скелястого мису Део, потік перекочувався через каміння, що частково виглядало з води, і від цих бистрин походив нічний шум.

Здається, все ясно, та на цьому справа не кінчилася. Під час сніданку до нас завітав Лам Ксунг, голова адміністративного комітету в Лаї Чау, надзвичайно приємна, послужлива і розумна людина. Коли я ненароком згадав про нічний шум, Ксунг зробив лукаву міну й комічно стурбувався.

— Не дивно! — жваво заявив він. — Це дух Перлини стривожив вас уночі.

— Якої Перлини?

— Дух родини Део. Він колись сидів у цих скелях посередині річки й дуже надокучав людям.

— То хіба він є й тепер? — спитав я жартома.

— Мабуть, залишився, коли Део втекли, — посміхнувся Ксунг.

А втім, справа з Перлиною не завжди була такою веселою.

Своєю Перлиною родина Део називала скелю, яка ще донедавна стирчала з потоку на цьому гострому закруті Чорної річки. Течія, особливо поривчаста під час припливу, вдарялася об скелю з нестримною люттю перед тим, як скотитися назад у вир. Це було страшне місце для веслярів і плотарів; щороку, особливо дощової пори, тут гинуло багато, човнів і плотів.

Дід Лана, Део Ван Сенг, звернув увагу на жах, який скеля вселяла людям, глибоко переконаним, що в кам’яній брилі сидить нечиста сила і вона є причиною нещасть. Сенг скористався з такої нагоди. Він підтвердив, що там і справді сидить злий дух; але він, Део Ван Сенг, з ним у близьких стосунках — і дух нищить тільки тих, хто недоброзичливий до родини Део і скупиться на жертовні дари.

Його син, Део Ван Трі, ставши абсолютним володарем країни Сіп Сонг Чо Таї, довів значення скелі до демонічної могутності. Вона стала називатися Перлиною й була місцем перебування сімейного духа, який прислужував родині Део. А для того, щоб цей дух убивав лише поганих людей і оберігав добрих, Трі встановив обрядові свята на його честь, під час яких усе населення складало жертви духові й родині Део. Веслярі й плотарі, які за наказом володаря мусили часто пропливати повз цю скелю, ставали наче перед божим судом. Перлина наганяла такий панічний жах, що кожен, наближаючись до неї, мертвів і, якщо по відношенню до Део в нього совість була нечиста, він з переляку остаточно губився й розбивався об скелю. Культ Перлини неймовірно зміцнював страх і панічну повагу до Део.

Союз між скелею й родиною Део зміцнювався з кожним роком, і люди вже не сумнівалися, що Део завдячували своєю надприродною міццю й всевладдям страшній Перлині. Коли пожадливий Део Ван Лан дорвався до влади, він, певна річ, не занедбав культу скелі і в ім’я її духа вичавлював з людей численні пожертвування. Система насильства діяла справно до останньої хвилини, і тільки поява частин В’єтміну поклала цьому край.

Але жителі Лаї Чау все ще не довіряли Перлині. Родина Део втекла, а скеля стирчала з річки, як погрозливий кулак упиря. Деякі боязкі навіть шепотіли проміж себе, що розгніваний дух може вийти з скелі й убивати людей на землі. Та ненависть до всього, що зв’язано з Део, була сильніша, й одного дня люди підпливли до скелі, підклали міни й висадили її в повітря. На дрізки розсипалося знаряддя терору — і ця загибель нікому не зашкодила. Тепер тільки каміння трохи виступає з води, нагадуючи про давню лиху силу.

— А плоти не розбиваються? — спитав я.

— Ні! — відповів Ксунг. — Хоч скеля як була у воді, так і лишилася.

— Не розумію.

— Тротил висадив тільки надводну частину Перлини, а її основа, об яку, власне, розбивалися човни й плоти, лишилась у воді.

— І тепер люди не гинуть?

— Дуже рідко.

— Чим же це пояснити?

Ксунг повільно струсив попіл з цигарки. Очі його засвітилися лагідним блиском:

— Люди тепер не Оояться. То жах штовхав їх на скелю… Жорстокі Део втекли, і від людей одійшов страх, люди перестали боятися; це впадало в око на кожному кроці в Лаї Чау.

Був чудовий ранок, коли ми вперше вийшли на коротку екскурсію.

Місто, щоправда, було мляве, нерухоме; мабуть, воно ще не прийшло до пам’яті після страшної війни. А раніше, перед падінням колоніального режиму, тут було гучно. В місті стояли солдати чужоземного легіону й тубільних загонів. Приїздили китайські купці з великим вибором товарів. Процвітали картярські будинки й будинки розпусти.

Та одного чудового дня все це загинуло. Основи старого життя змела революція. Проросли нові пагони, і хоч вони ще слабі, але вже відомо: з здорового, міцного насіння зародилося нове життя. Люди перестали дивитися одне на одного вовком, відчули себе в єдиній великій сім’ї.

Наприкінці головної вулиці, що йшла паралельно до річки, стояв великий розкішний будинок з величезними, ніби портал, дверима, до яких вели широкі сходи. Коли ми наблизилися, на ганок випурхнули, наче хмара барвистих метеликів, діти з зошитами в руках. Це була школа.

— Школа, — пояснив Ксунг, який і досі супроводжував нас. — Раніше тут був картярський дім.

— Це єдина школа в Лаї Чау? — спитав я.

— Ні, їх три, а раніше була одна, і то виключно для дітей прихильників родини Део. Тепер тут дві початкові школи і одна трирічна. В них провадиться навчання мовою таї, але водночас вивчають і в’єтнамську. Раніше школа була тільки в Лаї Чау, тепер у кожному великому селі навчаються і дорослі, й діти.

Революція робила своє. Над Чорною річкою вперше національні меншості, навіть із нечисленних племен, залучено до творчої діяльності. Те, що всі прагнули створити єдину братню сім’ю, яка сиділа б за одним столом, — не було пустим звуком. Чудовий вихор струсонув людей, вивітрюючи всяку затхлість. І в цьому було знамення часу.

Я з подивом дивився на голову адміністративного комітету і слухав його теплі слова. Дам Ксунг був мудрим управителем свого району, повним благородного запалу, далеким од будь-якого фанатизму. Його родина зазнала багато горя від Део Ван Лана, який ув’язнив його брата, вітчима, а дружину відібрав, щоб віддати комусь з своїх офіцерів. Незважаючи на це, Ксунг говорив про жорстокість Део без піни на губах.