З півночі і до світанку моя мати співала для Сильного Голосу сумний і грізний гімн смерті, а з ліска вторив їй звучний голос мого брата. До ранку він замовк. То був лебединий гімн хлопця: більше вже ніхто не почув його.

У шість годин ранку обидва знаряддя почали свою смертоносну роботу. Вони били підряд шість годин, до самого полудня. Не дощ, а суща злива металу обрушилася на лісок! Опівдні загін добровольців, що складався з одних штатських, рушив до лісу — за наказом зверху командування не ризикувало життям особового складу Королівської кінної поліції; вважалося, що поліція і так вже зазнала великих втрат. Чи думали люди, що прямували до ліска, що Сильний Голос безсмертний, що він може ще виявитися живим після такої скаженої канонади? Обережність їх виявилася зайвою: Сильний Голос був мертвий; тіло його в семи місцях було пробите осколками шрапнелі. З двох його товаришів Топіан загинув два дні тому, а другий хлопець лежав важко поранений, без свідомості.

У злощасний лісок набилося стільки людей, що неможливо було підступитися до тіл. Що відчували ці, вибачте на слові, «переможці» побачивши хлопців, старшому з яких було дев'ятнадцять, а молодшому всього п'ятнадцять років? Про що говорили тіла трьох хлопців, полеглих з такою мужністю, про яку могли тільки мріяти найвидатніші воїни нашого племені?

Один з поліцейських чинів Королівської кінної поліції підійшов до мого брата і зробив огидливий вчинок — він вистрілив в голову трупа!

В той час, коли відбувалися ці події, я знаходився в школі, в далекій Пенсільванії. Звістка про загибель брата дійшла до мене із запізненням, через багато тижнів, разом з новиною, що батька знову випустили з в'язниці.

З братом нас зв'язувала не лише сильна любов — я бачив в нім приклад для наслідування, він був моїм товаришем в загальних наших дитячих переживаннях. Нещадна доля немов розгнівалася на мене — від рук білих людей я втратив три дорогі істоти: Кудлатого Орляти, потім вірного Пононку, а тепер — брата.

Я розумів, що втрати ці невідшкодовні, але не втратив душевної рівноваги. Смерть брата завдала мені несподіваного і жорстокого удару, вона увергнула мене на якийсь час у відчай, але попереду були шкільні заняття, які вимагали зосередженості, і я досить скоро прийшов в себе. Ні, я вже не відчував ні колишньої ненависті до білих людей, ні образи, ні гіркоти.

В день трагічної смерті Сильного Голосу мені було тринадцять років. Вже тоді я розумів, що загинув він із-за незнання, із-за відсталості. Будь він хоч трохи навчений грамоті, будь він краще знайомий із законами білої людини, — він би знав, що канадська влада не могла повісити його за провину з волом, яку він зробив несвідомо. Школа з кожним місяцем зміцнювала мою думку про те, що знання всемогутні. Колись уміння володіти луком, стріляти з мушкета, вистежувати звіра було вирішальним в нашому житті. Нині, після того, як прерії були захоплені білою людиною, усе це виявилося застарілим: головною зброєю в нашій боротьбі за існування ставала освіта. Освіта в умовах наших резервацій була для нас єдиним щитом від загибелі. Чим швидше індійці зрозуміють суть змін, що сталися, і перевагу освіти, тим швидше зуміють вони захистити себе від остаточного виродження.

У цей важкий для племені і для моєї сім'ї час я намітив собі шлях в житті: я вирішив щоб то не було добути якомога більше знань, щоб пізніше присвятити своє життя поширенню освіти серед людей племені чорноногих.

ПІСЛЯМОВА

ДЖЕКА ДЕВІСА, ІНДІЙЦЯ ПЛЕМЕНІ ЧОРНОНОГИХ,

ПРО ПОДАЛЬШУ ДОЛЮ МАЛЕНЬКОГО БІЗОНА

Мені тридцять шість років. Моїм батьком був двоюрідний брат Маленького Бізона, а дідом — Розкотистий Грім, про який Маленький Бізон часто згадує у своїх рукописах. Як і усі майже чорноногі мого покоління, я ношу англійське ім'я, але маю і інше, індіанське прізвисько: Вовча Голова. По професії я шофер, власник вантажівки — це джерело мого заробітку.

У другу світову війну я добровільно вступив в одну з частин канадських збройних сил і брав участь в десанті союзних військ на узбережжя Нормандії в 1944 році. Поранений в ногу під час наступу на Кан, я був евакуйований спочатку в Англію, а потім в Канаду.

Походжу я з тієї ж резервації на півдні провінції Альберта, до якої належав і Маленький Бізон. Я постійно знаходився поблизу цієї неабиякої людини, тому добре знаю його особисто, його переживання і переконання. Ще будучи хлопчиком, я їздив з ним три роки підряд, коли він виступав з лекціями. Знаю також про те, що в підготовленому ним рукописі кожне слово — правда і що автор вимушений був потім спотворити первинний текст книги під натиском нью-йоркських видавців. Маленький Бізон зробив це тому, що інакше не було надії на вихід книги в Сполучених Штатах.

Життя Маленького Бізона можна розділити приблизно на два періоди: один — до початку першої світової війни, другий — після неї. До війни 1914 року Маленький Бізон наполегливо вчився і зумів здійснити заповітну мету, про яку він згадав в останній фразі своєї книги. Після війни він прагнув виконати друге поставлене ним перед собою завдання: за допомогою освіти завоювати кращі умови життя для свого племені. Але в цьому мужній боєць зазнав поразки. Протиріччя були сильніші, ніж його воля; перешкоди неможливо було здолати — навпаки, вони надламали його. Маленький Бізон висловив у своїй книзі думку, що освіта може захистити індійців від остаточного виродження й загибелі. На жаль, безпідставність цієї думки найжорстокішим чином проявилася на ньому самому.

Маленький Бізон був в школі надзвичайно тямущим учнем. Я повністю розділяю його думку, що буквар, дарований йому Фредом Уістлером, справив на нього виняткове враження і пробудив в ньому надзвичайну жагу знань. (Помітимо в дужках, що свого друга, Фреда, Маленький Бізон ніколи в житті більше не зустрічав.)

З часу його навчання в школі для індійців в Карлісле зберігся документ: атестат з відмітками, виданий йому з нагоди закінчення школи. З атестата виявляється, що Маленький Бізон був не лише одним з кращих учнів, але і брав також дуже активну участь в громадському і спортивному житті свого учбового закладу. Він грав на кларнеті і належав до прославленого в східних штатах учнівського індіанського оркестру. Він вважався видатним гравцем і у футбол, а також був капітаном шкільної команди по кінному спорту. Дискусійно-риторичний клуб в Карлісле обрав його своїм головою. Він висувався в будь-якій справі, в якій брав участь.

Вступаючи на «стежку білої людини», він, проте, не втрачав своїх природжених благородних рис індійця. Одного дня, коли він вчився в Карлісле, одна багата молода американка, Аліса Фут, заблукала під час прогулянки в горах Тускарора, в Пенсільванії, і пропала без вісті. Пошуки рятувальних команд, висланих їй на допомогу, ні до чого не привели. Справа отримала широкий розголос в усій Північній Америці. Подальші пошуки були визнані безглуздими. І раптом комусь прийшло в голову послати на розшуки старших учнів з індіанської школи в Карлісле. Індіанські хлопчики розсипалися по горах Тускарора. Маленький Бізон незабаром напав на слід зниклою, знайшов її і врятував від вірної смерті. Уся американська преса підняла великий дзвін з похвалами на адресу юного індійця.

Немає сумніву, що чутка про цю подію і хороші успіхи Маленького Бізона в школі в Карлісле проклали йому шлях до вищого учбового закладу — Військової школи Сент-Джонс, в штаті Нью-Йорк. Серед студентів він був єдиним індійцем. Маленький Бізон успішно закінчив і цей воєнізований загальноосвітній учбовий заклад. Проте, коли він повернувся у свою резервацію після складання завершальних іспитів, батьки помітили в нім якесь приховане роздратування.

— Йти з білими людьми по стежці цивілізації — це безперервне приниження для індійця! — говорив він близьким друзям.

Але Маленький Бізон був наполегливий: він зібрав в кулак усю свою волю і рішуче пішов вперед по обраному ним шляху. Незадовго до першої світової війни президент Сполучених Штатів Вільсон допустив його, у вигляді особливого виключення, як кадета у відому державну військову школу в Вест-Пойнті. У цю школу мали доступ тільки самі здатні з молодих американців, і ніколи — ні до цього, ні пізніше — там не вчився жоден індієць або негр.