Карел Чапек

ВЕЛИКА ЛІКАРСЬКА КАЗКА

Це було вже дуже давно, коли жив собі на горі Гейшовині чарівник Магіяш. Чарівники, як ви знаєте, бувають добрі — їх звуть чародіями або чудотворцями, а бувають і лихі — їх називають чаклунами або чорнокнижниками. Наш Магіяш був ані добрий, ані злий, а так собі, середній. Іноді він був такий добрий, що взагалі не чарував, а іноді так чарував, що аж гриміло та блискало. Іноді йому спадало на думку кидати камінням, а якось він зробив дощ із малих жабок. Отож кажіть ви, що хочете, а жити по сусідству з отаким чарівником не велика радість. І хоч люди божилися, що не вірять у чарівників, а проте кожен тримався осторонь Гейшовини, — мовляв, дорога там дуже крута. Бо кожен боявся Магіяша, хоч і говорив між людьми, що не вірить у його чари.

Сидів якось наш Магіяш перед своєю печерою та їв сливи —великі, синьо-чорні, сочисті, а помічник його — рябий Вінцек, на справжнє ім'я Вінцек Никлічек із Злічка, мішав над огнем у печері чародійське повидло зі смоли, сірки, валеріани, мандрагори, дьогтю, коломазі, чортополоху, блекоти, чемериці, козячих котяшків, осиних жал, щурячих вусів, мурашачих лапок, пекельного попелу, будяка, вовчих ягід, чорнобилю та іншого чародійного зілля. Рябий Вінцек мішав у казані, а Магіяш наглядав за ним та їв собі сливи. Раптом бідолаха Вінцек забув мішати, чи як там воно було, тільки повидло в казані зашкварчало, задимілося, пригоріло, і враз од нього шугонуло страшним смородом.

«Ах ти недотепо!» — хотів крикнути Магіяш на хлопця та, мабуть, з того поспіху проковтнув сливу разом із кісткою. Кістка застрягла йому в горлянці й не йшла ні туди ні сюди, тож Магіяш почав тільки: «Ах ти не. . . » — а далі не міг видавити з себе ні звуку. Він харчав та шипів, ніби пара в горщику, червонів на лиці, махав руками й підстрибував, але кістка так міцно й уперто застрягла йому в горлянці, що й не думала виходити.

Угледівши таке, Вінцек дуже злякався, що господар йому ще задушиться, й сказав співчутливо: «Постривайте, пане шеф, я вже майну до Гронова по лікаря». І так чвальнув з Гейшовини вниз, аж шкода, що ніхто не бачив того бігу й не виміряв його швидкості. Це напевне був світовий рекорд з бігу на велику дистанцію.

У лікаря в Гронові Вінцек ніяк не міг звести дух та, звівши його кінець кінцем, залопотів:

— Пане лікарю, треба негайно, миттю й негайно, йти до пана чарівника Магіяша, а то він задушиться. Але і ухекався я, бігши до вас.

— До Магіяша на Гейшовину? — скривився лікар. — А чорт, от куди мені тричі не хочеться. Та коли я конче потрібний, то нічого не вдієш. Іду.

Лікар, бачите, не має права нікому відмовити в допомозі, навіть коли б кликали його до розбійника Лотранда або й самого (борони боже) Люципера. Такий уже той фах у лікарів.

Отож гронівський доктор узяв лікарський саквояж із різними ножами, кліщами на зуби, бинтами, порошками, мазями, дощечками на переломи та іншими медичними інструментами й подався з Вінцеком на Гейшовину. «Аби тільки не запізнитися», — журився весь час рябий Вінцек. Ішли — раз-два, раз-два — через гори й бори, раз-два, раз-два — через мочари, раз-два, раз-два — через горби та видолинки, аж нарешті рябий Вінцек озвався:

— Ну, ось, пане лікарю, ми вже прийшли.

— Радий служити вам, пане Магіяше, — сказав гронівський лікар. — То що вам болить?

Чарівник Магіяш захарчав тільки у відповідь, зашипів і показав рукою на горлянку.

— Ага, шийка болить, — мовив гронівський лікар. — Ось ми зараз подивимось. Ану, відкрийте, пане Магіяше, рота і скажіть «а-а-а».

Магіяш, відгорнувши вуса, роззявив рота, але «а-а-а» вимовити не міг, бо взагалі не міг вимовити жодного звуку.

— Ану, скажіть «а-а-а», — понукав лікар. — Що, не можете?

Лікар той був хитрий лис, стріляний горобець, битий жак — і взагалі хитрості йому не бракувало.

— Ай-яй-ай, — сказав лікар, — пане Магіяше, з вами дуже погано, коли ви вже не вимовите «а-а-а».

Він почав обмацувати Магіяша, обстукувати, подивився на язик, під повіки очей, присвітив йому дзеркальцем у вуха, у носа, а сам бурчав собі щось латиною. Закінчивши огляд, лікар поважно задумався й проказав:

— Серйозна, пане Магіяше, з вами справа. І, крім негайної та невідкладної операції, нічим тут не зарадиш. Та сам я не можу і не наважуся робити її — потрібні асистенти. Коли ви згодні піддатися операції, тоді немає іншого виходу, як покликати сюди моїх колег-лікарів з Упіци, Костелця та Горжічки. А коли вони сюди приїдуть, ми проведемо тут лікарську нараду, тобто консиліум, тільки після консиліуму приступимо до необхідного медичного заходу, тобто операції операнді. Отож подумайте над цим, пане Магіяше, й коли згодні, то негайно посилайте по моїх шановних учених колег.

Що було Магіяшу діяти? Він кивнув на рябого Вінцека, а той тричі затупав ногами, щоб добре біглося, та вмить махнув униз з Гейшовини. Тож треба бігти до Горжічок. І до Упіци. І до Костелця. Ну, то й хай він біжить собі щасливо.

Про сулейманську принцесу

Поки рябий Вінцек чвалав до Горжічок, до Упіци та до Костелця, наш гронівський лікар сидів у чарівника Магіяша, пильнуючи, щоб той не задушився. А щоб не нудилось чекати, він запалив собі сигару й мовчки покурював.

Коли Коли ж йому набридло курити, лікар відкашлявся і чадив собі далі. Згодом, щоб скоротати час, він тричі позіхнув і закліпав очима. Потім озвався.

— Ну, так.

За півгодини потягнувся в крижах і сказав:

— Авжеж так, а не інакше.

А ще згодом додав:

— Можна було б заграти в карти. Пане Магіяше, є у вас карти?

Чарівник відповісти не міг, тож лише заперечливо закрутив головою.

— Нема? — скривився лікар. — Шкода, що нема. Ото чарівник з вас — навіть карт не маєте! А в нас у корчмі якийсь чарівник — стривайте, як же його. . . ніби Навратіл, чи Дон Боско, чи Магорелло — давав колись сеанс, і, знаєте, як він показував чародійські штуки на картах? Ви б тільки очі витріщили. Еге, чарувати треба вміти. . .

Після цього він знову запалив сигару й сказав:

— Коли карт у вас немає, то я, щоб згаяти час, розповім вам казку про сулейманську принцесу. А коли ви вже чули таку, бува, тоді кивніть мені, і я не казатиму. Дзелєнь-бам, починаю!

. . . У сулейманському султанстві володарював, як сама назва свідчить, султан Сулейман. Була у цього султана єдина дочка, на ім'я Зубейда. І ось ця принцеса Зубейда почала ні з цього ні з того марудити, кашляти, стогнати, бліднути, марніти, худнути й так плакати та зітхати, що просто жаль було дивитися. Ну, ясно, що султан миттю покликав до неї своїх придворних чародіїв, ворожбитів, чарівників, баб-шептух, баб-відьом, плітух і шарлатанів, масажистів, банщиків, магів, астрологів, фельдшерів і цирульників, однак ніхто з них не міг вилікувати принцесу. Було б це, скажімо, в нас, то кожен лікар сказав би, що дівка хворіє на анемію, плеврит і бронхіальний катар. У сулейманському ж краї немає лікарів, а медицина там не дійшла ще до того, щоб іменувати недуги латиною. Отож уявіть собі, як султан зажурився.

«Ах, Монте-Крісто мій, — скаржився він сам собі, — як же я радів, що дівчина успадкує по мені квітуче султанство, а вона, бідна та безпомічна, худне, в'яне та гасне в мене на очах». І запанував у султанському дворі та в усьому сулейманському краї великий сум.

Саме тої пори примандрував туди подорожній гендляр з Яблонця — якийсь пан Люстіг — і, почувши про хвору принцесу, сказав: