— Що ж тут не розуміти, звісно, розумію! Хіба можна жити на світі без протекції? Ви просто не довіряєте мені. — Відвідувач гірко зітхнув і вийшов з кабінету, навіть не попрощавшись. Василь був спантеличений: хто він — підісланий слідець чи невдаха, один з тих, хто все життя прагне легкого заробітку і ніколи нічого не добивається?

Слідом за винахідником крему до Василевого кабінету ввійшов скромно одягнений чоловік середнього віку.

— Мосьє, я прийшов просити у вас допомоги, бо вірю у вашу гуманність і людяність! — жваво почав він. — Я один з тих, кого, на нещастя, занесли до чорного списку за політичні переконання. А в мене дружина, діти… Прошу вас, дайте мені роботу, яку завгодно, аби робота!

— А чому ви надумали звернутися саме до мене? — спитав Василь, не вірячи жодному слову відвідувача.

— Кажуть, ви людина широких поглядів. Може, для вас не матиме значення та обставина, що мене занесли до чорного списку…

— Ваші відомості про мене дуже помилкові, — перебив Василь. — Я насамперед комерсант. Політика ніколи не цікавила мене і, думаю, не цікавитиме. Якщо ви справді попали в скрутне становище, можу запропонувати вам десять франків.

— Мосьє, ви даремно мене боїтеся!

Василь, не відповідаючи, натиснув кнопку дзвінка і, коли ввійшла секретарка, сказав:

— Проведіть, будь ласка, цього добродія. Якщо він захоче, скажіть касирові, щоб той видав йому десять франків!

Чоловік вийшов, обережно ступаючи по килиму, немов під його ногами було заміноване поле. А на душі у Василя залишився неприємний осадок: кому треба було підсилати до нього провокаторів?..

Нарешті приїхав кур'єр, і Василь дістав од «батька» відповідь на свого листа. «Батько» високо оцінив те, що Василь має можливість поїхати до Німеччини не просто як бізнесмен, а як представник американської нафтової компанії. «Ти навіть уявити собі не можеш, як це чудово і які перспективи для роботи у фашистській Німеччині відкриє перед тобою представництво», — писав він. Він не квапив Василя з від'їздом у Берлін. «Не поспішай, ліквідуй своє діло за всіма правилами, щоб не зазнати збитків. Перед від'їздом поговори щиро і в можливих межах відверто з Борро та друзями із тенісного клубу — Маріньє й де ла Граммоном, щоб, — коли виникне особлива потреба, можна було на них звіритися…» І знову жодного слова про відпустку або поїздку додому, хоча б на короткий час…

У ніч 30 червня 1934 року, яку сучасники назвали ніччю «довгих ножів», Гітлер нещадно розправився зі своїми супротивниками всередині фашистської партії, котрих очолював Рем. Тієї ночі за наказом Гітлера було вбито понад тисячу занадто честолюбних націстів, серед них генерала Шлейхера. Через кілька днів після цих кривавих подій Гітлер, виступаючи по радіо, цинічно пояснив німцям причину «чистки» 30 червня:

«… Рем проводив свою особисту політику. Він хотів убити мене і підготував змову. 1 липня о 16 годині 20 хвилин загони штурмовиків мали захопити Берлін… Я покарав бунтівників. Як представник німецького народу, я маю право сам вершити суд, вирок якого не підлягає оскарженню. Я наказав знищити змовників, як це завжди робилося в усі часи. Я віддав наказ розстрілювати!..»

Усім стало зрозуміло, що Гітлер та його найближче оточення не зупиняться ні перед чим, аби досягти своєї мети. Це зрозумів і австрійський канцлер Дольфус. Він хотів був виїхати з Австрії, але не встиг: 25 липня його вбили.

До Василя прибіг схвильований Сар'ян і розповів подробиці цього чергового злочину націстів.

— Четверо вбивць вдерлися до кабінету Дольфуса, запропонували йому піти у відставку — «задля умиротворення й відновлення згоди» — і передати свої повноваження фон Рінтеленові, довіреній особі Гітлера. Вбивці змушували канцлера виступити по радіо — оповістити країну про свій намір, наказати військовим частинам, зосередженим перед будинком, розійтися. Вони дали Дольфусові п'ять хвилин на роздуми. Коли час минув і канцлер, як і раніше, відповів категоричною відмовою, його тут же прошили кулі… Дольфус певною мірою став жертвою своєї власної політичної гри, — сказав на закінчення Сар'ян. — Це з його ініціативи було створено хеймери, озброєні загони реакції, з допомогою яких було розгромлено всі демократичні партії та організації, потоплено в крові збройні виступи віденських робітників. Певен, що така доля спіткає всіх непослідовних політиків: у наші дні не можна боротися з фашизмом, не опираючись на демократичні сили нації!

Василь помічав, як під впливом подій, що охопили весь світ, зріли політичні переконання Сар'яна, як він з ліберального інтелігента зробився справжнім антифашистом. Це стало особливо ясно напередодні марсельської трагедії.

Наприкінці 1934 року завдяки літньому, дуже досвідченому міністрові закордонних справ Варту зовнішньополітичні позиції Франції значно зміцніли. Розгубленість, що панувала в перші дні, коли Гітлер захопив владу у Німеччині, поступилася місцем активним діям. Східний Локарно — дітище Варту — дав перші позитивні наслідки, особливо після вступу СРСР до Ліги націй.

Гітлер, якого нещодавно проголосили «фюрером», розпочав реорганізацію німецької армії. Він був явно стурбований успіхами зовнішньої політики Франції і намагався вжити контрзаходів. Насамперед Гітлер зміцнив контакти з Італією та Іспанією, де назрівала громадянська війна. Націсти перейшли до свого улюбленого засобу — терору щодо небажаних політичних діячів сусідніх держав. Чергова жертва — югославський король Олександр, а слідом — войовничий міністр Франції Варту…

Якось Сар'ян повернувся додому значно пізніше, ніж звичайно, і Василь почув його розмову з дружиною.

— Жаннет, мені конче треба поговорити з Кочеком у невідкладній справі!

— А якщо вони вже сплять? Невже не можна почекати до ранку?

— Я бачив у їхніх вікнах світло. Все-таки спробую.

— Як хочеш!..

Сар'ян, піднявшись на другий поверх, тихенько постукав до Василя.

— Ви не спите?

— Ні, ні, заходьте, будь ласка! — Василь відчинив двері.

— Пробачте, що так пізно вдерся… Мені треба побалакати з вами.

Василь повів журналіста у свій кабінет.

— Ви, звичайно, чули, що на запрошення французького уряду до нас приїжджає югославський король Олександр для переговорів про союз, — сказав Сар'ян, втомлено сівши в крісло.

— Так, читав про це в газетах.

— Ви знаєте також, що король Олександр — один з найлютіших ворогів фашистської Німеччини. Гітлер вважає, що його треба неодмінно усунути з дороги, як усунули Дольфуса, щоб нізащо не допустити зближення Югославії з Францією.

— За логікою речей це схоже на правду. Але в той же час Франція — не Австрія, і тут німецькі фашисти навряд чи наважаться на такий вчинок.

— Дорогий мій, невже я став би турбувати вас серед ночі тільки на підставі якихось логічних міркувань, не маючи на руках фактів?.. Сьогодні до нас у редакцію надійшов вельми переконливий лист, у якому людина, що не побажала себе назвати, повідомляє про підготовку замаху на короля Олександра і, якщо пощастить, водночас на Варту. Я чергував у редакції, і лист попав до мене. — Сар'ян вийняв з кишені конверт і подав Василеві.

Переглянувши листа, Василь промовив:

— Судячи з подробиць, автор листа справді все знає!..

— От бачите! Тоді поміркуймо разом, що мені робити.

— Мабуть, насамперед треба опублікувати листа. Якщо не, цілком, то хоча б уривки, — сказав Василь. — Цим ви вб'єте одразу двох зайців: дасте зрозуміти організаторам замаху, що про їхні плани вже знають, і відкриєте очі поліції.

— Браво! Тільки надрукувати треба саме уривки з листа, не повідомляючи, що він анонімний. І звичайно — запитати уряд: яких вжито заходів для охорони високопоставленого гостя Франції його величності короля Югославії? Взяти інтерв'ю в співробітників Сюрте Женераль і теж опублікувати на сторінках газети. Це справить враження. Одне слово — треба бити на сполох, і чим гучніше, тим краще!..

— Саме так, бити на сполох!