— Вітаю! Отже, збулися ваші мрії?

— Ще й як!.. У нас сорок чоловік робітників і майстрів. Збудували новий цех для фарбування машин, встановили невеликий конвейєр. Пригадуєте, ще при вас надійшла пропозиція від однієї паризької фірми по продажу старих автомобілів? Так от, ми тепер повністю обслуговуємо цю фірму, Прибутки чималі, гріх скаржитися. До речі, я приніс вам гроші. — Ренар поліз у кишеню піджака, вийняв пачку грошей і поклав її перед Василем. — Будь ласка, полічіть і, якщо не важко, поверніть мені вексель.

Василь відчинив сейф, поклав туди, не перелічуючи, гроші і вийняв вексель.

— Дякую, що не забули мене. Радий, що ці гроші стали вам у пригоді! — Василь подзвонив і попросив секретарку принести фрукти й коньяк.

— О ні, вдень, у робочий час, я спиртного і в рот не беру! — Ренар категорично відмовився від коньяку..

— Тоді — лимонад, морозиво?

— Це, либонь, можна! — Він ще раз пильно оглянув кабінет Василя. — Бачу, ваші діла теж у розквіті!.. А втім, я знав, що з такою кмітливістю ви далеко підете. Я не раз казав про це мосьє Дюрану і нашому мерові.

— Як вони поживають? — поцікавився Василь. — Я давно нічого не чув про них.

— Без особливих змін. Хіба що мосьє Дюран ще більше розбагатів — купив нові земельні ділянки під виноград. Він каже, що скоро ціни на землю підвищаться у два-три рази. Дюран має особливий нюх, він рідко помиляється. Якщо у вас є вільні гроші, вкладіть їх у землю. Запевняю, не помилитесь! Я міг би підшукати для вас гарні ділянки.

— Ви дуже добрі до мене, Ренаре, але, на жаль, я не можу скористатись вашою порадою.

— А чому?

— Причина дуже проста. Усі мої спроби стати французьким підданим закінчилися нічим. Отже, рано чи пізно мені доведеться повернутися на батьківщину.

— Аж дивно, про що думає наш уряд? Якщо не дати громадянства такій корисній для республіки людині, як ви, то кому тоді давати? — щиро жалкував товстун.

Пообіцявши побувати в нього, як тільки трапиться нагода, Василь попросив передати уклін усім друзям і провів Ренара аж на вулицю.

Увечері по Василя заїхав Сар'ян і повіз його до себе. Поки Жаннет готувала вечерю, друзі, переодягнувшись, пішли в садок. Василь обкопував плодові дерева, Сар'ян сапав город. Наповнене ароматом бузку й ранніх квітів повітря було дуже чисте після паризької спекоти. Тут і дихалося добре, і працювалося легко.

— Наймити, вечеряти! — пролунав дзвінкий голос Жаннет.

Після прохолодного душу друзі їли з великим апетитом, особливо Василь.

— Зрештою все стає на свої місця! — несподівано сказав Сар'ян за десертом.

— Про що це ви? — Василь підвів голову і здивовано втупився в нього.

— Кажу, все стає на свої місця!.. Власне, так і має бути…

— Не розумію!

— Простежте за моїми думками і все зрозумієте… Оскільки Німеччина покинула Женеву, Ліга націй фактично перестала існувати. Так само розпався й мертвона-роджений комітет по роззброєнню… Ви читали заяву сера Макдональда? Він сказав, що без Німеччини уряд його величності не візьме участі ні в якій конференції по роззброєнню. Пакт чотирьох фактично став першою великою перемогою Гітлера і поразкою Франції. Італійська офіціозна преса не приховує своєї радості з цього приводу. А барон Азоїзі, делегат Італії в Лізі націй, натякаючи на те, що Німеччина стала могутнім політичним фактором у Європі, м'яко повчає своїх колег: «Треба бути реалістами і сприймати речі такими, якими вони є…» У пакті чотирьох сили розподіляються далеко не на користь Франції. Америка обрала роль спостерігача, але такого, що скоріше співчуває Німеччині. Політичні діячі за океаном міркують приблизно так: проти лівих сил Європи, особливо проти більшовицької Росії, потрібна реальна сила, цією силою може бути тільки сучасна Німеччина. Недарма делегат Сполучених Штатів Норман Девіс радить: «Головне — не загострювати становища…» Англія, як завжди, дбає тільки про свої власні інтереси, і Франція лишається наодинці перед двома тотальними державами — Італією та Німеччиною. Ну, а якщо врахувати, що переговори з росіянами, як виявилося, звичайнісінький блеф, картина стане цілком ясною!..

— Ви змалювали дуже вже похмуру картину.

— Просто реалістичну! Поміркуйте самі, за такої роз'єднаності в Європі хто може перешкодити Гітлерові перейти від слів до діла? Коли Франція підпише пакт чотирьох, од неї відійдуть, якщо досі не відійшли, усі її союзники на Балканах, не кажучи вже про Польщу, де на чолі держави стоять такі брудні політикани, як маршал Пілсудський і полковник Бек, — вони давно ведуть сепаратні переговори з Німеччиною. Малі держави, залишені старшим партнером напризволяще, змушені діяти, як у приказці: на бога надійся, а свій розум май — рятуйся хто як може!.. Приєднаний Австрії до рейху теж питання днів. Якщо канцлер Дольфус і далі опиратиметься аншлюсу, його просто усунуть. Повірте, відтепер великі держави почнуть робити Гітлерові поступку за поступкою, доки не станеться катастрофа…

— Жюль, невже в тебе нема інших тем для розмови з друзями, ніж ця клята політика? — перебила Сар'яна Жаннет.

— Пробач, люба! Я, здається, справді стаю надміру балакучим, — сумно відповів журналіст.

Піднявшись до себе нагору, Василь довго сидів біля відчиненого вікна і думав про те, що Сар'ян правильно міркує. Світ нестримно прямує назустріч катастрофі…

Подзвонив Ковачич і сказав, що їм конче потрібно зустрітися. Домовились, що зустрінуться в італійському ресторані. І як тільки вони сіли за столик у найдальшому кутку, Ковачич, не гаючи часу, перейшов до діла.

— Учора карета швидкої допомоги підібрала на вулиці непритомного чоловіка, — сказав він. — Лікар констатував смерть, і небіжчика привезли не в лікарню, а в морг. В його кишені знайшли американський паспорт. Подзвонили до нас у консульство, я саме взяв трубку. Отож я негайно помчав у морг. Померлого звали Девід Хейфі. За висновком лікарів, помер він од розриву серця внаслідок зловживання алкоголем. Коли я переглядав папери Хейфі, мені сяйнула думка: а чи не більше буде користі для моєї батьківщини, якщо замість п'яниці Хейфі мій друг Кочек стане громадянином Сполучених Штатів?

— Та як же це можна зробити? — недовірливо спитав Василь.

— А от слухайте!.. Через автомобільні катастрофи та інші нещасливі випадки на паризьких вулицях щодня гине кілька чоловік. Установити, хто вони такі, вдається не завжди — нема документів. Багатьох із них ніхто й не розшукує. Скажіть, чому одним з таких неопізнаних померлих не може бути і Девід Хейфі з штату Мічіган?

— Але ж у нього був паспорт, і, мабуть, у морзі його зареєстрували під прізвищем, вказаним у паспорті?

— В тому-то й річ, що не зареєстрували!.. Черговий моргу, не знаючи англійської мови, записав Хейфі до графи невідомих. До того ж він був добряче випивши, то ж навіть у французькому паспорті все одно нічого не зрозумів би. Насилу повертаючи язика, черговий спитав мене: «Скажіть, містере, це не американський паспорт?»— «Ні, це не паспорт», — відповів я. «А герб наче американський», — п'яно белькотав він. «Та кажу ж — ні!.. Не розібравшись, даремно турбуєте службових осіб, одриваєте від роботи», — розсердився я і поклав собі до кишені паспорт, чекову книжку та інші документи Хейфі, а гроші залишив на столі. Їх було чимало — близько тисячі доларів і кількасот франків. «Гадаю, — сказав я черговому, — що небіжчик був людина невідома в цих краях і ніхто його не опізнає. Тож ви з чистою совістю можете лишити ці гроші собі, звичайно, якщо не патякатимете зайвого!» У відповідь черговий схвально кивнув головою. Мабуть, такі випадки трапляються нерідко в його біографії…

— Ну а далі? — спитав Василь. Уся ця історія не дуже була йому до душі.

— Девіда Хейфі, який помер від надмірного вживання алкоголю, не воскресити. Хай земля йому буде пухом!.. Певен, що служник моргу, діставши купу грошей, нікому жодного слова не скаже ні про мій візит, ні про документи, які я взяв, — навіть коли згадає про них. Яка йому вигода? Чекову книжку та інші документи Хейфі ми знищимо, і спадкоємці через певний час спокійнісінько одержать гроші, що лежать на його поточному рахунку.