Один німець, схожий на молодого вченого, часто говорив про те, що вдаватися до насилля ранувато, — можна завчасно збурити всю Європу. Інша річ — мирні засоби. Хто може перешкодити королеві дати теперішнім міністрам відставку і доручити сформувати новий уряд надійній людині, яка задля держави порве зв'язок з Францією, укладе міцний союз з Німеччиною і пристосує економіку країни до інтересів старшого партнера? Законно, мирно і, головне, без галасу!

Але серед молодих німців, що мешкали в пансіонаті, були й гарячі голови — прихильники негайних дій.

— Нам наплювати на думку Європи! — кричав рудий молодий німець з веснянкуватим обличчям. — Кого нам боятися? Пещених французиків чи бундючних англійців, які сидять на своєму острові? А таку мізерію — як ото Бельгія та Голландія — взагалі можна не брати до уваги!..

Ці німці говорили так, немовби не сьогодні-завтра стануть господарями всієї Європи і диктуватимуть народам свою волю.

По вечорах вони пили пиво, палко сперечалися, горлали свій гімн — «Німеччина, Німеччина понад усе». З Лізою були ввічливі, навіть підкреслено шанобливі. До цього їх змушувала залізна дисципліна: не могли ж вони дозволити собі легковажності щодо друга сім'ї пана Дітріха — вождя місцевих фашистів!..

Щосуботи, купивши гостинці дітям, Ліза йшла до Дітріхів. Увечері там збиралися більш чи менш вельможні німці. Тут теж не обходилося без пива й сосисок, але пили в міру, обмінювалися новинами, і якщо сперечалися, то без галасу й криків..

Якось у домі Дітріха з'явилася нова людина — сухорлявий років сорока німець, з виразом гидливості на обличчі. Прізвище його було фон Болен. Він щойно приїхав з Німеччини і привіз силу новин. З того, як шанобливо прийняли гостя і як уважно слухали його, Ліза догадалась, що прибулець — велика цяця серед націстів.

Спершу він розповідав столичні плітки: кого на яку посаду призначили, що казав фюрер у своїх численних промовах. Заволодівши увагою слухачів, він перейшов до важливішого, надавши цьому своєму повідомленню жартівливого відтінку.

— На з'їзді партії в Нюрнберзі фюрер вручає прапори штурмовикам міста Кельна. Повертаючись додому, вони несуть попереду загону штандарт, на якому написано великими літерами: «Страсбург». Це, бачте, не сподобалось французькому послові панові Франсуа Понсе. Він приходить до фюрера в імперську канцелярію і каже: «Пане канцлер, мій уряд не може дозволити, щоб штурмові загони писали на своїх штандартах «Страсбург», — це звучить як заклик до захоплення чужих територій».

Тут фон Болен, як досвідчений оповідач, зробив паузу і не помилився, — одразу залунали голоси: «Що відповів цьому нахабі фюрер?»

— Терпляче вислухавши посла, фюрер дуже ввічливо відповів йому: «Шкодую, що цей факт випав з моєї уваги. Смію запевнити вас, що я й гадки не маю вимагати повернення Ельзас-Лотарінгії! Я дуже добре знаю цих каналій ельзасців, — вони не захочуть приєднатися ні до Німеччини, ні до Франції. Отож марно воювати за них. Я мрію тільки про те, пане посол, щоб одного чудового дня мені спорудили пам'ятник як людині, що встановила вічний мир між Францією і Німеччиною». Французькому послові не лишалося нічого іншого, як попрощатися і вийти. Ви подумайте — яка мудра хитрість! Усі ж знають висловлювання фюрера, що ми рано чи пізно поквитаємося з Францією за все — за поразку, за версальську ганьбу й приниження, які витерпів німецький народ. А офіційному послові він каже зовсім інше. Спробуй присікайся!

— Хайль Гітлер! — вигукнув якийсь гість.

Усі посхоплювалися з місць, грюкаючи пивними кухлями по столу, і закричали: «Хайль, хайль!»

Слухаючи все те, стежачи за поведінкою людей, які захоплювалися цинізмом свого фюрера, Ліза в душі здригалася. У неї назбиралося чимало цікавих спостережень, а зв'язку не було. У свій час, коли вона запитала «батька», як їй подати звістку про себе, той відповів: «Ти їдь, пристосовуйся до місцевих умов, придивляйся і запам'ятовуй. Настане час, ми знайдемо тебе». Минуло чимало часу, а ніхто її не знайшов. Скоро студентські канікули закінчаться і їй тут не можна буде лишатися. Та й рації в тому нема ніякої. Вона встигла побачити тут фашистів у натуральному вигляді, пізнала їхні думки, познайомилася з методами їхньої роботи. Тепер вона твердо знає: у фашистів нема ніяких моральних підвалин, ніщо не може їх збентежити. Так думала Ліза, не знаючи, що головне — попереду…

Тієї суботи гості розійшлися дуже пізно, і в їдальні лишилося тільки троє: господар дому, товстун Соковський і фон Болен. Вони про щось розмовляли.

Лізина спальня була на другому поверсі — якраз над їдальнею, і, коли німці розмовляли голосно, їй усе було чути. Але сьогодні ці троє говорили майже пошепки, і нічого не можна було второпати. Та ось співрозмовники внизу забули про обережність і поступово підвищили голоси. Фон Болен напучував товстуна:

— Постарайтеся створити у міністра двору враження, що віддаєте йому винятково важливий документ. Скажіть, нібито нашій розвідці пощастило перехопити таємного листа міністерства закордонних справ Франції до свого посла тут. Документ цей сфабриковано дуже майстерно. Справжній бланк міністерства, підпис статс-секретаря, шрифт, яким друкують особливо важливі документи, і навіть спеціальний папір, яким користуються французи. Ось цей документ. — Ліза здогадалася, що фон Болен дістав з кишені якийсь папір і показав співрозмовникам. — У листі йдеться про те, що перед лицем німецької небезпеки французький уряд змушений піти на подальше зближення з Радянським Союзом. Нібито із росіянами провадяться попередні переговори для того, щоб укласти військову угоду, за якою їм буде дозволено розмістити на території Франції, щонайближче до франко-німецького кордону, військові з'єднання — до трьох армійських корпусів повного складу. Водночас Франція обіцяє подати росіянам потрібну військову та іншу допомогу, якщо Німеччина нападе на СРСР. Наприкінці листа мовиться, що міністерство закордонних справ Франції доручає своєму послові підготувати тутешній уряд до повідомлення про цю угоду, коли її буде підписано. За всяку ціну переконайте міністра, що перед лицем німецької агресії в західного світу нема іншого виходу, як зближення з Радянським Союзом. Як у Парижі, так і в Лондоні, мовляв, певні, що союз із росіянами подіє як холодний душ на націстський уряд Німеччини. Хай наш друг, міністр двору, вселяє тутешньому королю думку, що більшовики, розмістивши частини Червоної Армії на території Франції, ніколи звідти не підуть. Ще більше, вони, цілком можливо, зажадають від союзників територіальних поступок за рахунок Польщі, Румунії та Угорщини. Нехай міністр двору вживе потрібних заходів, щоб завчасно не оповіщали змісту листа. Але якщо відомості про нього просотяться в пресу, тоді нашому другові Дітріху доведеться організувати могутні масові демонстрації, в яких візьмуть участь молодь, студенти, службовці державних установ. Ці люди зажадають відставки уряду. Варто спровокувати, якщо можна буде, безпорядки і сутички з поліцією — краще, коли б з людськими жертвами.

— Може, дати копію цього листа місцевим журналістам, які працюють у нас, щоб вони хоч натякнули попервах про існування такої угоди між французами і росіянами? — спитав Дітріх. — Тепер це показуватиметься більш правдоподібним: адже у французькій пресі лунають голоси за переговори з Кремлем. У Парижі серйозно подейкують про поїздку до Москви відомих русофілів Ерріо та Пера Кота. Майте на увазі, наші люди вже тепер можуть вивести на вулицю кілька тисяч чоловік!

— До цього питання ми ще повернемося, коли Соковський сповістить, яке враження справить лист в урядових колах.

— Про це неважко здогадатися: всі монархи світу до смерті бояться більшовиків, — сказав Соковський. — У мене є інша пропозиція. Чи не краще обрати коротший шлях — усунути прем'єра і одним махом розв'язати всі проблеми?

— Ні, в Берліні вважають, що до цього треба вдаватися в крайньому разі, коли буде випробувано всі інші заходи!.. Особисто я цілком згоден з такою настановою. Для поспіху в нас нема особливих причин, — сказав фон Болен. Настала коротка пауза, певно, він про щось міркував. — А втім, ви, здається, маєте рацію, дорогий Йоганне: варто сказати журналістам про те, що є такий лист, не розкриваючи, зрозуміло, його змісту. Нехай роблять усякі припущення і пишуть про це… Скажіть, Соковський, ви встигли прибрати до рук потрібних людей у тутешній поліції? Я цікавлюсь цим не випадково. Якщо треба буде організувати демонстрацію, що матиме всі ті наслідки…