— Не розумію.

— Що ж тут не розуміти? Він виконуватиме роботу дома і подаватиме рахунки на оплату від підставної особи!..

— Мосьє Кочеку, був час, коли нам жилося дуже кепсько, — ми сяк-так перебивалися і часто лягали спати з порожнім шлунком. Однак ніхто не заплямував сумління. Клод не тільки талановитий художник, але й порядна людина, він навряд чи погодиться на вашу пропозицію! — В голосі Борро вчувалася погано прихована образа.

— Ви серйозно хочете боротися проти фашизму? — хмурячи брови, спитав Василь.

— Засоби боротьби мають відповідати нашим ідеалам…

— Дорогий Анрі, я хотів би, щоб ви мені вірили і довіряли. Тоді ми з вами поговоримо де про що важливіше… Зараз можу тільки ще раз вам сказати: для успішної боротьби проти націзму треба вміти викручуватися, іноді хитрувати. Не можна бути донкіхотом, якщо хочеш реально дивитися на речі: нам доведеться мати справу з підступним ворогом!

— Я вам вірю і довіряю!

— Мабуть, усе ж не так, як мені хотілося б… Нічого, це минеться, і тоді ми поговоримо з вами відвертіше! Я звільню Гом'є, а ви поясніть йому, заради чого так зроблено, Щоб він не ображався і далі працював за вашими завданнями. При цьому заробіток його ні в якому разі не повинен зменшуватися!.. Ви тільки не думайте, що я хочу одним пострілом убити двох зайців — захистити себе від можливих неприємностей і зберегти для фірми талановитого художника!..

— Я вас зрозумів. — Обличчя Борро було похмуре, губи стиснуті. Він підвівся і мовчки вийшов.

Фірма успішно вела діло. Але справляти поважне враження на клієнтуру ніколи не шкодило. Тому Василь орендував і другий поверх будинку, де містилася контора. На першому поверсі були тепер експедиція, бухгалтерія, кабінет директора-розпорядника. На другому — кабінети обох співвласників фірми та головного художника. В коридорах — килимові доріжки, що заглушали кроки. Між кабінетами Кочека й Жубера — секретаріат, а поряд — невелика вітальня для ділових розмов, прийому й частування солідних клієнтів. Через увесь фасад будинку тяглася велетенська вивіска золотом на голубому фоні: «Рекламна фірма Жубер і компанія». Вночі на будинку фірми спалахував заклик: «Реклама — могутній рушій торгівлі! Користуйтеся послугами нашої фірми!» Усе це потребувало додаткових витрат, але вони становили мізерний процент в оборотах фірми.

Те, що Василь мав тепер окремий кабінет, біля дверей якого сиділа секретарка, що охороняла спокій шефа, було дуже зручно для нього.

Жубер, переживаючи зраду Мадлен, став до всього байдужий. Він уже не насвистував арій із опер, не ходив життєрадісний мов донжуан, але, як і досі, стежив за своєю зовнішністю. І все-таки навіть він був у захваті, коли вперше зайшов у свій новий кабінет. Він, як дитина, зрадів, побачивши великий пухнастий килим на підлозі, книжкові шафи з червоного дерева, гарний буфетик з баром, масивний письмовий стіл, маленький столик для телефонів, у кутку — велетенський годинник, що басовито видзвонював, важкі штори на вікнах — одне слово, кабінет не гірший, ніж у директорів великих акціонерних компаній, банків та страхових товариств.

На початку квітня надійшов з Америки ще один лист. Нью-йоркська контора кінопрокату цікавилася, чому досі не прибув представник рекламної фірми «Жубер і компанія» для переговорів. Контора кінопрокату брала на себе всі витрати, пов'язані з приїздом представника фірми в Америку.

«А чому б не поїхати до Америки мені самому? — подумав Василь, прочитавши листа. — Вивчити, до речі, як у них організовано рекламну справу, а звідти махнути прямо у Швейцарію. Там зустрітися з Лізою і — разом додому…»

Не відкладаючи справи набезрік, він подався в американське консульство.

У просторій приймальній консульства було чимало людей. Василь дав черговому чиновникові свою візитну картку і попросив доповісти про себе.

— Кому? — спитав той.

— Якщо можна, віце-консулові! — сказав Василь перше, що спало на думку.

Незабаром його запросили. В розкішному кабінеті, серед численних телефонних апаратів, сидів за велетенським письмовим столом широкоплечий, коротко підстрижений чоловік. На його простуватому обличчі світилися сірі пронизливі очі. Коли віце-консул підвівся назустріч гостю, то виявилося, що він кремезний, невисокий на зріст. Запросивши Василя сісти і сам сівши в крісло, він запитав:

— Чим можу бути вам корисним, пане Кочеку? — Віце-консул досить чисто говорив по-французьки.

— Не так давно, — почав Василь, — ми одержали запрошення від кінопрокатної контори приїхати в Нью-Йорк для ділової розмови. У той час з деяких причин наша фірма не мала можливості прийняти це запрошення. Тепер кінопрокатна контора повторила своє запрошення. Я потурбував вас, щоб попросити дати мені візу для поїздки до Америки і, якщо можливо, не відкладаючи, бо звідти я збираюся їхати на батьківщину. — Василь подав віце-консулові листа з Америки.

Віце-консул прочитав листа і повернув його Василеві.

— Щоб одержати візу, вам доведеться виконати деякі формальності: заповнити анкету в трьох примірниках, прикласти до них вісім фотокарток, подати лікарську довідку про те, що не хворієте на трахому і, пробачте, венеричні захворювання, — сказав він.

— Що вдієш, — доведеться усе те виконати! — Василь посміхнувся і хотів був підвестися, щоб іти, але віце-консул спинив його.

— Пробачте, пане Кочеку, хто ви за національністю?

— Словак із Чехословаччини. Хіба це має значення для того, щоб одержати візу?

— Ні, звичайно! Просто я сам американець югославського походження — хорват, тобто такий же слов'янин, як ви.

— Дуже приємно! — сказав Василь, намагаючись зрозуміти, куди хилить американець.

— Мій батько, правда, давно емігрував із Югославії і в Штатах улаштувався досить пристойно. Я народився і виріс у Штатах, там же здобув освіту. І от — став дипломатом, хоч і невеликим, та все ж дипломатом!.. Прізвище у мене хорватське — Ковачич. Джо Ковачич, — повторив він. — Дивно, мені іноді сняться югославські гори, хоч я ніколи не бачив їх. Кажуть, це поклик батьківщини.

— Ймовірніше, наслідок розповідей вашого батька про вітчизну!

— Можливо… А ви? Давно живете у Франції?

— Ні, всього три роки.

— Як же вам пощастило так швидко дістати французьке підданство?

— Ви помиляєтесь, я підданий Чехословацької республіки.

— Як же?.. — Ковачич поглянув на візитну картку Василя. — Тут написано, що ви власник фірми.

— Закони французької республіки дозволяють іноземцям бути підприємцями.

— Я цього не знав!.. І як вам ведеться?

— Не скаржусь! У нас працюють талановиті художники, чудові майстри. Оформлення вітрин багатьох великих магазинів Парижа, та й не тільки Парижа, виготовляють наші майстерні. Нашою тематичною рекламою послуговуються також багато кінотеатрів. Ми підтримуємо ділові зв'язки з Італією, Англією, Німеччиною. Особливо успішно працюємо для Лейпцігського ярмарку. Сподіваємося встановити, такі ж зв'язки з американськими кінопрокатними фірмами…

— Цікаво! Дуже цікаво… Рекламна справа завжди цікавила мене…

— Ви могли б заїхати до нас, подивитися наші майстерні. Я познайомлю вас із зразками наших виробів, — запропонував Василь, помітивши щиру приязнь американця.

— Охоче, не знаю тільки, коли вам зручно?

— В будь-який день… У будь-який час, коли вам заманеться. На картці є номери телефонів і адреса. Подзвоніть, і я до ваших послуг!

Ковачич не примусив на себе довго ждати. Днів через три він подзвонив по телефону і приїхав до Василя. Контора, або, як він називав, офіс, йому дуже сподобалася, а майстерні викликали захоплення. Він запевняв Василя, що фірма матиме великий успіх у Штатах.

Після огляду майстерень вони пообідали в російському ресторані. Василь запросив Сар'яна і Борро, почастував їх смирновською горілкою «Сльозинка», чорним кав'яром, лососиною і російськими млинцями. Ковачич пив і їв багато, похвалюючи російську кухню:

— Я остаточно пересвідчився, що французи й росіяни розуміються на стравах! У нас в Штатах готують одноманітно і несмачно!