— А інші твердять, що рейхстаг підпалили шибайголови Рема, і зроблено це не без відома досить впливових діячів, — докинув молодик із військовою виправкою. — В усякому разі, одна людина підпалити не могла.

— Для мене цілком зрозуміло одне, — сказав Понсе, — таємницю підпалу рейхстагу буде викрито не скоро. Минуть роки, перш ніж ми дізнаємося про істину. А тим часом цей факт використають націонал-соціалісти під час передвиборної кампанії. Сприятливішого приводу для агітації важко придумати: звинуватити в підпалі комуністів, викликати шовіністичні пристрасті…

— Панове, чи не досить балачок про політику! — втрутилася дружина посла і запросила гостей у вітальню пити каву.

Слухаючи розмову людей, які, поза всяким сумнівом, вельми поінформовані і знають набагато більше, ніж говорять, Василь думав: «Невже всі оці французи, що побачили фашизм, так би мовити, у натуральному вигляді, без будь-яких прикрас, можуть колись стати на його бік і задля вузьких, корисливих інтересів зрадити і свій народ, і свою вітчизну?»

В маленькій вітальні гості пили чорну каву з лікером. І розмова знову торкнулася подій у Німеччині. Хтось висловив думку, що перемога націонал-соціалістів на майбутніх виборах не викликає сумніву.

— Ще б пак! — сказав сивий чоловік. — Після такого терору і залякування виборців, не дивина, що й переможуть. Всю Німеччину вкрито концентраційними таборами, до яких кидають усіх, хто виявляє найменше невдоволення існуючим режимом!

— Вам не здається, панове, що внаслідок варварських методів, які застосовують націонал-соціалісти, керуючи країною, безодня між Німеччиною і зовнішнім світом поглиблюється? — спитав посол.

— Гітлер не надає цьому ніякого значення, — він певен, що великі держави і пальцем не поворухнуть, аби приборкати фашизм і покласти край варварству в центрі Європи! — відказав послові старий.

Франсуа Понсе, помітивши, що гість із Парижа весь час мовчить, не бере участі в розмові, запитав Василя:

— Скажіть, мосьє Кочеку, з яким враженням ви поїдете з Німеччини?

— З найтяжчим, — мовни Василь.

— Справді, тут діється щось жахливе!.. А втім, цього треба було сподіватися. Ми, французи, замість того щоб зблизитися з Німеччиною, коли тут існували демократичні порядки, пленталися в хвості політики Англії та Америки, боячись лишитися в ізоляції. А тепер розплачуємося за це і ще будемо жорстоко розплачуватися.

— Пане посол, я комерсант і, признаюсь, погано розуміюся на політиці. Але, побувши у цій нещасній країні трохи більше двох тижнів і побачивши усе на власні очі, я жахнувся. Часом мені здається, що в Європу вертається середньовічне варварство. Невже державні діячі великих країн, передусім Франції, не розуміють, що треба зупинити фашизм, зупинити зараз, негайно, інакше буде пізно?

— На жаль, уже пізно!.. Тепер інтереси союзників різко розходяться. Англійці прагнуть ослабити Францію, щоб мати змогу самим панувати в Європі. Згадаєте мої слова: вони спробують і фашизм Німеччини використати в своїх інтересах!

— Коли б їм не довелося розплачуватися за таку короткозору політику! — сказав Василь і підвівся, щоб попрощатися.

— Скажіть, мосьє Кочеку, я нічим не можу вам прислужитися? — запитав Понсе.

— Дякую. Я свої справи закінчив і цими днями повертаюся до Парижа.

— Як приїдете, передайте, будь ласка, щирий привіт Маріньє і розкажіть йому про все, що бачили тут…

До виборів у Берліні лишалося кілька днів. Щодня під звуки фанфар і духових оркестрів влаштовувалися паради, факельні процесії, бучні мітинги і збори. В день виборів — п'ятого березня — загони СА розташувалися на всіх пунктах голосування. Вибори й підрахунки голосів відбувалися під керівництвом націстів. І як наслідок — націонал-соціалісти дістали в рейхстагу двісті вісімдесят вісім місць — цілковита більшість.

Вже на другий день після виборів терор у Німеччині посилився. Розпочалися поголовні обшуки й арешти, конфіскація майна євреїв та вороже настроєних до фашизму людей. Василь слухав виступ Герінга по радіо. Немов відповідаючи на запитання, чому все так відбувається, Герінг говорив не соромлячись: «У великій справі без втрат не обійтися. Це неминуче…»

У Німеччині більше нічого було робити. Все, що Василь бачив довкола, обурювало, викликало гнів. Він повертався додому з важким серцем.

Німецько-бельгійський кордон поїзд Берлін — Париж перетинав уночі. На німецькій прикордонній станції прикордонники й митники метнулися по вагонах. Вони обходили одне за одним купе, будили пасажирів, перевіряли документи, оглядали речі. Деяким пасажирам прикордонники пропонували зійти з поїзда з речами і відводили їх у приміщення митниці при вокзалі. Носіїв чомусь не було, і літні люди, чоловіки й жінки, згинаючись, несли важкі валізи до вокзалу.

Черга дійшла й до Василя. Офіцер прикордонної служби покрутив у руці чехословацький паспорт і сказав:

— У митницю з речами!

— У мене одна маленька валіза, її неважко перевірити й тут, на місці, — Василь хотів уже був розкрити валізу.

— Не заперечувати! — гаркнув офіцер.

Василя провели в приміщення прикордонного пункту. У просторій з казенними меблями кімнаті, насиченій смородом казарми, за великим столом сидів грізний на вигляд офіцер. Біля його столу стояв чоловік у формі митного чиновника. Взявши паспорт Василя, офіцер почав задавати уже звичні питання:

— Прізвище?.. Місце народження?.. Професія?.. Чого їздили до Німеччини?

Діставши вичерпну відповідь на всі запитання, офіцер спідлоба глянув на Василя.

— Іудей?

— Словак і католик за віросповіданням.

— Іудеї — закляті вороги Німеччини, але… — невелика пауза, — слов'яни теж не кращі, хоча вони й християни!

Василь мовчав.

— Відповідайте на запитання: чому на вашій батьківщині, в Чехословаччині, пригнічують німецьку меншість?

— Політикою я не цікавлюся і відповісти на ваше запитання не можу. До того ж я живу у Франції.

— Усі ви невинні ягнята і нічого не знаєте! Зачекайте, настане час — самі зрозумієте або ми змусимо вас зрозуміти!..

Василь мовчки поклав перед офіцером угоди, укладені в Берліні й Лейпцігу.

— Ці документи свідчать, що ви встановили комерційні зв'язки з німецькими торговими організаціями. Так? — запитав офіцер.

— Авжеж. Я співвласник рекламної фірми у Парижі, і в нас давно налагодилися добрі стосунки з німецькими діловими колами!

Офіцер повернув йому паспорт і угоди.

— Можете їхати далі!

Валізи його навіть не відкривали.

Переїхавши французький кордон, Василь полегшено зітхнув. «Ні, їхати ще раз у Німеччину з чехословацьким паспортом не варт!» — подумав він.

У Парижі на Василя чекало багато новин. Лізи дома не було, і він, поставивши валізу, пішов у контору. Першим, кого він побачив, був Борро.

— Ну, Анрі, які у нас новини?

— Є деякі!.. Почнемо з того, що останнім часом у мосьє Жубера пригнічений настрій і він майже ні з ким не розмовляє. Ніхто не наважується спитати, чому в нього такий настрій, а він теж уникає розмов на цю тему. Навіть ваша телеграма про вигідні замовлення не справила на нього ніякого враження!.. Надійшла пропозиція від великої американської фірми відрядити до них представника для ділової розмови про рекламування кількох кінокартин. Ми ще не відписали їм — чекали вашого приїзду. Гом'є закінчив ескізи для Італії і, якщо ви їх схвалите, ми одразу ж надішлемо їх… Щодо мене особисто, то я збираюся відвідати, як ви зажадали, націонал-соціалістський рай — побувати в Берліні, Лейпцігу…

— Добре, що нагадали!.. Сьогоднішня Німеччина, Анрі, — це жахлива тюрма: найменша хиба — і ви можете щезнути в ній безслідно, як щезає багато хто. Я дам згоду на вашу поїздку, якщо ви пообіцяєте нічого там не бачити, нічому не дивуватися, а головне — мовчати!

— Запевняю вас, дорогий патроне, що я не маю ніякого бажання опинитися за гратами, а тим паче безслідно щезнути з цього найкращого із світів!.. Намагатимуся мовчати як риба. В цьому ви можете на мене покластися, — сказав Борро.