— Ти заміжня? — спитав він.

— Ні. А ти?

— Женю, віриш чи ні, але я одружений уже втретє. Не щастить мені в особистому житті.

— Чому ж?

— Перша дружина була непогана, народила мені сина, але не завжди мене розуміла. Можливо, іноді я був неправий, але то не я її ображав, а горілка.

— Ти забагато пив?

— Та ні! Я ж водій. Коли мені пити? Хіба що на свята й вихідні. А то попросив її, як людину, щоб принесла ще пляшку горілки, бо ноги не тримають, так вона мене не зрозуміла, зчинила сварку, а я не втримався і як заїду їй прямо в пику! Трохи сили не розрахував — зламав їй щелепу, а вона мені не пробачила, — зітхнув він.

— А друга дружина чим не догодила?

— Та була красуня! Не брешу ні крапельки, така була гарна, що йде селом, а на неї всі чоловіки вирячуються. Тільки й того, що краса неписана… Віриш, як зліпить вареники, то й зуби в тісті залишити можна!

Хотіла бовкнути: «Воно й видно», — але стрималася.

— Що мені з її краси? Врода не нагодує, — засміявся він. — Тільки й дивись, щоб у чуже ліжко не скочила!

— Теперішня дружина влаштовує?

— Галька? О! Вона такі борщі варить — за вуха не відтягнеш! І засмажує їх сальцем. Знаєш, так дрібненько поріже, підсмажить разом із цибулькою, а потім іще мерзле сальце з проріззю до борщу подасть, а ще й сто грамів наллє. Поважає чоловіка! — Він підвів угору вказівний палець, а я чомусь помітила бруд під нігтями.

Я поглянула на сина, який біля барної стійки про щось жваво розмовляв з офіціанткою.

— Женю, а ти пам’ятаєш, як ми з тобою на траві біля річки качалися? — спитав він і підморгнув. Мене ніби варом обдало. — Та не червоній ти, — посміхнувся він і кинув побіжний погляд у бік сина, — молодість-кохання-зітхання. Я ось що подумав. Ти ж живеш сама, напевно, уже й забула, що таке чоловічі любощі, то, може, я навідаюсь до тебе? Малого вкладеш спати, а ми згадаємо минуле.

— А як же твоя Галька? Негарно зраджувати такій гарній дружині, — сказала я, поглянувши на брудний комірець його сорочки.

— Не зітреться! І їй вистачить, — неприємно хихикнув він. — То як? Побавимося в ліжку? Гадаю, не відмовишся?

— Якщо я незаміжня, то це не означає, що я самотня, — відповіла я. — Узагалі в мене все добре і я щаслива жінка.

— Мамо! — підійшов син з офіціанткою. — Дивись, як ми прикрасили торт! — сказав він захоплено, і дівчина поставила на стіл торт із запаленими свічками.

— Яка краса! Зараз ти задуєш свічки, але не забудь загадати бажання, — сказала я сину. — І дядька пригостимо. Так?

— Ні-ні! — Богдан замахав руками й підвівся. — Мені, будь ласка, щось дешевеньке перекусити, — звернувся він до офіціантки. — Радий був тебе бачити! Бувай! — Богдан кивнув мені рукою на прощання й пересів за сусідній столик. За кілька хвилин він уже сьорбав суп і задоволено прицмокував.

— Мамо, а хто той дядько? — запитав син.

— Мій однокласник.

— А чому він такий старий і брудний?

— Таке в нього життя, — відповіла я.

Ми із сином поверталися додому, і я відчула, як у мене після зустрічі з Богданом стало легко на душі. Доленосна зустріч відбулася, хоча вона була зовсім не такою, як мріялося. Дивно, але на душі не було ні смутку, ні розчарування. Було лише відчуття, що все стало на свої місця, і я без жалю усвідомила, що двері за минулим безболісно зачинилися й воно вже більше не чіплятиметься за плечі. Лише одна коротка зустріч може перевернути все. Чи розплющити короткозорі очі й розставити все на свої місця?

— Синку, а як ти дивишся на те, щоб я сказала дядькові Ваську, що згодна стати його дружиною? — запитала я в Максима.

— Здорово! Класно! Ти в мене найкраща мама у світі! — усміхнувся син і міцно, по-чоловічому потиснув мені руку.

І щоб ніхто й ніколи…

Мені завжди здавалося, що живу в гармонії з навколишнім світом, що я вільна й незалежна. Мені вдалося навчитися жити так, щоб дивитися на світ очима щасливої жінки, але мій звичний побут і спокійний світ, який я створила, були одного разу порушені, і я перебуваю в приємному порушенні вже два місяці. А все почалося дев’ятого травня, коли я з чоловіком пішла на головну площу міста. Не можна сказати, що мені подобалися масові гуляння, які в нашого народу полягають у загальному пияцтві, обжиранні шашликами, шаурмою й навіть біляшами з розмазаною всередині подобою фаршу, а закінчуються мордобоєм, а в кращому разі — ранковим головним болем. Проте цього року ми з чоловіком вирішили згадати молодість, поштовхатися в натовпі, поїсти шашлику, подивитися на людей і себе показати, а вечір закінчити спогляданням розсипів святкового салюту на вечірньому небі.

Шашлик був трохи сирий і жорсткий, але мені зовсім не хотілося псувати святковий настрій Андрія, тому я мовчки, ретельно прожувавши гумове м’ясо, подивилася на чоловіка вдячним поглядом.

— Андрійку, — попросила я, — ти не зміг би принести мені мінералки? Страшенно хочеться пити.

— Настуню, — став благати він, — скрізь такі черги, а зараз буде салют. Ти не могла б потерпіти?

— Ні-і, — проспівала я з ангельською усмішкою на обличчі.

В Андрія не було вибору. Він занадто мене любив, можна сказати, навіть обожнював, щоб відмовити мені в такому маленькому проханні. Зник у натовпі тієї самої миті, коли обізвався мелодією мій мобільний телефон. Я подивилася на екран, що світився блакитним вогником, — номер був незнайомий.

— Алло, я вас слухаю, — сказала я.

— Ну, здрастуй, Настусю, — почула в слухавці, і переді мною весь майдан разом із відпочивальниками закрутився каруселлю, у голові зашуміло, як від доброго, витриманого вина, а серце в грудях миттєво почало вибивати там-тами. На мить мені здалося, ніби я бачу продовження своїх снів, що якось вирвалися назовні з моєї підсвідомості, з-під мого ретельного контролю й втілилися в життя маячним звуком у телефоні. Але навколо все шуміло, раділо й було реальним. У цьому я переконалася, коли стояла в позі нерухомої, навічно завмерлої статуї з мобільним телефоном у руках, а в цей час якийсь здоровань боляче штовхнув мене ліктем під бік: «Не спимо! Гуляємо! Веселимося!»

Я одразу впізнала голос у телефоні. Інакше бути не могло — на цей дзвінок із минулого я чекала цілих тридцять років!

— Здрастуй, Андрійку, — озвалася я чужим, запалим голосом.

— Ти впізнала мене?

— Звичайно! Хіба я могла тебе забути?

— І я тебе не забув. Я такий радий почути твій голос! — сказав він схвильовано. — Як ти, Настусю?

— Я така рада, що ти зателефонував! — я миттєво піддалася емоціям, які переповнювали мене й були готові фонтаном бризок радості вирватися назовні. Я не могла вже контролювати себе й не приховувала захоплення: — Господи, скільки ж часу минуло після нашої розлуки?!

— Тридцять років! Подумати тільки! Півжиття!

Прогриміли перші залпи, і в небо під захоплені вигуки натовпу злетіли яскраві спалахи салюту.

— Це салют на честь твого дзвінка! — випалила я радісно, перебуваючи в стані неземної ейфорії, стоячи на тлінній землі серед п’яного волаючого натовпу. У цей час я помітила чоловіка з пластиковою пляшкою в руках. — Я сама тобі передзвоню, — сказала й вимкнула телефон. Я не знала, чи почую ще раз його голос, чи доведеться знову чекати тридцять років, але мій чоловік ішов до мене і я не хотіла, щоб він став свідком нашої розмови.

Усе було мов у тумані. Андрій захоплено дивився на небо в кольорових розсипах спалахів салюту, обнявши мене за плечі, а я тремтіла від хвилювання. На ватяних ногах пішла купити Андрію пляшку пива. Руки не слухалися мене — я її впустила, довелося купити ще одну. Але хіба це важливо? Він мені зателефонував! Хай із запізненням на тридцять років, але подзвонив, отже, не забув. Від цих думок у мене почали тремтіти не тільки руки, але й усі клітини тіла. Удома я сказала чоловікові, що хочу подивитися телевізор, а його відправила в спальню. Мені потрібно було побути на самоті, привести свої почуття до ладу, щоб не накоїти дурниць. Багато років тому ми були молоді, закохані й дурні, як сама юність. Ми — це я і Андрій, який мені зателефонував. Його я кохала все життя. Ми ходили в дитячий садок в одну групу, потім — в один клас, і тільки на випускному вечорі він уперше побачив у мені не друга, а дівчину. З того дня ми почали зустрічатися, і я занурилася з головою в море шаленого кохання. Минуло тридцять років, мені скоро стукне п’ятдесятка, а я досі пам’ятаю всі наші зустрічі, його сильні й ніжні руки, які подібно до рук маестро, торкаючись, зачіпали всі струни мого тіла й душі. Пам’ятаю його губи, пристрасні, м’які та ніжні. Я не забула нашу дурну сварку. Одного разу я побачила, як Андрій ішов, обійнявши за плечі якусь дівчину. Тоді мені здалося, що весь світ завалився в одну мить, як картковий будиночок. Я попросила одногрупника взяти мене під руку й поцілувати на очах в Андрія. Мені хотілося викликати його ревнощі, а вийшло так, що це був останній день, коли я бачила Андрія. Нам було тоді по вісімнадцять років. Андрія забрали в армію, і він уже не повернувся до нашого технікуму. Я попросила адресу Андрія в його матері, написала, як я його люблю, а в його листі-відповіді були вбивчі слова: «Я не бажаю з тобою спілкуватися». Його мати невдовзі померла, і Андрій виїхав із міста, його сліди загубилися в життєвій метушні…