— Не можна? — похмуро запитав «півник».

— Можна. Квартира ваша?

По правді кажучи, Сергій підозрював: Олеся таки не живе тут, серед мінімуму старих меблів, у абсолютно незатишному помешканні. Але він припускав — вона використовує квартиру як такий собі кабінет для прийому відвідувачів. Тепер же з'ясовується: пророчиця найняла її в цього «півника» усього за три тижні до того, як Галина, за її словами, відправила до неї Миколу Коваленка.

— А що таке, шановний?

— Та нічого особливого… шановний… Просто минулого тижня я зустрічався тут з однією жінкою. Звуть Олеся, прізвища не знаю. То вона дала зрозуміти, що тут мешкає…

— Динамо, значить?

— До чого тут динамо?

— Ну, продинамила тебе, брат, та падлюка.

— О! Відразу падлюка?

— А як! — «півник» не говорив — випльовував слова. — Сучка така! Я без того збитки терплю! Піди здай зараз хату, здай! То перебирають, то торгуються… Ну, ця ніби погодилася на півроку… Я їй кажу: на менше я не здаю, хочеш добу чи дві — паняй оно в гостиницю!

— Її Олеся звали?

— Наче… Мені хрін різниця… На «о» так точно…

Це Круть і Верть іще вдень пробили власника за названою Горілим адресою, потім роздобули його домашній телефон. Сергій перевірив обережно, боявся налякати Олесю — хтозна, ким доводиться їй той, на кого квартира записана. Виявляється — ніким. Вірніше — ворогом, нажила собі…

— Куди ж ця, котра на «о», поділася?

— Провалилася б крізь землю, гадина така… Домовилися ж на півроку, вона аванс дала за два місяці, як годиться. А тут позавчора дзвонить: давайте гроші за місяць назад, я пожила, тепер обставини помінялися… Знаєш, що сказала, коли я гроші не захотів повертати?

— Звідки ж…

— Прокляну! — «півник» зробив великі очі.

— Отак, — швидше сам до себе, ніж до «півника», промовив Сергій. — І документів її ви не бачили? Може, паспорт із реєстрацією?

— Для мене документи — ось! — витягнувши з кишені зім’яту п’ятигривневу купюру, «півник» розпрямив її, витягнувши руки перед собою. — Во! Тут і підписи, і печатки, і реєстрації, і фотографії! Де я тепер квартиранта знайду? Кільком людям відмовив!

Замуркотів телефон Горілого.

— Знайдеш, — запевнив «півника» розчарований Сергій.

Телефон знову муркнув.

Горілий приклав трубку до вуха.

— Так, — новини змусили його забути поки про «півника». — Отак, значить, — глянув на годинник — відтоді як він поїхав сюди, лишивши Крутя й Вертя в засідці, минуло заледве півтори години. — Ви де? Наздожену, наздожену, тримайте зв’язок. І їх тримайте, все, погнав я.

«Півник» навіть не збирався розуміти, що довкола нього відбувається.

— Так тобі не хата потрібна?

— Жінка мені потрібна, дядя. Яка в цій хаті ще три дні тому жила.

В тому, що вона справді тут мешкала, Горілий уже не був такий упевнений.

— А чого голову морочиш?

Горілий пішов до дверей.

— Е, чуєш, — запитав навздогін «півник». — Нікому з твоїх знайомих хата не потрібна? Беру недорого, чуєш?

— Зроби тут ремонт, дядя. Хоч косметичний, — порадив Сергій, беручись за дверну ручку. — І посвяти перед тим про всяк випадок… Чи після того.

— Кого посвятити?

— Квартиру цю, дядя. Попа позви, хай кадилом помахає.

— Для чо’о?

— Тобі квартирантка на хату поробила.

— Серйозно?

Горілий уже виходив, не бажаючи далі продовжувати розмову, говорив це спересердя, не знаючи, на кого зараз злитися, і «півник» тільки вигукнув:

— Допоможе?

— Це як вірити будеш.

Останні слова Сергій говорив уже голосно, бо стояв біля ліфта.

Його вів мисливський азарт.

Не відомо, чим закінчиться сьогоднішня ніч, але його розрахунки почали справджуватися: за півгодини потому, як він пішов, Галина Коваленко й Олег Позняков швидко вийшли з дому назустріч викликаному таксі, завантажили в багажник квадратну дорожню сумку і кудись подалися.

Анатолій запевняв: «хвоста» не помітили, бо дуже квапилися. Припустив — на вокзал. Це все нагадувало поспішну втечу.

Не помилилися — втікачі доїхали до вокзалу.

Поки Горілий мчав туди на таксі, події набули не просто стрімкого, а й зовсім несподіваного повороту: парочка просто на очах у Крутя й Вертя потовклася трошки біля каси, а тоді запросто вийшла на перон і ось уже вантажилася в поїзд на Москву — всі поїзди в російському напрямку ставали в Конотопі. Зупинити процес у Толі-Гени не було жодної можливості: поки Анатолій дзвонив Горілому, який у цей час перебував за три хвилини їзди від вокзалу, поїзд іще стояв, усі вони стоять щонайменше двадцять хвилин. Та біготня по пероні, від перону до машини, чекання Сергієвої появи, коротка військова нарада, нарешті — відчайдушна рішення спробувати все ж таки прорватися у вагон, а в разі чого Нікітин уже якось прикриє, хвилина по хвилині забирали дорогоцінний час.

Поїзд рушив, ламаючи всі плани та розрахунки Горілого.

— Вагон запам’ятали? — швидко запитав Сергій.

— Десятий, — хором відповіли Круть і Верть, і не схоже було, що вони домовилися.

— Ми можемо наздогнати поїзд на Хуторі?[4]

— Легко, — вони знову відповіли хором.

— Тоді погнали, чому стоїмо!

І вони справді погнали.

Якщо десь колись існувала нічна їзда без правил, то весь час, поки мчали від Конотопа до Хутора, Горілий мав змогу переконатися: Анатолій, який кермував, не просто брав уроки такої їзди, а й був найкращим учнем. Звісно, в оперському минулому траплялося ганяти по вулицях удень і вночі, та, всупереч народним уявленням про його роботу, Горілий жодного разу не брав участі у шаленій — такій як у кіно — погоні за злочинцями, в яких, звісно, не було жодних шансів на втечу. Максимум, що довелося пережити, — кількадесят разів ганяти кримінальний елемент пішки, і часом навіть переслідувані тікали від такої погоні, щоправда, дуже скоро попадаючись або йому ж таки, або комусь із його колег, або патрулю, з яким жарти короткі.

Можна сказати, Сергій Горілий вперше за свої тридцять чотири роки за кимось по справжньому гнався. Навіть більше: наздоганяв пасажирський поїзд.

Вони летіли крізь ніч, по головній трасі легко обходячи поодинокі легковики, вантажівки та рейсові автобуси, зовсім не нариваючись на аварійні ситуації, хоча з появою попереду чергової пари фар, особливо — зустрічних, Сергій щоразу щулився та зціплював зуби, готуючись до фатального удару. Але Анатолій злився з машиною в одне ціле, тримав кермо впевнено, і скоро їхні перегони почали нагадувати Горілому гральні автомати, де кожен може уявити себе за кермом автівки на гоночному треку або на важкій заплутаній дорозі, та ще й утікачем від поліцейської погоні.

Такі автомати він бачив якось у Сумах, у розважальному центрі, навіть спробував зіграти і заклався тоді зі Шполою на пиво, що обжене робота. Звісно, пиво вони випили незалежно від програшів-виграшів, бо впоратися з гральним кермом Сергій не зміг — раз по раз його віртуальний автомобіль на щось натикався і ніяк не міг відірватися від поліцаїв, до того ж гра швидко закінчилася. Зате довкола сиділа пацанва і навіть кілька дівчат середнього шкільного віку, які, закусивши губи, хвацько обходили всі віртуальні перешкоди, заробляючи собі якісь незрозумілі віртуальні очки…

Дорогою до Хутора трійця мовчала. Горілий не знав, чи потрібно щось пояснювати Крутеві й Вертеві. А ті, своєю чергою, не вимагали жодних пояснень від нього. До того ж Сергій іще не надумав, як їм, стороннім цивільним особам, вирішувати свої справи з законними пасажирами потяга на прикордонній території. Нічого, час пішов, тут головне — встряти в бійку, якось то воно буде — так уже, на відміну від погонь, багато разів у нього бувало.

Коли попереду замайоріли вогники Дружби, годинник показував пів на дванадцяту ночі.

— Встигли? — про всяк випадок поцікавився Горілий.

— Залежно куди, — з філософічними нотками озвався Геннадій. — Тут поїзд довго стоїть. Інша річ, чи нас туди підпустять і чи когось із вагонів випустять.