Правда, неофіційно Володимира Зарудного якийсь час називали мужиком, який воює з бабами, та це довго не протрималося: Зарудного таки поважали і до вікопомного американського десанту.

Ощадливий на слова і жадібний до діла, він за кілька років після того з опера, який «топтав землю», пізнаючи всі тонкощі оперативної роботи, дослужився до такої дивної, на погляд не знайомих із вітчизняною міліцейською специфікою, посади, як заступник начальника відділу боротьби з особливо тяжкими злочинами, скоєними проти особи, а простіше — «убійного» відділу конотопського карного розшуку. Дивними такі посади здаються через загальний стан речей, згідно з яким заступників у міліції більше, ніж начальників, при цьому заступник стає таким собі «проміжним начальником» — вже не підлеглий, але ще не керівник, ще не керує, але вже організовує роботу. Та головне: заступники саме в цій системі довго не тримаються — стають начальниками, займаючи місце свого попередника, який обов’язково йде на підвищення.

Причому — спочатку в область, а там — у Київ, де зникає в надрах всеїдного міністерства, аби потім за деякий час виринути або в оточенні народного депутата, або — банкіра середньої руки, чи в будь-якій іншій бізнесовій структурі.

Ймовірно, така доля була вготована і сорокарічному Володимиру Зарудному. Цінного кадра давно примітили в Сумах, та й Харків позирав у його бік, конкуруючи з Києвом. Та раптом 2004 рік переламав і перетасував усі плани, Зарудний лишився на своєму місці, й схоже було, що Конотоп, де підполковник почувався, наче риба в воді, виявився для нього зручнішим за гамірні й непевні Київ із Харковом, поминаючи вже Суми. Ба більше: ходили чутки — які до Сергія Горілого, звісно, на той час уже не доходили, — що Семенович, як тут називали Зарудного, може, й хотів би піти вище, та комусь дуже потрібен саме в Конотопі й саме на цій посаді. Принаймні досить величеньке та стратегічно важливе як на районний центр місто він, начальник карного розшуку, тримав під контролем. Відсоток убивств, бандитських нападів і розбоїв, розкритих по гарячих слідах, поволі зростав. Але утримувати таку планку Зарудному вдавалося не так легко: мало не кожне скоєне вбивство він сприймав як надзвичайну подію, тому «убійники» щоразу мусили бути готові працювати в цілодобовому режимі, виконуючи щось схоже до команди: «В ружйо!»

У зв’язку з убивством підприємця Миколи Коваленка, а особливо — з дивними обставинами, за яких скоєний був цей злочин, особовий склад «убійного» відділу працював у цілодобовому режимі. Такий висновок, у всякому разі, зробив для себе Сергій Горілий, сидячи на задньому сидінні машини поруч із молодим незнайомим опером. Другий, теж молодий і незнайомий, вів машину.

Обоє мовчали.

Зарудний, в автомобіль до якого сів Андрій Шпола, розтинав нічне місто попереду.

Щільно причинивши двері кабінету, підполковник Зарудний кивнув капітанові Шполі на один зі стільців поруч зі столом, за яким зазвичай збиралися оперативники на нараду, а сам умостився за столом, закурив, дозволив це зробити й Андрієві.

Оперативник навіть не намагався почати розмову першим. Дорогою сюди начальник не зронив ні слова, і тепер Шпола був більш ніж упевнений: справа в Горілому. Тільки для чого влаштовувати весь цей цирк із нічною засідкою біля під'їзду й затриманням Сергія «до встановлення», а також як це стосується вбивства Коваленка, він не розумів. На перший погляд, Зарудний залучив серед ночі особовий склад для з’ясування відомих лише підполковнику приватних стосунків із Горілим, котрий, як не крути, відсидів за гріхи щонайменше третини правоохоронців Конотопа, поминаючи вже околиці. Такий особистий підхід для Зарудного загалом не характерний, через те Шпола губився в здогадах.

Проте, коли почалася розмова, Андрій уже за кілька хвилин усе збагнув і, коли чесно, забув тимчасово про Горілого та про його проблеми.

— Ти телефон вимкнув, — розмову Зарудний почав із зауваження.

— Ніч же.

— То й що? У нас убивство. Це я так пояснюю, чому тебе під будинком чекали. Твоя… Ліда, здається?

— Ліда.

— Ну, сказала — ви кудись пішли. Пили-пили, а тоді пішли.

— Ви заходили до мене додому?

— Твій мобільний не відповідав — я набрав на домашній.

— Ну, не дуже вже ми й пили… Так, вечеряли, для апетиту…

— Друг твій, Шполо, вчора вже вечеряв для апетиту.

— Не зі мною.

— Добре, не в ньому зараз діло. Я, на відміну від тебе, мобільного не вимикаю. І потерпіла змогла мені додзвонитися, — Зарудний зробив затяжку. — Коваленко. Галина. Вдень я, коли розмовляв із нею, залишив свій номер. Просив дзвонити, що б вона не згадала, о будь-якій годині, — він збив попіл у попільничку, — дня і ночі.

— Я теж залишав.

— Але ти свій вимкнув. І взагалі, тебе вдома не було. Куди це ви, друзі, ходили серед ночі?

— Ви ж казали щойно — діла це не стосується.

— Сказав, — кивнув Зарудний. — Ти потім якось за нагоди подякуй удові. Бо якби не вона, ми б з тобою не так балакали. До справи, — підполковник роздушив недопалок у попільничці, підсунув її ближче до опера, вона ковзнула по гладенькій поверхні столу. — Близько одинадцятої години вечора, тепер уже — вчорашнього вечора, Галина Коваленко подзвонила мені. Тобі, — вказівний палець Зарудного націлився на Шполу пістолетним дулом, — вона дзвонити не захотіла. Вирішила: коли є номер начальника, для чого смикати підлеглого, якщо той усе одно доповідатиме по начальству. Мудро?

— Мудро.

— Вдова зробила заяву: чоловік, тобто Коваленко Микола, як там його… ну, не суть, так ось: підприємець Коваленко Микола останнім часом мав досить серйозні проблеми з однією тутешньою фінансовою установою. Філія такого собі банку «Слобода», керівник — Павло Нікітин, особа в місті відома.

З паузи, зробленої підполковником, Шпола зрозумів — зараз він сам повинен до чогось додуматися, і його раптом осяяло, здається, навіть швидше, ніж того чекав Зарудний.

— Стоп-стоп! Банк «Слобода», Нікітин, у нього ж там над службою безпеки головує…

— Молодець, — витягнувши ще одну цигарку з пачки, підполковник закурювати не поспішав, пом’яв її в пальцях. — За безпеку в «Слободі» відповідає полковник міліції у відставці Олександр Момот. Колишній наш колега і навіть мій товариш… Саша Момот, значить, — поклавши цигарку на поліровану поверхню столу, Зарудний накрив її долонею, почав легенько качати. — Колись навіть перетиналися по роботі. Нормальний мужик, його поважали. Ніхто слова не сказав, коли він дослужив своє і в бізнес-структури подався. Тобі теж вудку закидали, скажи? — (Шпола вважав за краще тут промовчати, та Зарудний і не чекав відповіді, принаймні чесної). — Закидали, закидали, сам опером халтурив, зарплати ж… Сім’ї ж…

У Володимира Зарудного були дружина і доросла донька, котра вчилася в Києві на журналіста-міжнародника, чим підполковник дуже пишався.

— Ну, далі слухай. Бізнес нашого Коваленка протікати почав, у всіх так тепер. Криза, сам розумієш. Рік тому, коли ще все більш-менш гаразд було, Коваленко взяв у «Слободі» кредит. Не те щоб дуже великий, але тридцять тисяч баксів у наш час — гроші.

— Для мене і сотня — гроші, — зауважив Шпола, тут-таки уточнив: — Гривень.

— Тепер прикинь, як банкам. Понабиралися підприємці кредитів, як погані собаки — бліх. Бо тридцять тисяч — справді для серйозного бізнесу блохи. Але той тридцять, той тридцять, той сорок, той п’ятдесят, той десять, той навіть п’ять — уже… порахуй, скільки там виходить? Сто шістдесят п’ять? І це я так, зі стелі цифри тобі даю. Головне — їх же назад не несуть. Ні тридцять, ні навіть п’ять. Куди там — тисячі сраної ніхто банку тепер не повертає. В Києві чи Харкові від цього банки стогнуть, вводять там у них тимчасову адміністрацію, ще якусь хріновину… Словом, Шполо, керівник місцевої філії банку «Слобода» Павло Нікітин дав моєму доброму знайомому Саші Момоту повну свободу дій у справі вибивання боргів. Ти розумієш тепер, до чого я так здалеку заходжу?

Тепер Андрій не просто розумів — знав: уже за кілька хвилин підполковник Зарудний назве кількох підозрюваних у вбивстві, і підозрювані ці, схоже, напряму підпорядковуються відставному полковнику Момоту.