Ровесниця покійної тітки Галі, сусідка та близька її подруга на свої шістдесят і виглядала: бадьора, трошки сивувата жіночка, яку можна за бажання назвати «бабою», тільки вона відразу на це образиться. Аби вже за п’ять хвилин сказати: баба і є. Здоров’я вже не те, але все ж таки лишилося, роблю, роблю, світу білого не бачу… Менш за все Антонові кортіло вислухувати нарікання немолодої жінки на власне життя, хоча він і розумів: якщо таки справді вирішить поселитися тут назавжди або принаймні надовго, спілкуватися з нею хоч як доведеться.
— Антон? — уточнила жінка, мружачи короткозорі очі.
— Правильно. Я б вас теж на вулиці не впізнав, Світлано… Іванівно, здається?
— Мене всі так на базарі й називають — Іванівною, — кивнула вона. — Хочеш — теж так зви, або тіткою Свєтою… Правда, я тобі не тітка… Нічого, що на «ти» відразу?
— Все нормально, Іванівно… Світлано Іванівно, — він не знав, що казати і як узагалі поводитися далі. — Ось, приїхав… Бачте, як воно буває…
— Всяке буває, — погодилася Іванівна. — Бач, модний який… Ясно, вам у Києві нема часу… Що там влада?
— Яка? — несподіване запитання здивувало Антона.
— Наша. Українська. Коли вони там порядок наведуть? А то ніяк не помиряться там у Верховні Раді.
— Чесне слово — не знаю! — Сахновський навіть поклав руку на серце.
— Хіба вам у Києві не видніше?
— Може, комусь і видніше. Мені якось воно не треба…
— А, хай собі! — Іванівна махнула рукою. — То як вирішив, продаватимеш хату? А то я купця знайду, є в мене пара охочих. Чого, хата нормальна, ремонтована, вважай, у центрі… Чи собі під дачу триматимеш?
Сусідка ладна була закидати гостя питаннями і далі, тому Антон, відчувши таку небезпеку, перейшов до справ:
— Почекайте, вона ж не моя ще. Там, здається, півроку треба чекати чи щось таке… ну, папери різні, це мені нотаріус розкаже. Але ключі мені хоч як потрібні. У вас?
— У мене, — кивнула жінка, сягнула в кишеню квітчастого халату і витягла невеличку в'язочку. — Ось, тут два від вхідних дверей, один — оцей — від горища, а ось — від погреба. Приймай, Антоне, хазяйство, — вона помовчала. — Продаватимеш — мене послухай. Я в добрі руки пораджу. Шкода, як хата пропаде. Тут же садок такий, городець є…
Вона ще щось говорила, та Сахновський не слухав. Підкидав у руці звичайнісіньку в’язочку звичайнісіньких ключів. Навіть не на брелоку, а на сіруватій мотузочці.
Він розумів — це можуть бути не просто ключі від будинку, а й ключі до нового життя. Можливо, цікавішого та кориснішого, ніж те, яке Антон вів останні двадцять років.
Він іще не знав, що один із цих ключів відімкне двері до страшної чужої таємниці.
Цей день закінчився непомітно, хоча Антонові здалося — тягнуся він довго.
На нотаря чекав хвилин двадцять, не більше. Жашків — місто маленьке, а головне — корків на тутешніх дорогах нема, чого київський хірург Сахновський, водій із десятирічним стажем, уявити просто не міг. І така обставина додала ще одне очко на користь його рішення переїхати з Києва в провінцію.
Зловив себе на думці: насправді за межі великого міста він ось так практично не вибирався. Відпочинок — або за кордоном, або в Криму, або десь у Карпатах. Всюди Сахновські могли собі дозволити не надто економити на комфорті. До того ж ніде на відпочинку Антон за кермом не їздив. Зрештою, він, трудоголік, реально відпочивав лише два-три тижні на рік. Останніми роками навіть виробився стабільний відпочинковий графік. Новий рік — у Карпатах чи Празі, травневі вихідні — пляжі Туреччини, кінець серпня — Єгипет або Греція. Цим потреби та фантазія Антона обмежувалися, і він не міг сказати, що аж надто потерпав від такої стабільності.
Стресів затребуваному хірургу вистачало на роботі. Щодня, включаючи вихідні: траплялися ситуації, коли операцію доводилося здійснювати в неділю.
А тому, пройшовши на успадковане подвір’я звичайного непоказного одноповерхового будинку, на якому не був відтоді, як закінчив школу, зупинившись посередині і вдихнувши на повні груди спокою, Антон іще раз, але тепер — дуже гостро відчув, як утомився. Він ладен був би назвати свою втому смертельною, але, як більшість лікарів, обережно ставився до вживання слів зі «смертельним» коренем. Хоча зазначив: оте означення смертельний уперше зринуло з якихсь глибин у голові, щойно він ступив на подвір’я. Можливо, це навіялося тутешнім спокоєм, незвичним для мешканця великого міста, вирішив він і не надав цим думкам особливого значення.
Зітхнув і, зробивши ще кілька кроків, ступив на ґанок.
Тітка Галя встигла поміняти старий дерев’яний ґанок на міцний цегляний. Але Антон, який витягнув із глибин пам’яті ґанок свого дитинства, старий, нефарбований, рипучий і вдвічі ширший, відзначив: тепер фасад будинку на вигляд якийсь куций. Рука смикнулася — він машинально хотів постукати у двері, як завжди роблять люди, приходячи до чужого житла. Та зупинив руку, посміхнувся сам до себе — чужі тут не ходять! — і рішуче встромив ключ у замкову шпарину. Повернув раз, другий, штовхнув двері, зайшов.
На Антона відразу дихнуло сумішшю запахів, які в своїй сукупності складали саме той запах хати. Нема різниці, мешкають тут люди постійно, приїздять час від часу чи покинули оселю давно. Запах усе одно залишається і не має індивідуальних ознак. Тобто в усіх таких хатах пахне однаково — чимось старим, сталим, густим, давно минулим, навіть якщо у якійсь із кімнат цього «минулого» стоїть сучасний плазмовий телевізор, а на даху причеплена кругла антена-сателітка.
Сахновський хотів був пройти в кімнату, та через вікно заскленої веранди побачив, як двором уже поспішає огрядний сивуватий чоловік в окулярах, незважаючи на спеку — з краваткою на шиї, яка, навіть охайно пов’язана, все одно мала вигляд чогось протиприродного і взагалі теліпалася. В ній жашківський нотаріус нагадував депутата навіть не районної, а селищної ради. Таких Антон частенько бачив по телевізору, коли в новинах показували сюжети про незаконні землевідведення.
Іванівна поспішала за ним. Отже, Сахновський переконався в справедливості своїх припущень: тепер від усюдисущої сусідки спокою не буде. Хоча хто знає… Може, ця корінна жашківчанка з часом стане в пригоді йому, нехай уродженцю цього міста, але зараз фактично — прибульцю, чужинцю.
З нотаріусом порозумілися досить швидко і без зайвих проблем. Сумнівів у тому, що Галина Борисівна Смерічка відписала єдиному племіннику єдине майно, яке в неї було, з доброї волі та при здоровому глузді, в юриста не було. Від Сахновського вимагалося підписати купу різних паперів та почекати до грудня. Жити в успадкованому будинку він має повне право, але формально власником його стане лише потому, як спливе певний час. Треба ще сплатити різні там податки та збори, і після вже продавати тітчин будинок племінникові ніхто не заборонить.
— А ви хочете купити? — поцікавився Антон у нотаріуса.
— Я? — здивовано перепитав той. — Чому я?
— Ну, ви ж так стурбовані тим, аби я мав законну можливість його продати. Значить, претендуєте чи хочете покупця запропонувати?
Нотаріус глянув на Іванівну, ніби шукаючи підтримки. Але та демонстративно відвернулася.
— Та нічого я не хочу… — промовив юрист.
— Чого ж: приведете клієнта, ми домовимося, вдаримо по руках, а ви тут-таки оформите оборудку. Дуже вигідна справа для нотаріуса — оформляти операції з нерухомістю. Я не правий?
Антон сам не розумів, чому раптом почав сікатися до симпатичного взагалі-то чоловіка. Мабуть, тому, що не особливо сприймав людей, переконаних, що прорахували його і вже знають, мов облупленого. Але оця фраза нотаря стала ще одним цвяхом, вбитим в ухвалене лікарем рішення.
— Я навряд чи продаватиму тітчину хату, — сказав Антон радше самому собі, ніж присутнім. — Де житиму, як продам?
— А ти… Гм… тут що, жити збираєшся? — тепер подиву не стримала Іванівна.
— Збираюся, — кивнув Антон. — А чому вас так це дивує?
— Дачу зробиш? — уточнила сусідка.