А Мойсей борикався, горів,

Добивався до ціли,

А як ніч залягла на горі,

Впав на землю зомлілий.

Захиталася скеля під ним

Із усіми шпилями,

І безтямний лежав він, немов

У колисці у мами.

Якась пісня тужлива над ним

Сумовито бриніла,

І рука колихала його

Пухова, сніжно-біла.

І почулися тихі слова:

«Бідний, бідний мій сину!

Ось що з тебе зробило життя

За маленьку часину!

Чи давно ж я плекала тебе

І водила за руку?

Чи на те ж я дала тебе в світ,

Щоб терпів таку муку?

Скільки зморшків на твоїм чолі!

І зв'ялене все тіло!

І волосся, що гладила я,

Наче сніг, побіліло!

А колись ти від мене притьмом

Рвавсь на бої та герці!

Бач, до чого дійшов! А скажи,

Кілько ран в твоїм серці!

Бідна, бідна дитино моя!

Потерпів єси много!

Ще й сьогодні... на сонці весь день!

І пощо було того?

На молитві! В народу свого

І минуле, й будуще

Ти молитвою вникнути рад,-

Ох, дитя невидюще!

Ось я камінь із кручі зіпхну,

І піде він валиться

Від скали до скали, з яру в яр,

І скакати, і биться.

Тут покине шматок, там другий,

І летить, і гуркоче,-

І чи зна хто, де кождий шматок

Заспокоїться хоче?

Я тверджу: і Єгова не зна!

І молись хоч і клінно,

А де мусить упасти шматок,

Там впаде неодмінно.

В нім самім його керма і власть,

В нім самім ота сила,

Що назначує місце йому,

Що його сотворила.

І хоч як твій Єгова міцний,

Він ту силу не змінить

І одного сього камінця

У лету він не спинить.

Ось пилок: ледве зір твій його

Добачає тремтіння,

А Єгова не може його

Повернуть в неісніння.

І не може звеліти йому

Йти по шляху не тому,

Як яким його гонить повік

Ота сила, що в ньому.

Се ж пилок! Що ж казать про народ,

Многодушну істоту,

Де в рух має вносить кожда душа

Частку свойого льоту?

Про Оріона пісню ти чув,

Про гіганта сліпого,

Що, щоб зір відзискать, мандрував

Аж до сонця самого?

А на плечах поводиря ніс,

Сміхованця-хлопчину,

Що показував шлях йому - все

Інший в кожду годину.

«Ти до сонця веди мене, хло!»

Той вів рано до сходу,

А на південь в полуднє, під ніч,-

До західного броду.

А Оріон іде все та йде,

Повний віри в те сонце,

Повний спраги за світлом, що ось

Йому блисне вже конче.

Через гори і море свій хід

Велетенський простує,

А не зна, що на плечах його

Хлопчик з нього жартує.

Сей Оріон - то людськість уся,

Повна віри і сили,

Що в страшному зусиллі спішить

До незримої ціли.

Неосяжнеє любить вона,

Вірить в недовідоме;

Фантастичнеє щоб осягнуть,

Топче рідне й знайоме.

Строїть плани не в міру до сил,

Ціль не в міру до актів,

І жартує з тих планів її

Хлопчик - логіка фактів.

І, як той дивовижний сліпець,

Що чужим очам вірить,

Все доходить не там, куди йшла,

В те трафля, в що не мірить.

А ти молишся! Бідне дитя!

Де твій розум, де сила!

Ти ж хапаєшся піну благать,

Щоб ріку зупинила!»

Щось було спочатку в тих словах,

Наче чистії води;

Віяв свіжістю, добрістю з них

Якийсь дух охолоди.

Та помалу душне щось тягло,

Наче самум пустині,

І робилося лячно, немов

В ніч без світла дитині.

І жахнувся Мойсей, і з землі

Підволікся насилу,

І сказав: «Пощо мучиш мене,

Поки ляжу в могилу?

Ти не мати моя! З твоїх слів

Не любов помічаю.

Ти не мати! О ти Азазель,

Темний демон одчаю.

Відступись! Заклинаю тебе

Тим ім'ям штирочертним!

Я не вірю тобі! Ти брехун,

Хоч ти будь і безсмертним».

І почулися тихі слова:

«Нерозумна дитина!

Ти кленеш мене ним, а я ж сам

Його сили частина.

Що мені твоя вбога клятьба!

Ти б умер із одчаю,

Якби сотую частку лишень

Знав того, що я знаю.

Ти кленеш, як твою сліпоту

Ткнув промінчик пожежі,

В якій я живу й він - понад всі

Часу й простору межі.

Ось розсуну ще крихту тобі

Тіснозорості таму:

Глянь на край той, що він обіцяв

Праотцю Аврааму!»

І заблис увесь захід огнем,

І уся Палестина

Стала видна Мойсею з гори,

Мов широка картина.

А незримий товариш його,

Знай, потихо говоре:

«Бачиш зеркало чорне внизу?

Се є Мертвеє море.

А по той бік високі шпилі

До небесної стелі

Простягаються круто рядом,-

Се там Кармелю скелі.

Глянь на північ, де гори Сіон -

Євусеї кочують,

А як крикнути добре з гори,

Амореї почують.

Отся срібная стрічка - Йордан

В Мертве море впадає;

Близько устя його Єрихон

Бродового жадає,

Одинока долина над ним,

Та тісняться до неї

Амоніти по сей бік ріки,

По той бік хананеї.

А на заході гори, верхи,

Полонини широкі,

А на північ мале озерце

І знов гори високі.

Ось тобі й Палестина уся,

Край овець і ячменю,

Від Кадеса до Кармеля всю

Мов затулиш у жменю,

Ні шляхів тут широких нема,

Ні до моря проходу!

Де ж тут жить, розвиваться, рости

І множиться народу?»

Та відмовив понуро Мойсей:

«Хто дав з каменя воду,

Той сей край перемінить на рай

Для свойого народу!»