Диви, а я й забув розповісти про їхні родинні зв'язки! Це досить складна історія. Так Зелений був двоюрідний брат Жовтого і Синього, а Оранжевий – двоюрідний брат Жовтого та Червоного. А ще між ними існує багато інших, не таких важливих родинних зв'язків, заплутаних, як і всі родинні зв'язки на землі...

– Ну, годі вже! – вигукнув Франко примирливо. – Бачу, ви починаєте сперечатися. А я вважав, що кольори завжди в дружбі між собою...

– Помиляєшся, хлопче, – зауважив Жовтий. – Хіба ти ніколи не чув про існування колірних контрастів? Але стривай, ти нам так і не розповів, чому й досі не спиш...

– Просто сон не приходить, то й не сплю...

– Значить, ти поганий хлопчик. Не сплять цієї ночі лише ті діти, у яких нечисте сумління...

– Ні, сумління у мене чисте, а от шлунок зовсім порожній, бо нічого було вечеряти.

– От бачите, – повчально промовив Синій. – Адже я з самого початку казав, що він хороший хлопчик.

– Де там хороший! – заперечив Зелений. – Раз йому вечеряти не дають, значить, він хлопець поганий.

– Ні, – пояснив Франко, – це значить, що у нас нема чого їсти. Мама дуже рано поклала мене спати, сподіваючись, що сон прожене голод, а воно трапилося навпаки: голод прогнав мій сон. Та я вже цьому навіть радий, адже мені так було цікаво спостерігати, як ви пролазили крізь шпарку в дверях. Ви знаєте, я ще жодного разу в житті не одержував подарунків од Феї. І ви для мене найкращий подарунок, адже я мрію стати художником.

Франко промовив це так щиро, що всі Олівці, пританцьовуючи, наввипередки підбігли до нього, задоволені, що їх так високо цінує хлопчик. Жовтому та Зеленому взагалі досить було почути одне лагідне слово, як вони одразу забували про свій поганий настрій і ставали чудовими кольоровими олівцями.

– Якщо хочеш стати художником, – озвався Коричневий, найспокійніший з усіх кольорів, – раджу тобі малювати сільські краєвиди. Для цього завжди бери мене.

– А мені байдуже, що будеш малювати, – озвався Синій. – Тому що картин, де б не було хоч клаптика неба, взагалі не буває.

– Хлопці, знаєте що? – вигукнув Червоний, який відзначався винахідливістю. – Навіщо нам даремно витрачати час на пусте базікання? Я щось надумав...

– Ну, кажи...

– Франко все одно не спить, то чому б не розважити його трошки? Давайте йому що-небудь намалюємо...

– Оце здорово! Давайте!..– вигукнув франко. -– Подивіться, он там, на столі, має бути чистий папір. Звичайно, то не справжній папір для малювання. В ці білі аркуші крамар загортає каву, а я розгладжую їх і на них малюю.

– Я починаю перший! – урочисто заявив Чорний. Він розстелив аркушик на тумбочці, що стояла біля ліжка, і затанцював на білій поверхні. Незабаром на папері чітко окреслилося дерево з гіллям. Як тільки він закінчив, на аркуш скочив Коричневий і швидко замалював стовбур та гілки, а Зелений сумлінно поначіпляв на гілочки листочків.

З подиву і радощів Франко заплескав у долоні, але Жовтий зморщив свого носа (я й сам гаразд не знаю, де в олівців ніс, але те, що Жовтий зморщив свого носа, – щира правда).

– Цей малюнок не відповідає теперішній порі року, – зауважив він. – Кому не відомо, що взимку на деревах нема листя. В цю пору року можна лиш де-не-де побачити сухі пожовклі листочки.

– Ти забув про сосни та ялини, з яких ніколи не опадає глиця!

– А я щось краще надумав! – оголосив Синій Олівець. Він узяв аркуш паперу і накреслив на ньому якесь дивовижне коло. Через кілька хвилин вийшла гарна прегарна Синя Корова. На подив Франко, вона приємно замукала, теленькнула синім дзвоником, що висів у неї на шиї, підвелася з паперу і затупала ратицями по тумбочці.

– Чудеса! – вигукнув захоплено Франко. – От якби і я вмів малювати живі речі! Все, що я малюю, залишається на папері і ніколи не оживає!

– Му-у-у! – приємним голосом заревла Синя Корова.

– Може, вона хоче дати молока? – спитав Франко. – Коли корови ревуть, вони хочуть, щоб їх доїли. А я не вмію доїти корів.

На допомогу хлопцю прийшов Коричневий Олівець який знав сільське життя. Молоко Синьої Корови було чудового синенького кольору.

– Такого молока я ще ніколи не бачив! – засміявся Франко.  

– Це з вини Синього Олівця воно таке, – заявив Жовтий. – Йому, бачите, захотілося все самому зробити. Адже і дурні знають, що молоко бува тільки жовте.

– Жовте? Що ти нам розказуєш!

– Та годі вже, не будемо сперечатися! – втрутився Червоний. – Зараз моя черга.

І він затанцював на всі боки по аркуші, мов та балерина. Вже тільки від одних його химерних танців можна було луснути від сміху. Не бачивши навіть малюнка, можна було сміливо битися об заклад, що це буде щось неймовірно смішне.

– От і готово! – регочучи, оголосив Червоний.

І знаєте, що він намалював? Дивного Складаного Чоловічка, що не тримався купи, бо весь складався з окремих частинок: руки не були з'єднані з плечима, плечі й ноги – з тулубом, ніс був відокремлений від обличчя, а голова від шиї.

– Хай живе Складаний Чоловічок! – вигукнув Франко. Складаний Чоловічок спробував був підвестися з аркуша паперу, але загубив ногу. Він зразу ж нагнувся, схопив її і насилу причепив до тулуба. Та цієї ж миті у нього відлетіла рука.

– Я загубив руку! Де моя рука? – залементував Складаний Чоловічок.

Тільки-но він став на коліна, щоб підняти з долівки руку, як голова, наче м'яч, скотилася з плечей. Чоловічок ридав і лементував:

– Рятуйте! На допомогу! Навіщо ви мені відрубали голову?

Франко так реготав, що аж сльози на очі набігли.

– Не бійся! Все буде гаразд! – підбадьорював Франко Чоловічка, намагаючись скласти його докупи. – Ну, от і гаразд. Тепер покажи, як ти вмієш ходити.

Це легко сказати, та не так легко зробити: Складаний Чоловічок ще не встиг зробити й двох кроків, як загубив пів правої руки та ліву ногу до коліна, похитнувся і безпорадно впав на долівку.

Кожен олівець що-небудь малював. Фігурки, які негайно оживали, вставали з аркуша і зацікавлено розглядали все довкола. Синій Олівець намалював човника з матросом, і той, побачивши молоко Синьої Корови, подумав, що це море, і поплив по ньому. Та раптом пролунав якийсь незнайомий тонесенький голосок:

– Гей! Гей, ви!

– Хто там? – запитав суворо Жовтий Олівець, який знав права й обов'язки всіх, навіть, обов'язки вартового.

– А ти не гримай так, друже! Я – бідна голодна Миша і вважаю, що комусь із вас доведеться пожертвувати собою для моєї вечері. Я завжди любила гризти олівці: чорні чи кольорові – байдуже.

Зачувши ці слова, Олівці хутко з'юрмилися навколо Франка, який простяг руку, щоб захистити їх від нападниці.

– Слухай, синьйоро Мишо, якщо ти й справді надумалася повечеряти моїми олівцями, то мушу тебе попередити: не туди потрапила!

– У цьому домі пропадеш з голоду, – пробурчала Миша, вишкіривши зуби. – Тут ніколи не знайдеш ні крихти голландського сиру, ні яйця, ні пляшки олії, щоб хоч хвоста вмочити, ніколи не побачиш тут мішка з зерном чи борошном, щоб накрасти собі в нору. За один лише тиждень з мене лишилася тільки половина колишньої Миші!

– Мені дуже жаль, синьйоро Мишо, – відказав Франко, – але я також ліг спати не вечерявши, і це зі мною трапляється далеко не вперше. Нічим не можу тобі допомогти. А мої Кольорові Олівці – не для твоїх гострих зубів.

– То накажи, – благала Миша, – хай вони намалюють для мене щось їстівне. Я бачила, які вони чудесні майстри...

– Гаразд, це можна!

– Дозвольте мені. Я вже надумався, що намалювати, – озвався Жовтий Олівець.

Ніхто ще не встиг оком змигнути, як він намалював гарне кружальце голландського сиру з дірочками і навіть з крапельками роси.

– Сам індійський факір, неперевершений майстер на різні фокуси та вигадки, з насолодою з'їв би цей смачненький шматочок.

– Дуже вам вдячна! – вигукнула Миша, облизуючи вуса.

Ніхто навіть не помітив, коли вона проковтнула увесь сир. Це сталося просто блискавично.