— Тихо, Дзорро! — пошепки наказав Паоло. Пес ліг, крутячи хвостом.

— Синьйор Джепетто почув нас, — сповістив Паоло. — Він обходить свою печеру, прослуховує стіни…

— Здається, зараз саме пора втекти.

— Стривай. Я хочу дізнатися…

— Ось він дізнається, що ми тут, і тоді буде пізно…

— Цить! Він поруч!

Таємничий мешканець торта, обстежуючи стіни своєї печери, підійшов якраз до того місця, де кілька хвилин тому Паоло прорив лопаткою вікно. Паоло зміг розгледіти його зблизька. Це був чоловік майже старий, майже лисий, майже горбатий: усе в нього було «майже», крім окулярів. Вони були не «майже величезні», а просто величезні — кожне скельце завтовшки з палець, а за скельцями поблискували дуже рухливі й дуже чорні очі.

На ньому був довгий сірий балахон, щось середнє між вантажниковим халатом і крамаревим фартухом. З-під розстебнутого комірця визирав косий клапоть краватки.

— Тікаймо, Паоло!

Але Паоло мов прикипів до отвору. Він не відійшов навіть тоді, коли синьйор Джепетто уткнув у те віконце свої окуляри. З того і з цього боку стіни (з фісташкового морозива, як ми вже знаємо) дві пари допитливих очей сторожко дивились одна в одну. У Паоло зі страху по спині побігли мурашки, але він не зрушив з місця. Загадковий синьйор Джепетто, звісно ж, анітрохи не злякався; він тільки щось сердито крикнув:

— Сквак, сквок, карапак, пік! Приблизно так звучало те, що він вимовив.

Паоло і Ріта були вражені. А Дзорро скочив і ну гавкати що є сили.

— Брік, брок, караброк, пок! — прокричав старий і, засунувши руки в отвір, почав розширяти його. За якусь мить він продовбав велике вікно і всунув у нього свою голову, квакаючи далі незрозумілою мовою.

— Мерщій тікаймо! — заверещав Паоло. Він швидко позадкував, не зводячи очей з обличчя, яке, освітлене Рітиним ліхтариком, видніло на тлі зеленавої стіни. Тоді Паоло побачив — чи йому здалося, що побачив, усмішку, що з'явилася за товстими скельцями окулярів і розлилася по всьому обличчю старого… Але тої ж хвилини діти кинулись навтікача, пес за ними, — всі троє стрімголов мчали по довгому тунелю, мало не тонучи у кремі, лікері, грузнучи в мармеладних болотах, натикаючись на стіни з бісквітів та пісочного тіста.

Нарешті вдалині блимнуло світло… Ген там унизу… Була вже ніч, але всі прожектори увімкнуто і спрямовано на торт… Паоло хутко розібрав закладений цукатом вихід із торта… Потім він шпурнув далеко вниз свого ліхтарика і крикнув псові:

— Дзорро, взяти!

Псові не треба повторювати команду: гавкаючи, вилетів він із торта і кинувся вниз по стежці, щоб упіймати ліхтарика — так із ним завжди гралися Паоло і Ріта. Промені прожекторів одразу ж метнулися за ним, ковзаючи по схилу горба. Унизу зчинився страшенний переполох.

І цього разу Паоло добре вигадав. Брат і сестра прожогом побігли вниз тим схилом, який у цю мить не освітлювали прожектори.

Вони скотилися прямісінько під ноги вартовим, які не помітили, звідки взялися ці діти, лише гримнули:

— Назад, куди йдете!

— Ура! Ми врятовані!

— Ой мамо! — раптом скрикнула Ріта. — Я загубила черевика.

— Де?

— Не знаю. Мабуть, коли спускалась. Я вернусь по нього.

— Ото розумниця! Тоді тебе спіймають, і все відразу розкриється.

— І торт з'їдять. Ти слушно кажеш, краще пожертвувати черевиком.

Мами ще не було вдома. Вона прийшла через півгодини після того, як Діомед, побачивши, що марсіяни не збираються нападати, дозволив мешканцям Трулло вийти з підвалів.

— Ви поводились, як розумні діти? Не боялися?

— Так, мамо, — відповів Паоло на перше питання.

— Ні, мамцю, — відповіла Ріта на друге.

— Молодці! — похвалила синьйора Чечілія. — Зараз я вам зготую вечерю.

«Ой, рятуйте!» — тільки подумала Ріта. Але нічого не сказала.

Черевичок Попелюшки

Коли прожектори, облишивши Дзорро, знову стали рівномірно освітлювати весь горб, якийсь пожежник раптом помітив метрів за п'ять чи шість від свого носа в забороненій зоні дитячий черевичок.

— Цього черевичка досі тут не було! — сказав він. — Я весь вечір очей не відводив од цієї ділянки і полічив геть усі камінці на ній. Запевняю вас, хвилинку тому цього черевичка не було! А зараз я пригадую… так, так, я бачив, як із горба вниз шмигнула якась тінь! Саме тоді, коли зчинився той гармидер через дурного пса…

— Віднеси черевичка в штаб і викинь його з голови! — підказав йому колега.

— А таки віднесу. І негайно.

Діомед, тобто головнокомандувач, глянув на черевичок із посмішкою. Він запитав присутніх, чи не мали на увазі учасники операції «П. К.» відкрити магазин поношеного дитячого взуття. Може, це й була мета всієї операції? Всі оглядали черевичок і глузували — особливо мудро хихотіли професор Теренціо і професор Россі. У підошві помічено дві дірки. Може, марсіяни носять такі черевички на голові замість шолома, просовуючи у ці дірочки антени?

Але поліцейський Мелетті, на прізвисько Хитромудрий Одіссей, висловив найблискучішу, наймудрішу думку.

— Синьйори, — сказав він, — якщо дозволите висловитися й мені… Діти, як відомо, не розуміють різниці між добром і злом, не визнають небезпек. Хто може бути певен, чи ті чужинці, що сидять у загадковому предметі, не умовили якогось хлопчика чи дівчинку, подарувавши їм пару брязкалець, збирати для них відомості на Землі?

— Ближче до справи, до черевика! — перепинив його генерал.

— По-моєму, якщо якась дитина дійсно була там, у космічному кораблі, і, тікаючи, загубила черевичка, то її можна досить легко розшукати.

— Як?

— Дуже просто! Приміряти черевичка всім дітям передмістя!

— Але ж це казка про Попелюшку! — засміявся професор Теренціо.

— їв казках може ховатися істина, — зауважив професор Россі. Зауважив лише для того, щоб заперечити колезі.

— Гаразд! — відрубав генерал. — Примірюйте черевика. Принаймні вам буде вдячна матір тієї дитини. Хоч одне добре діло зробите.

Хитромудрий Одіссей загорнув черевик у газету, перев'язав пакунок міцним шпагатом, запечатав сургучем і поклав до шафи у шкільній бібліотеці, наказавши вартовому всю ніч не зводити з нього очей.

— Тут — військова таємниця! — сказав він. — Гляди, щоб не вкрали!

Коли Мелетті прийшов додому, діти вже спали в постелі. Він коротенько розповів синьйорі Чечілії про події дня, але нічого не сказав про черевичок, бо військових таємниць не звіряють навіть дружинам.

Наступного дня рано-вранці він зайшов до штабу, взяв черевичок і подався мандрувати від будинку до будинку, з одних сходів на інші, від дверей до дверей.

Стук, стук…

— Хто там?

— Відчиніть, синьйоро Роза. Це — поліцейський Мелетті. Маю справу до вашого сина.

— Що він накоїв, цей лобур?!

— Нічого, нічого не накоїв, синьйоро Роза! Наказ командування. Я зобов'язаний приміряти йому, цього черевичка.

Синьойра Роза (чи синьйора Чезіра, синьйора Матільда, все залежало від випадку) відчиняла двері. Була вона ще в пантофлях, у халаті, з пляшкою молока в руці. Будила свого «лобуря», і розпочиналася примірка.

— Але ж, синьйоре Мелетті, хіба ви не бачите? Цей черевичок тридцять другого розміру. А мій син носить сороковий, ось погляньте…

— Наказ є наказ.

У декотрих помешканнях він натрапляв на цілі виводки сонних дітей. Батько у цей час, як правило, голився і бурчав:

— Чи не збирається міська управа роздавати дітям непарне взуття? Та ще й діряве. У двох місцях.

— Нічого не вдієш, синьйоре, нічого не вдієш. Наказ командування.

Звичайно, знаходилося багато ноженят, яким черевичок припадав саме до міри. І щоразу синьйор Мелетті робив допит.

— А де другий?

— Який другий? У моєї дочки ніколи не було таких черевиків, як оцей!

— А де ти була вчора ввечері о десятій?

— Синьйоре Мелетті, — відповіла за дівчинку мати, — вона тоді саме їздила у Францію — погуляти трішки по Парижу! У ліжку вона була, ось де! І свідків я маю більше ніж треба! Спитайте хоча б синьйора Густаво — він живе навпроти: вчора він просидів у нас цілісінький вечір, телевізора дивився!