А один з тих трьох ведмедів навіть набрався такого нахабства, що помахав людям лапою.

— Ах, негідна ти тварино! — спересердя крикнув услід майстер Виноградинка. — Як ти смієш кепкувати над нами?

А ведмідь не переставав їх вітати. Коли ж поїзд спинився поблизу на станції, він так висунувся з вікна і замахав лапою, що мало не випав додолу. На щастя, двоє інших ведмедів схопили його за хвіст і втягли назад до вагона.

Наші друзі підійшли до залізничної станції саме тоді, коли поїзд уже зовсім спинився. Як же здивувалися вони, побачивши, що ті троє ведмедів поважно виходять з вагона. А найстарший з них навіть віддав кондукторові квитки.

— Це, мабуть, циркові ведмеді-акробати, — зневажливо сказав майстер Виноградинка. — Вони приїхали сюди на гастролі. Зараз прийде їхній хазяїн. Б'юсь об заклад, що це буде якийсь рудобородий німець, і він підіграватиме ведмедям на дерев'яній дудці.

Хазяїн ведмедів дійсно з'явився. Але то був не дядько, а хлопчик у зеленому береті і синіх штанцях з латками на колінах. Його веселе розумне личко привітно усміхалося і було таке симпатичне.

— Цибуліно! — раптом закричав майстер Виноградинка і побіг йому назустріч.

Це дійсно був Цибуліно. Перш ніж виїхати з міста, він завітав до зоологічного саду і звільнив родину знайомих нам ведмедів. Сторож так зрадів його появі, що віддав би навіть Слона, коли б Цибуліно захотів його взяти.

Але Слон не повірив, що сталася революція, і залишився у загородці писати далі свою книгу спогадів.

Неможливо й сказати, скільки тут було поцілунків, обіймів, запитань і відповідей! І все це — під рясним дощем. Коли радієш, то не помічаєш дрібних прикрощів і ніскільки не боїшся застудитися.

Скрипаль Груша знов і знов потискав лапу малому Ведмедикові і схвильовано запитував:

— Чи пам'ятаєте, як чудово ви танцювали під звуки моєї скрипки в печері? Ведмедик добре це пам'ятав і тут же почав кумедно пританцьовувати, а всі діти дружно плескали в долоні.

Зрозуміло, що Вишеньку негайно сповістили про приїзд Цибуліно. Можете уявити собі щиру радість обох друзів.

— Ну, годі веселитися, — сказав трохи згодом Цибуліно. — Хочу сказати вам про те, що я задумав.

Поки Цибуліно розповідатиме друзям про те, що він задумав, ходімо довідаємося, як почуває себе принц Лимон.

Буря без кінця-краю

Ми залишили принца Лимона у гнояці надовго тому що там йому було добре.

«Пересиджу тут у теплі та в добрі, — думав він, випльовуючи гній, який ліз йому в рот, — поки моя поліція відновить порядок у моїй столиці».

Адже він утік із столиці не озираючись, і тому не знав, що його поліція приєдналася до повсталого народу, що його придворні Лимони вже сидять у в'язниці і що в цьому краї проголошено республіку.

Коли почався дощ і став заливати гнойовище, принц змінив свої наміри.

«Тут занадто вогко, — подумав він, — треба пошукати сухішого місця».

Він почав дриґати ногами і нарешті-таки виліз із гною.

Тільки тепер побачив він, що був за кілька метрів від замку графинь Черешень. «І якого чорта я сюди забрався?» — спитав він себе самого, продираючи очі, заліплені гноєм.

Тут йому довелося сховатися за скирту соломи від гурту якихось людей, що йшли з замку. (Ви знаєте, що то були за люди). Потім принц піднявся сходами і подзвонив. У дверях з'явилася Полуничка.

— Графині не приймають жебраків, — сказала вона і замкнула двері в нього перед носом.

— Та який я жебрак?! Я — принц, я — правитель!

Полуничка співчутливо глянула на нього:

— Бідолаха, — зітхнула вона, — ви, мабуть, збожеволіли від злиднів.

— Які злидні?! Я багатий, багатющий!

— Подивитися на вас, то цього не скажеш, — похитала головою Полуничка.

— Ну, досить базікати! Піди і скажи про мене графиням!

— Що тут сталося? — втрутився синьйор Петрушка, який саме вийшов на поріг, щоб висякати носа.

— Та ось цей жебрак запевняє, ніби він — принц.

Синьйор Петрушка з першого погляду впізнав принца.

— Я навмисне перевдягся, щоб ближче узнати життя населення мого краю, — заявив принц Лимон. Йому було соромно за свій незвичайний вигляд.

— Прошу, прошу завітати, ваша світлосте! — лопотів Петрушка, вклоняючись до самої землі.

Принц увійшов до замку. В дверях він тільки грізно бликнув на Полуничку. Графині на всі лади вихваляли принца за його піклування про людей.

— Чого тільки вам не довелося знести!

— Заради народу я готовий на все, — збрехав принц, нітрохи не почервонівши, бо відомо, що лимони ніколи не червоніють.

— Які ж у вашої світлості враження про життя народу?

— Народ щасливий і спокійний, — заявив принц, — ніде не бачив я щасливішого народу!

Він і не знав, що сказав щиру правду: скинувши принца, народ справді став щасливий.

— Чи не потрібні вашій світлості коні, щоб повернутися до столиці? — запитав Помідор принца.

— Ні, ні! — швидко відказав той. — Я почекаю, поки вщухне буря.

— Насмілюся найпокірніше зауважити, — сказав здивований Помідор, — що буря вже минула і знов сяє сонце.

— Ви насмілюєтеся мені перечити! — гримнув на нього принц і тупнув ногою.

— Я теж не розумію вашого зухвальства, — докірливо додав барон Апельсин. — Якщо їх світлість кажуть — буря, то так воно й є.

І всі присутні почали одностайно лаяти погоду.

— Яка жахлива погода! — сказала графиня Старша, виглядаючи через вікно в парк, де на квітках сяяли під сонцем каплі недавнього дощу.

— Яка жахлива злива! Погляньте, який дощ періщить! — додала графиня Менша, дивлячись, як із-за хмари сяє сонце і виблискує в басейні з золотими рибками.

— О, чуєте, як гуркоче грім? — сказав герцог Мандарин і затулив вуха пальцями, ніби дуже злякався.

— Полуничко! — гукнула графиня Старша. В неї майнула щаслива думка. — Біжи мерщій позачиняй усі віконниці!

Полуничка позачиняла всі віконниці, і в салоні відразу стало зовсім темно. Принесли запалені свічки. Синьйора графиня Менша зітхнула:

— Яка жахлива ніч!

— Мені страшно... — щиро признався принц Лимон. Щоб його підбадьорити, усі присутні теж почали тремтіти, мов у лихоманці.

Тоді синьйор Помідор прокрався до вікна, тихо відхилив віконницю і насмілився покірно зауважити:

— Мені здається, що буря вже минула.

— Ні, ні, не минула! — закричав принц і побачив сонячний промінь, який переможно прорвався до салону.

Помідор поквапливо зачинив віконницю і підтвердив, що дощ ллє й далі, мов із відра.

— Ваша світлосте, чи не бажаєте ви закусити, — насмілився подати голос барон Апельсин, Йому не терпілося швидше сісти за стіл.

Але принц не схотів закушувати.

— Така погода відбиває апетит, — відказав він.

Барон не розумів, що спільного може бути між апетитом і погодою. Але всі згодилися з думкою принца, що погана погода позбавляє людей апетиту, і Апельсин теж заявив:

— Я тільки так сказав, ваша світлість. Від цієї грози в мене самого так стиснуло горло, що я не зміг би макової росинки проковтнути.

Насправді, він залюбки ум'яв би два-три стільці, не те що вечерю. Але він не насмілювався перечити принцові.

Нарешті, стомлений хвилюваннями цього дня, принц заснув у кріслі. Його вкрили ковдрою, а самі пішли вечеряти.

За вечерею Помідор чомусь надто мало їв. Він поспішив устати з-за столу і сказав, що йде спати, а сам потихеньку зайшов до парку і попрямував до села.

«Треба самому довідатися, що скоїлося. Оцей страх принца надзвичайно підозрілий. Я не здивуюся, якщо сталася навіть революція».

Від цієї думки в нього немов мурашки по спині забігали. Він намагався відігнати від себе цю думку, але чим сильніше її відганяв, тим настирливіше лізла вона йому в голову. Оце ненависне йому слово — революція — миготіло перед ним усіма своїми літерами: Р-е-в-о-л-ю-ц-і-я...