— Ми не дамо зруйнувати все, що побудували за ці роки!
— Маємо не поспішати. Придивитися, — відповідав вдумливий тато.
Два з половиною роки страху, війни, голоду і горя.
— Збираємося, любі мої… - сказав тато влітку 1920-го.
З сім’єю Юрія Берна — його дружиною і 15-річним сином Віктором — тікали до Криму восени 1920-го, щоби встигнути на один із пароплавів, якими барон Врангель вивозив до Константинополя рештки своєї армії, членів їхніх сімей, прихоплював цивільних…
Крим. Натовп несе до пароплава тата, маму, десятирічну Олю, сім’ю дядечка Юрія Берна. Олю відтісняють, дядько Юрій підхоплює її на руки. «Не зупиняйтеся!» — кричить татові й мамі, які намагаються повернути назад, до своєї доньки. Людська хвиля викидає їх на палубу пароплава.
— Матінко! Матінко! — захлинається Оля.
— Ми вас наздоженемо! Ми збережемо Оленьку! — кричить дядечко Юрій татові…
Корабель відходить, Оля тремтить біля дядечка.
— Матінко, матінко… — все повторює.
За два тижні пароплави закінчуються разом із безнадійними спробами Юрія Берна пробити сім’ї шлях на палубу.
— До Болгарії через Одесу спробуємо потрапити, — дядечко не здається.
…Юрія Берна, дружину і п’ятнадцятирічного сина розстріляє червоний патруль під Одесою навесні 1921 року.
— А малу нащо лишив? — спитав командир загону, коли патруль повернувся в табір із німою від жаху Олею.
— Бо мала! — відповів конопатий хлопець у м’якому фетровому капелюсі дядечка Юрія, який тільки і встиг вихопити, коли товариші по зброї роздирали на шмаття валізи мертвих Бернів.
- І куди її?
Літо 1921 року. Притулок для сиріт у Харкові. Закам’яніла Оля стоїть посеред виховної кімнати перед двома десятками дівчаток в однакових сірих суконьках. Між ними — провалля, безодня. По тій безодні вільно проходжає вихователька Марія Іванівна, яку директор у себе в кабінеті називає Нюркою і зачиняється з нею, не достукаєшся.
— Ланська! Повторюй! Я…
— Я… — шепоче Оля.
— …Донька буржуїв, ворогів радянської влади!
— Тато був архітектором… — на очах сльози. То повторюється щотижня. Оля знає наслідки: як не повторювати за Марією Іванівною слово в слово, вечері не буде, а назавтра туалети в притулку митиме не прибиральниця баба Люба, а Оля Ланська.
— Повторюй! Я — донька буржуїв, які пили кров трудового народу!
— Тато будував…
— Ланська! Ти несвідома! Тебе треба покарати! — кричить із ряду дівчаток завзята Галька Онопрієнко. — І прізвище в тебе буржуазне! Хто за те, щоби змінити Ланській прізвище?!
— Хай Ланськовою буде, — киває Марія Іванівна. — А ще краще — Ланцюговою.
— Я — Ланська… — шепоче Оля крізь сльози.
Зате ніяких тобі піонерів, комсомолів, за сім років — довідка про вперту несвідомість і направлення на завод «Світло шахтаря» з приписом: рекомендуємо взяти ученицею в ремонтний цех.
— Ланська? Прізвище якесь… підозріле, — 18-річну Олю зустрічає бригадир і секретарка комсомольської організації цеху Дуся Нечай. — Нічого, ми з тебе викуємо справжню радянську жінку! — обіцяє, веде цехом. — Прибиратимеш двічі на день — вранці і ввечері. Картки на пайки у мене отримуватимеш.
— Мене взяли ученицею. Я хочу навчатися.
— От і навчишся прибирати спочатку, — незадоволено супиться Дуся. — Жити є де?
— Ні… Я сирота.
— А мені казали — з буржуїв.
— Сирота, — Оля врешті знаходить безпечний компроміс.
— Батьків пам’ятаєш?
— Ні…
— Добре. Випишу тобі койко-місце в гуртожитку.
Навпроти гуртожитку — експропрійований будинок купця Самійлова, в якому радянська влада розмістила музичну школу для дітей і дорослих. Удосвіта Оля мчить на завод, щоби до початку робочого дня прибрати ремонтний цех. Повернутися слід до 16.00, щоби між першою і другою зміною знову драїти й драїти, та до 16.00 Оля може слухати музику, що лунає з відчинених вікон музичної школи.
— Що це?! — за рік Дуся Нечай здивовано роздивляється заяву прибиральниці Олі Ланської, читає: — Прошу перевести мене в учні слюсаря.
— Дуже прошу! Хочу… підвищувати кваліфікацію, щоби бути корисною радянській батьківщині!
— Молодець! — Дуся не відчуває підступу. Підмахує заяву. Веде Олю до слюсарного верстата, в якому колупається старий слюсар. Його всі кличуть просто Петровичем.
— Ти кого мені привела, га? Я в тебе учня просив, а ти мені дівку підсунула! — гарячкує старий.
— У нас рівність жінок і чоловіків! — заявляє Дуся. — Працюй, Петровичу! Маєш зробити з учениці справжнього слюсаря!
— Тьху ти! — Петрович плюється, чухає потилицю, та роздивляється Олю без гніву.
— От і нащо ти тут? — питає дівчину.
— Хочу ввечері до музичної школи ходити, — признається Оля.
До музичної школи приймали виключно комсомольців.
— Спочатку підвищіть свою політичну грамотність і свідомість! — суворо пояснює директор музичної школи. — А на баяні… ще встигнете! Коли принесете комсомольський квиток і рекомендації товаришів по роботі.
— Я… на скрипці хотіла…
— На скрипках тільки цигани грають! Ми групу скрип ки скоротили як буржуазну й чужу для масових заходів трудящих. Наше завдання — підняти на новий рівень трубу, барабан, всі мідні духові…
Але скрипка звучала. Оля чула! Вечорами, коли біля музичної школи ставало порожньо і тихо, з підвального приміщення, в якому розташовувалася котельня, іноді звучала скрипка. Оля завмирала неподалік, усміхалася — в житті з’явилося світле диво. Воно допомагало пережити голод, важку виснажливу працю, лайки і сварки сусідок у гуртожитку, безкінечні комсомольські збори, паради, спортивні змагання і здачу норм ГТО, у яких несвідома Оля Ланська мала брати обов’язкову участь.
Узимку 1933-го голод косив людей тисячами. Слюсарка Оля Ланська не вгасла тільки завдяки сухарям і вареним бурякам, які звідкілясь потайки приносив їй старий слюсар Петрович. А скрипка… замовкла.
Оля помітила те в лютому, коли морози взялися допомагати голодним дням знищувати життя. Тягнула ноги до музичної школи, довго стояла поряд, та з котельні — німота. З тиждень протрималася. Потім винесла з цеху фомку й пізно ввечері виламала нею замок на дверях чорного входу. Йшла в темряві, навпомацки, намагалася знайти вхід до підвального приміщення. Врешті помітила сходи, що вели долу. Спустилася…
У котельні біля купи дров і вугілля коптів, ледь миготів шматочок мотузки, змочений у собачому жирі. Оля і сама би таку саморобну свічку зробила, аби знала, де собачого жиру взяти. У світлі слабкого вогника поряд із дровами Оля побачила лежак, збитий зі звичайних дощок. На ньому примостився худющий чоловік років сорока з хвилястим чорним волоссям, проваленими щоками і горбатим довгим носом, дихав важко. А на ящику поряд лежав футляр від скрипки.
— Вам треба поїсти! — Оля допомогла чоловікові сісти на лежаку, дістала заповітний шматок вареного буряка, який приніс Петрович, простягнула чоловікові. - Їжте, прошу.
— А ви? — чоловік геть заслаб, ледь держав у тремтячих руках варений буряк, дивився на нього, як на диво.
— Я зі «Світла шахтаря», нас на заводі трохи підгодовують. Навіть лишається… — розхвилювалася. Дивилася чоловікові в глибокі карі очі. — Прошу, поїжте.
Чоловік кивнув слабко, жадібно проковтнув їжу, знітився.
— Вибачте… Голод позбавляє всього людського. Мені соромно…
— Ви так розмовляєте… Ніби з мого дитинства, — Оля закліпала повіками, тільки би не розплакатися. — Чому ви тут?
— Працюю в котельній після того, як закрили клас скрипки в школі. Тут і живу.
— Ви… скрипаль?
— Наум Озер, — прошепотів чоловік. — Двадцять років тому мені пророкували світову славу.