— То неважливо.

— Справді? А Ярко засмутився…

— Де він?

— Не знаю…

— Стій! Не поспішай. Давай… усе по порядку! — Мар’яну лихоманило, вхопила дівча за комір, тримала міцно. — Новий рік…

— Так! Ми до третього січня у вас відлежувалися. Тьотька…

— Аніта Станіславівна!

— Вона… Годувала нас, пігулки пити змушувала.

— А Ярко?

— Одягу теплого приніс. Ось! Дивіться, який куртофан! «Колумбія»!

— «Коламбія»!

— Один біс — тепла.

— А Ярко?!

— Про вас у цеї… в Аніти питав. Вона йому лапшу на вуха вішала, що ви повернетеся. А я одразу допетрала — ви його кинули.

— Що ти верзеш?! Ярко де?

— Та звідки мені знати?! Ми третього січня на Майдан повернулися. Відтоді Ярка кілька разів бачила, з газетами якимись усюди ходив. А я до одинадцятої сотні приклеїлася. А що?…

Мар’яна не відповіла. Дивилася в червоне полум’я.

Макар підвівся, буцнув Гоцика черевиком по нозі.

— Ходімо. Хлопців час міняти. Тут ми нічим не допоможемо.

— Поїж! — перш ніж піти, Гоцик поклав Мар’яні на коліна пакет із бутерами, провів долонею по її плечу, наче казав: «Тримайся, дівко».

Біля вогнища тиша. Ошелешене дівча спостерігає за тим, як Мар’яна мовчки жує хліб із сиром, і хоч видно — так дізнатися хочеться: чому пішла від Ярка, нащо тепер шукає?! — мовчить.

— А подружка твоя де? — врешті тьмяно питає Мар’яна.

— Додому поїхала. Уже давно, — глянула на Мар’яну знічено, насмілилася правду сказати. — Вона на Ярка вашого тоді запала. Сказала йому, що ви його бачити більше не хочете, щоби не шукав вас і що… у вас інший є.

— Отак… прихищай майданівців… — прошепотіла Мар’яна.

— Вибачте.

— А ти тут до чого? Подружка твоя чому поїхала? Он тут скільки чоловіків в одному місці!

— Сказала: неінтересно…

— А тобі «інтересно»?

— Ні, тут страшно, — щиро призналося дівча.

— Чому ж залишилася?

— Як же я свою сотню покину?

Мар’яна все думала: а я ж чому застрягла на Майдані? Може, через Полю? У медсестри роботи додалося — Мар’яна з ранку до вечора допомагала подрузі: різала бинти на тонші, притримувала скалічені кінцівки вояків під час перев’язок, колотила «Фармацитрон» у гарячій воді й тільки жахалася щоразу, коли знадвору заносили наступні ноші: не Ярко часом?!

А може, тому що Ярків дух, його просте й логічне бачення життя буяло навкруги так відчутно, що, здавалося, Ярко може бути тільки тут. Ось зараз з’явиться на порозі. Кивне: все правильно. У людини є тільки одна перевага — її гідність. А творчість — не привілей для обраних. Вільна творчість притаманна кожній людині, коли вона позбавляється рабського ярма, і ці барикади, прикрашені іконами намети, плетені синьо-жовті фенечки, що дівчата пов’язують хлопцям на зап’ястки, — усе це прояви вільного духу гідних людей, бо Майдан не ламає, він вибудовує, творить нову історію, нове життя, нових людей. Кватроченто…

Не припинила пошуків і на день. Після чергування в медпункті потомлена, та напрочуд легка, щовечора обходила територію волі вздовж блокпостів, заглиблювалася в її центр, блукала посеред наметів, вогнищ, навколо сцени, під стелою Незалежності: все нишпорила поглядом, наче Ярко десь тут, у своїй стихії, а Мар’яна просто не помічає його. Зазвичай зупинялася під Архангелом Михаїлом, де стара Кривошиїха наворожила їй нові гроші зі старих паперів. Усідалася біля арки, дивилася в дупу сцені, на якій смажилися гарячі слова, намагалася зосередитися на позитивному: на небі, зірках, ледь чутному шепоті голих дерев… «Може, і варто було хлюпнутися зі звичайного життя в цей котел, як в окріп, щоб відчути його справжню суть?… Збоку хіба роздивитися? — розмірковувала. — Звичайне життя, певно, повернеться. Стане світлішим, якщо його не забалакають. Хтось навіки зміниться, комусь полегшає, а мені — ні. Через мене Ярко пропав. Була би поряд, усе склалося би інакше. Він же хлопчик, а я би застерегла, зупинила… Як же складно не коритися самотності… Як важко наказати собі ніколи не вимовити: Ярко помер… — серце плакало. — А раптом його вже нема? Раптом згинув?… А я? Навіки сама? За те, що не вберегла…»

6 лютого усвідомила приголомшено: і сама не вічна. Бігла до Будинку профспілок із пакетом бинтів, затрималася лиш на хвильку біля Макара з Гоциком — теї ж миті в будинку пролунав вибух. Навкруги заметушилися люди, Макар із Гоциком кинулися всередину, а Мар’яна закам’яніла: стояла при стіні, навпроти чорна баба з косою пику кривить. Смерть? Так близько?

— Вибухівка була в пакеті з надписом «Ліки», — згодом розповідав Макар. — Кілька днів пролежала, аж поки один хлопчина не взявся відкривати…

Мар’яна згадала дивного чоловіка в балаклаві… Ніс пакет із надписом «Ліки»…

— Тут повно чужих, — прошепотіла, ковтаючи сльози.

Врятував Архистратиг. От дивно, та тільки біля нього Мар’яна почувалася захищеною — відключитися хоч ненадовго, отак просто сидіти, дивитися, наче з іншого виміру, крізь гуркіт і дим Майдану далі, в чисті дні.

Застигла, не помітила, як поряд присів молодий мужчина в яскравому синьо-блакитному лижному костюмі. Дивився на Мар’яну зі співчуттям. Торкнувся її руки, простягнув носовичок.

— У вас сльози… — вимовив із легким акцентом.

Мар’яна розтерла сльози по щоках долонею.

— Пусте… — прошепотіла. Глянула на мужчину підозріло — молодий, років тридцять, не більше. Лижний костюм дорогий — легкий, теплий, зручний. Поголений, руки чисті — бруківки не розбирав. Чужий?!

— Уперше на Майдані? — спитала без добра.

Закивав, усміхнувся знічено.

— Не підкажете, де тут можна переночувати?

— Ви… іноземець?

— Так! Тут багато… Французьку мову чув, бачив поляків. Увесь світ говорить про Майдан.

— У готелі зупиніться.

— Ні! Хочу бути тут. Удень. І вночі. Варто доторкнутися, щоби зрозуміти… — замовк. Простягнув руку. — Пітер…

— Мар’яна… У спальнику на підлозі зможете заснути?

— Спробую.

— Тоді вважайте, що маєте спальне місце, — підвелася, повела нового знайомця до КМДА, де разом із Полею ночувала в кутку біля сходів. Тут сусідів нема, тут усіх приймають, і Пітеру місце знайдеться.

Лютий наступав — усе менше спати давав. Терпіння, як гідність, переросло в гідність-наступ. Мар’яна бачила, як лижний костюм Пітера втратив кольори, перетворився на сіру від пилу й кіптяви робу; руки вкрилися пухирями від виснажливої фізичної праці на барикадах, та чоловік не втрачав оптимізму.

— Колись я напишу спогади про ці дні, - у вільну хвилинку зустрічалися біля Архистратига, Пітер переповідав Мар’яні події дня: помагав хлопцям викладати барикаду з бруківки, навчився робити коктейлі Молотова, варити куліш, а ще знає тепер гімн України. — Ще не вмерла… — співав тихо.

— Про все те напишеш?

— Найперше напишу: тут не було брехні.

Мар’яна згадала чужого в балаклаві з пакетом «Ліки». Поля казала: хлопчині пальці на руці відірвало…

— Ти в це віриш? — спитала, наче стара мудра баба. Захитала головою. Дивний пан цей Пітер. Стильний, білозубий, як Хотинський, красунчик, навіть сіра роба, на яку перетворився лижний костюм, йому личить. А от пихи нема. Щирий, як Ярко. Може, Пітер їй в утіху?

«Тут немає брехні», — вбилося в Мар’янину голову. «І я перестала брехати, — думала. — Пітер правий: життя просте. Аби ніхто не брехав — світ змінився би… Мамі би про те сказати. Татові…» Згадала про батьків, зажурилася — треба додому вибратися. Що там у звичайному житті на Воскресенці без неї?…

— Ти сьогодні спала, Мар’яно? — перетнулися 12 лютого: стомлена Мар’яна метушилася на підхваті в Полі й лікарів, Пітер із хлопцями саме притяг ноші з геть юним парубком, пораненим травматичною зброєю в око.

— То неважливо, — відповіла.

— А що важливо?

— Мені би додому вирватися хоч на годину. Тата в лікарні провідати.

— Боїшся? Хлопці казали: копи затримують усіх, хто з Майдану виходить.

— Міліція! У нас не копи, а міліція, Пітере.

— Боїшся міліції?

— Гоцик стежку підказав — проберуся. Біда, що грошей немає, а татові вже, певно, треба ліки придбати…