Изменить стиль страницы

Відкривала посилання: історія, фотки, асортимент, контакти, біноклі, приціли — не те, не те, не те. Змінила параметри пошуку: Ізюмський завод оптичного скла + Дороші.

— «Славна доля», — прочитала до біса банальний заголовок.

Уже хотіла пропустити, та, навчена архівом перевіряти всі папірці на автоматі, клікнула — і щелепа відвалилася. На моніторі — велике сімейне фото. Точнісінько таке — в Ярковій кімнатці на Подолі. Десятка зо три людей різного віку під розкішною липою скупчилися навколо поважного дідуся в лляному костюмі. Посеред них Ярко усміхається — юний, геть дитина. На задньому тлі кіоск із парадоксальною вивіскою «ШИНОМОНТАЖ. ГОРІЛКА. МЕД».

— Ярку… Ти Дорош? Дорош у сьомому коліні?… — підхопилася. Метушилася кімнатою туди-сюди, зиркала на монітор. — Бути не може!

До ноутбука. Чого ж вона так дурна? Уже й паніка. А зайве! Спершу треба прочитати розлогу статтю під світлиною. Там відповіді. Увіп’ялася очима в монітор… Ага… Так ось у чому справа! Рік 2006-й. Карлу (Ерасту!) Дорошу виповнилося дев’яносто років. До старого з’їхалася рідня, керівництво заводу не забуло. Ще б пак! Карл малим хлоп’ям на власні очі бачив славетного професора Жуковського, який за царя почав завод будувати, Карл був свідком того, як 13 травня 1923 року на заводі вперше зварили крон! І, певно, так йому те діло до душі припало, що по закінченні інституту повернувся на рідний завод, де пропрацював усе життя.

— Та знаю, знаю… — шепотіла Мар’яна збуджено. — І Карл-Ераст на заводі пропахав, і син його Олександр… Далі що? Невже й Надія скловаром стала?

6. Шосте коліно. Як стверджував автор статті, Надія Олександрівна Дорош стала не скловаром, а художником-склодувом, разом із чоловіком Іваном Вікторовичем Раєвським заснувала в Ізюмі майстерню художніх виробів зі скла і досягла таких висот у делікатній справі, що й італійські склодуви з острова Мурано надсилали їй свої «браво!», неодноразово запрошували до участі у професійних збіговиськах для обміну досвідом і просто на відпочинок під гарячим апеннінським сонцем.

- Італія… Так он звідки кватроченто… І скляний янгол… — Мар’яна вже не мала сумніву: Надія Дорош — Яркова мати. А Ярко — сьоме коліно. Останній Дорош…

Навіть не стала дочитувати статтю: все так ясно, так… несподівано!

— От і знайшла, — впала на ліжко, нахабно закурила в постілі — радості не було. Дивні думки заполонили голову. Якщо історія Хотинського про спадок нащадку Яреми Дороша в сьомому коліні не вигадка… Якщо в далекому «Банку Монреаля» повірять, що прямих нащадків по лінії Яреми немає, а лише по лінії його дядька Самійла… Якщо канадських банкірів влаштує ця версія… то Мар’яна отримає не тільки відсотки винагороди — поверне собі Ярка, разом із ним отримає спадок Дорошів…

Підхопилася.

— Ярка знайти! — вдягалася на ходу, до дверей.

— Куди, квітко моя?! Ніч надворі, - баба Ната заступила онуці шлях до щастя, дивилася суворо, не жартувала.

— Бабо Нато, відчепися! Я — не маленька. Мені терміново треба з однією людиною зустрітися!

— На Майдані?

— На Подолі!

Бабця брови насупила, мить подумала, дістала з кишені грошей трохи.

— Таксі викличи. І зателефонуй мені, як повертатимешся, — зустріну.

— У мене мобільного нема. Украли… На Новий рік. У ту ніч, коли ти… тато…

— А чого мовчала? — бабця порилася у своїй торбі, дістала з неї мобільний, простягнула Мар’яні. — Бери…

Мар’яна взяла до рук телефон, глянула на бабцю приголомшено.

— Це мій мобільний! Ось подряпина, ліхтарик не працює, - роздивлялася апарат, гніву набиралася, наче баба Ната і є тою останньою незборимою перепоною, якої так страшилася. Бабці в очі: — Де взяла?

— У вірменки знайомої купила, — спокійно відповіла бабця.

— Не бреши! — несподівано люто вигукнула Мар’яна. — Ти брешеш! Ти весь час брешеш мені! І про Едю свого брехала! І про кохання своє неземне! Ти — злодюжка!

— А ти — дурепа мала, мелеш чортзна-що, — відмахнулася баба, посунула на кухню.

Мар’яна і сама не розуміла, чому так роз’ярилася. Кинулася за бабцею вслід.

— Ти куди? Куди? Чого ти тут швендяєш, як по власній хаті?! Забирайся! У тебе є де жити! Де твій дім?!

— На ДВРЗ біля лісу.

— От і складай крадене у своїй хаті! Давай! Уперед! На ДВРЗ!

Бабця зупинилася. Посуворішала.

— Охолонь, бо допоможу, — сказала.

— Лякаєш?! Мене? У моєму домі? І що ти зробиш?! Уб’єш мене?! Як ту Марину в Одесі?!

Баба розмахнулася — як лясне онуку по щоці.

— Попустило?… — спитала спокійно.

Мар’яні зірвало дах.

— Будьте ви всі прокляті! — верещала-захлиналася, плакала, била ногами в стіни. — Ти, твоя пихата донька-царівна! Тато-тюхтій! Лежить, поворухнутися несила, а нерви мені тріпає: не прийму твоєї допомоги, доню! Та що за пастка?! І оця хрущовка, оця країна! Дістали! Ненавиджу вас усіх! Ви всі — сусіди! Сусіди, не рідні! Я для вас — чужий двір. Посмієтеся, не поможете! За що мені така рідня? Он у людей… Династії, художники, кватроченто… Збираються, не губляться, шануються. І з давнини… за них хтось із предків турбується і досі. А у нас… Хіба це сім’я? Горе! Нащо така сім’я?! Вік би вас усіх не бачити!

Ухопила куртку, на бабу люто зиркнула.

— Як повернуся, щоби і духу твого не лишилося!

— Стій! — баба кинула на стіл сиру курку, яку саме збиралася на порційні шматки різати. Руки об фартух витерла. — Не йди у ніч. Як уже так тобі несила — я піду…

Посунула до передпокою. Мар’яна — услід. Ще горіла, пекла бабу гнівним поглядом. Бабця обмоталася лахміттям своїм, напнула смішну плетену шапку з оленями, торбу на плечі.

— У твоєму мобільному мій номер є…

— Не згодиться!

— Хто зна? — бабця переступила поріг, озирнулася до онуки.

— Що дивишся? Журба?… — вигукнула Мар’яна зухвало. — Доню свою найди! Їй пожалійся!

Царівна не сумувала, азартно обставляла нове життя всім тим, про що роками безнадійно мріяла. Меж нема! Попервах питала Шуляка: «Дзеркало венеційське купити можу?»

— А чому ні? — усміхався щедрий Славко.

— Двадцять тисяч…

- Євро?

— Гривень.

— Бери!

— А рояль білий?

— Ти граєш?

— Буду уроки брати.

— Ну, давай… Піаністка!

В одному тільки конфлікт. Славко казав: «Звільняйся зі свого архіву, Адко! Нащо тобі той пил? Та царівна вперто трималася за останню ниточку, що пов’язувала її зі старим, таким звичним життям».

— А перед ким я в новому костюмі ходитиму? Перед тобою? — округляла тевтонські прозорі очі. — Тобі — аби я взагалі без одягу.

Шуляк реготав, погоджувався: «Роби, що заманеться, Адко! Знатимеш, що то таке — жити зі справжнім мужчиною!» Зникав на день-два: «Справи, люба! Не крутитимуся — гавкнеться наше щастя. Не сумуй! Я приноситиму, ти витрачатимеш». Вручив Аїді безлімітну банківську картку. Нормально?

Царівна не зрадила уродженій стервозності, відповідала в’їдливо:

— Поки що нормально…

Сумління не турбувало — хіба пробитися до Адиного серця крізь мотлох із шуб, тканин, черевичків, бронзових люстр, шовкових піжам, мармурової ванни і змішувачів із позолоченими лебедями замість краників. Бачила Аїда такі в Інтернеті… Одне дивувало царівну: все до хрущовки на Воскресенці приміряла. І дзеркало венеційське, і білий рояль, навіть позолочених лебедів. Розставляла їх подумки в обмеженому панелями мізерному просторі на п’ятому поверсі: рояль біля вікна поставить, дзеркало — навпроти, щоб у вітальні більше світла…

— В’їлися в мене злидні, як п’явки! — дратувалася. Навіть вирішила, що настав час вдарити по бідній минувшині дорогоцінними прикрасами. Пафосно вдарити, по-багатому.

— Хочу автівку з водієм! — повідомила Шулякові. — Щоби возив мене в місто на закупи.

— Нормально, — кивнув коханець. — У мене «тойота» майже нова без діла іржавіє, - подумав мить, на Аїду глянув. — А мужика не проси. Знаю я тебе, Адко! Краще я тобі водійські права куплю.

Під кінець січня царівна вишивала столицею на червоній, як помідор, «тойоті», навчилася гучно натискати на клаксон і показувати «фак» обуреним водіям.