Уже сто років ніхто не пестив Мар’яну, як малу. Усміхалася ошелешено: чому мати до неї таку рідну бабу не пускала?! З нею ж тепло і затишно, біди відступають, їй же геть усе можна вихлюпнути без пересторог.

— А в мене біда… Така біда, — прорвало, понесло, і вже сльози на очах. — Є дві людини. Двоє мужчин. Один… прогнав! Від іншого сама втекла!

— А до кого серце повертає?

— До Ярка, якого покинула. Він зелений! І такий чудний! Не бреше ніколи, всіх у свій дім впускає — і друзів, і наволоч усяку. А другий, Хотинський, змушував мене шукати родичів одного багатого дядька. Дороша. Той давно жив, а його нащадкам тепер великі гроші світять. Але я тепер думаю: Хотинський мені правди не відкрив! Щось там інше, з тими Дорошами, а я виконувала брудну роботу, навіть не знаючи для чого. І жінка в нього інша є. І ще… він — альфонс. Знаєш, що таке «альфонс», бабо Нато?

— Блядун? — спитала бабця.

Мар’яна би розреготалася, якби сили були, та сил бракувало. Усміхнулася, кивнула.

— Дурне діло — чужих родичів шукати, — махнула бабця сухенькою долонею. — Свої предки в спини дихають. А таємниць своїх не відкривають лише тому, що не дуже вони комусь із нащадків і потрібні. А їм би було що розповісти… От у мене бабця була… Олександра. Саша. Вже ніколи її історію не узнаю. Не розпитала… Думала ще встигну.

— Це вона мені хто?

— Прапрабабця! Тільки раз у житті її й бачила. Ми саме в Україну з Уралу повернулися, мама мене одразу до своєї матері на Кіровоградщину повезла — онуку показати. Спершу на цвинтар пішли дідові Толі вклонитися, бо не дочекався, поки доньку реабілітують, помер. Потім мама з бабою Сашею проплакали цілу ніч, а як мама заснула, баба мене до себе поманила, витягла зі скрині клуночок. Розгорнула — а там справжній скарб. Монети царські золоті, діаманти, серце золоте. «Помру, тобі, Наталочко, буде», — прошепотіла. А я їй: «Звідки у вас золото, бабусю?» — «Від твого справжнього діда, Курта, — прошепотіла. — Тільки нікому не кажи, що правду знаєш! А сама запам’ятай на все життя: діда твого звали Курт фон Лютцофф». А я ще мала, дурна… Ні щоби розпитати: що за Курт такий? Діда ж Толею звали.

— Так і не дізналася?

— Ні… І скарб пропав — спитати нема в кого. Баба Саша і мама померли, ще коли я сиділа. У Аїди питала, каже: «Крім швейної машинки після мами в бараку нічого цінного не лишилося».

— Фон Лютцофф? — Мар’яна збудилася: сімейна історія оживала, вабила сильніше, ніж Дорошів родовід. — Добре, що ти прізвище запам’ятала, бабо Нато. Можна в архіві пошукати: що то був за один, Курт фон Лютцофф.

— Ех, квітко моя… Нам би з тобою самим не погубитися більше! Давай… Засинай уже. Хай добре насниться.

Сон цупкою тінню — обхопив Мар’янину голову міцно, шепотів-навіював:

— Спи-пливи… Розповідатиму тобі про життя… Воно є.

- І Курт був? — питає Мар’яна.

Цупка тінь тремтить, стає легкою, прозорою. Крізь неї — пекуче сонце, небо, та Мар’яні хочеться сховатися не від того сонця. Жінка виє моторошно: «Війна! Ой, Божечко, люди! Війна…»

У Мар’яни перехоплює подих: що за рік нині?

— Чотирнадцятий… — шепоче тінь.

— Так і є. Чотирнадцятий розпочався, — погоджується Мар’яна, дивується. — У чотирнадцятому розпочнеться війна?!

— Живі вирішать… Уже була… У 1914-му… Перша світова. Уже і до Цвітної докотилася. Бачиш?

Усе бачить: онде село зелене багате — Цвітна, — дворів, певно, тисячі півтори, торжище, школа, храм Божий, гончарі мудрують, а на Чорнобаївському куті в бідному дворі Гриця Сологуба на війну проводжають, гомонять: дай, Грицю, німцю під хвіст, покажи їм нашу козацьку силу: цвітнянські козаки колись «границю» від бусурманів вберегли, і тепер їхні онуки не схиблять. Гриць супиться, киває… Обіймає дружину Домну, 14-річну доню Олександру.

— Сашуню в найми не віддавай! — наказує дружині.

— А як же прожити, Грицю? — плаче Домна. — Пропадемо…

— Ну… То хоч не німцю!

Їм би ще хоч раз обійнятися, бо не знають — згине Гриць за півроку, а звістки про те Домна з Сашунею так ніколи і не отримають, — та з Хмарівського кута Цвітної до двору Сологубів уже Пилип Хмара верхи несеться.

— Егей, дядьку Грицю! — гукає, кінь дибки. — Біля церкви панотець чекають благословити. І рушаймо! На Олександрівку.

— Таточку! — Саша зривається, летить до татка. Обіймає, хрестить. — Хай вас Господь для нас збереже, таточку! Ми ж іще і Псалтир не весь вивчили… І ще ж з вами на ярмарку в Чигирині не були…

— До німця не ходи, доню! — шепоче Гриць єдиній улюб леній дитині.

До осені Домна з Сашею так-сяк протрималися — жито з орендованих шести десятин зібрали, у перелісках біля Чорного лісу глину-огирянку для цвітнянських гончарів копали, паламарів синок Толя потайки від батька Домні з Сашею буряки з льоху тягав, бо все вони з Сашею разом — і до церковнопарафіяльної школи, і на недільній службі, і як ото багаті Сіденки шапіто раз до Цвітної привезли. А як упало листя, геть зле стало: ділять скорину навпіл, не знають, що завтра їстимуть. І паламар, як на гріх, відіслав сина до Києва в семінарію.

Домна на доню глянула, заплакала…

— Збираймося на базар в Олександрівку, Сашо, — сказала. — Дай Боже, хтось візьме тебе в найми до весни.

А на базарі ж в Олександрівці справжньої їжі — гори: і кренделики, і бублики, і льодяники, і пиріжки з капустою, і ляжки свинячі запечені. Саша з мамою стали край торжища, від голоду хитаються. Аж пан — молодий, гарно вдягнений, блискучий, як той льодяник.

— Дівчину в найми віддаєш? — Домну питає.

— Віддаю, добрий пане…

— За свинями ходила? — пан Саші.

— Ходила, — бреше.

— А корову здоїти зможеш?

— Усе зможу!

Скривився, оглянув Сашу з голови до ніг.

— Йди до екіпажа з мідним козирком і чекай на мене. Екіпаж за рогом біля дому купця Явтухова стоїть, — наказав. — А я поки з матір’ю твоєю поторгуюся.

— Хоч скажіть… Кому служитиму? — спитала Саша.

— Сімейству ясновельможного Йоганна фон Лютцоффа! — повідомив «льодяник» гордо.

Саша аж рученята до грудей приклала од горя.

— Мамо! Не віддавайте мене німцю! Тато ж вас просили — тільки не німцю! Німці ж — вороги! Що ж ви робите, мамо?! Тато з ними б’ється, а ви…

Пан очі вирячив, почервонів.

— Ти що верзеш, селючко?! Фон Лютцоффи вже двісті років Російській імперії служать! Ще імператриця Катерина їм своїм указом тут землі подарувала! За заслуги перед державою!

— То й що? Однаково — німці, - розгубилася Саша.

— Пішла геть! — пан замахнувся.

Домна йому в ноги: не губіть! Візьміть дівчину, бо до весни не доживемо…

…За вечерею зі спеціально відгодованою горіхами індичкою красивий, як льодяник, управитель маєтку розважав чимале сімейство фон Лютцоффів оповідками про подорож до Олександрівки в пошуках нової наймички.

— Так і сказала: однаково — німці? — перепитала управителя пані Амалія, дружина ясновельможного пана Йоганна, мати одинадцятьох його дітей.

— Отака дурепа! — сплеснув руками «льодяник».

— Nomen est omen, — мовив ясновельможний після тривалої паузи. — Ім’я — то визначення. Знак, доля… А ім’я — то рід. А рід — то коріння…

— Тобто?! — розгубився управитель.

— Тобто ми — однаково німці! Де би не жили, — відповів ясновельможний. Глянув на одинадцятьох своїх дітей — сиділи чемно, навчені порядку, дорослих не перебивали, слухали уважно.

— Чи правильно я кажу, панове? — спитав малечу.

Діти закивали, заторохтіли: хіба ви можете бути неправі, тату?!

— А наймичку взяли?! — спитав п’ятнадцятиріч ний Курт.

— У свинарнику скотарям помагає, - відповів управитель.

…До весни 1915 року Саша зі свинарника не вийшла би, та в переддень католицького Різдва дівка-кухарка зламала руку. Пані Амалія власною персоною навідалася до флігелька, де ночували наймити, які господарством займалися і до панського дому ходу не мали, обдивилася «контингент»…