Коли збудження схлинуло відпливом, залишило краплі поту на скронях, шиях, спинах, Ярко підхопив голу Мар’яну на руки, обережно поклав на матрац.

— Відпочинь… — прошепотів, укрив ліжником. Й ані слова: де була, чому повернулася. Нема в Ярка запитань? А в Мар’яни — повно, аж дах рве.

— Чому… японський прапор за вікном? — припіднялася на лікті.

Усміхнувся ніяково. Ліг на матрац поряд із Мар’яною, взяв її руку — дивився на стелю.

— Знак.

— Поясни.

— Самотність — то японське сонце. Гаряча душа в безмежному байдужому білому просторі.

— Світло не впускав…

— Не рятувало.

— Від чого?

— Не знав… Що без тебе так важко дихати.

— Помер би без мене?… — чи то поцікавилася, чи то підштрикнула.

Відпустив Мар’янину руку, підвівся.

— Ні, - сказав. — Навіть самотнє японське сонце в білому мареві не губиться…

Підтягнув Мар’янину сумку до вішака — знімав із нього свої джинси, сорочки.

— Одяг твій розкладу.

— Не треба! — Мар’яна підскочила на матраці — гола, розгублена.

Ярко завмер, дивився насторожено, читав кожен сумнів у Мар’яниних карих очах.

— Сама! — мовила. А збиралася ж про светр, потяг на Дніпропетровськ… Навіть хотіла попросити, аби Ярко допоміг важку сумку до залізничного вокзалу доперти.

— Добре, — погодився буденно. — Піду до Аніти, зайвих вішаків попитаю.

У вузенькій, як «фольксваген», кімнатці, за вікном якої вже майоріло українське синьо-жовте знамено, Мар’яна механічно виймала з сумки речі, складала на матрац, ошелешено намагалася знайти хоч якісь точки відліку. «Що я роблю? Я… вже не їду? — губилася. — Здуріла остаточно? То біда! Я ж не малолітка зелена, знаю: всі сни розвіюються… Всі! Навіть після найпрекраснішого сну доведеться прокидатися, а то боляче!»

— Нащо то мені? — прошепотіла, глянула на гірку речей: кофтинки, білизна, файна прозора туніка, косметичка з арсеналом кремів, пудр для краси, зубна щітка, домашні капці… І люстерко на ніжці, яке взяла з батьківської хати на Воскресенці. І два комплекти постільної білизни, які мати всучила. І Полин подарунок — улюблена чашка з мухою на ручці.

— Хотинський увесь мій мотлох у сумку увіпхнув, — допетрала раптом. — У лофті й шпильки моєї не лишилося… — почервоніла, наче щойно коханець їй по щоках ляпасів — а на, на!

Рознервувалася, і ну речі назад до сумки пхати: не поїде до Дніпропетровська, увечері повернеться до лофту! Збреше Хотинському: так захопилася пошуками в архіві, про час забула. Уявила роздратовану пику коханця, занервувала ще більше: чому з ним до біса складно, весь час у напруженні, як перед іспитами, не розслабитися! От з Ярком легко. І ясно — білий день: нафантазував собі хлопчик кохання з першого погляду, ладен померти за нього, хоч і хизується, що ні… От би так зробити, щоби Хотинський побачив, як Ярко на Мар’яну молиться, а вона не зловтішається тим тільки тому, що їй із Ярком неймовірно… кльово.

— Краще, ніж з тобою! — прошепотіла невидимому Хотинському, глянула на вже спаковану сумку із сумнівом: може, не поспішати? Доля ж їй дала такий шанс: одинадцять безцінних днів справжньої волі до сьомого січня.

Зачула кроки за дверима, хутко вивернула все з сумки на матрац — бац! Стала поряд: хай усе горить, хіба Мар’яна не має права на відпустку? Від роботи, Майдану, Полі, Дорошів, батьків, Хотинського, його пафосного лофту… Одинадцять днів тільки припухлі дитячі Яркові вуста, його гаряче тіло, щирі очі. Мар’яна не відпустить божевільного і на мить.

Збудилася. Обійняла Ярка — повернувся до кімнатки без вішаків, посміхався, тримав руку за спиною.

— Вішаків нема, — сказав. — Є груша. Хочеш?

— Хочу тебе… — коліна підігнулися, опустилася на матрац із грушею в руці.

Ярко присів навпроти Мар’яни, легким рухом прибрав з її лоба пасмо хвилястого волосся.

— Мені треба йти, — сказав буденно.

В інші часи похнюпилася би, прошепотіла би покірно: добре… Та по кімнатці зі знаком «фольксвагена» на дверях гасала воля: знищувала страхи, фальш, пафос, вихлюпувала щирість невтримних емоцій, нашіптувала: «Будь собою, Мар’яно. То так класно».

Вона пам’ятала… Точно пам’ятала — кричала, аж гланди розболілися.

— Так нечесно! Нечесно! Я тільки тебе знайшла! Я повернулася! До тебе! Назавжди! А ти… Куди?!

— На Майдан.

— Я з тобою!

— То зайве. Жінка чекає свого мужчину вдома.

— Ти не мужчина! Ти — наївне зелене хлоп’я! Ти згинеш… Як один Ігор… Хіба ти не знаєш? Люди щезають! І марно їх потім шукати.

— Не хвилюйся.

— Обійми мене! — наказала вперто.

Ярко приклав долоню до Мар’яниної щоки.

— Маю повертатися. Мені лише добу для відпочинку дали, — мовив. Усміхнувся. — Добре, що не спав… Тебе знайшов.

— От і гаразд! Я з тобою!

— Повір, не обов’язково фізично бути на Майдані, Майдан — усюди. Кожен у своєму будинку нині має шанс жити по-справжньому. Робити справжнє діло, поважати людей, не брехати, забути про заздрість і ненависть, любити… Це просто.

— А ти ж чого йдеш? — прохрипіла, бо крик скінчився. — Ти що там робиш?

— Розсилаємо інформацію про Майдан. По Україні, по світу. І все інше роблю, що знадобиться, — взяв Мар’яну за плечі, тримав міцно. — Усе нормально?

Мар’яна розгублено глянула в Яркові очі.

— Коли ти повернешся?

Плечима знизав ніяково.

— Зателефоную. Даси номер свого мобільного?

Кімнатка ворожила. Оповила Мар’яну Ярковим світом — здавалося, кожна річ може розповісти про нього все: і цей куб, і книжки італійською, і купа металевих карабінів, і велике сімейне фото, і репродукції незнайомих Мар’яні картин, і вибагливий туалетний столик, і картаті сорочки, звалені під вішаком, та все то разом ніяк не складалося в гармонійну картину, розбурхувало цікавість, вабило таємницями.

Що ти за один?! Пішов, залишив на Мар’яниних вустах солодкі опіки. Не зазирнув у карі очі, не спитав, намагаючись приховати хвилювання: ти ж… не зникнеш? Дочекаєшся?…

— Що ж ти за один? — гортала книжки, шаруділа на полиці туалетного столика, та знайшла тільки пакетик ненашенських сухарів і страшенно захотіла їсти.

На кухні хазяйнувала Аніта.

— Проходь, дитино, прошу! Зараз усе тобі покажу, — заметушилася: — Тут Яркові полиці з продуктами, тут його холодильник, там посуд.

— Мені би поїсти, — сказала Мар’яна.

Аніта завела двигун: літала кухнею — руки при ділі, язик не мовчить. Та все не пусте: зараз обідом Мар’яну нагодує, бо, поки Мар’яна почне щось із Яркових продуктів готувати, сонце впаде, онде вже — друга дня, а Мар’яна ж, як зранку прийшла, так нічого і не їла. Та й Аніті час перекусити.

— Чаю? — розчервонілася від гарячого супу, стала схожою на добру казкову фею: витирала спітніле чоло краєм рушника, поправляла окуляри на носі.

— Розкажіть мені про Ярка, — попросила Мар’яна. Призналася, хоч ніхто не просив: — Ми ж… тільки вчора познайомилися.

— А мені за три роки рідним став.

— Кімнату у вас винаймає?

— Як до університету Шевченка вступив, так у мене й оселився.

— Студент? — Мар’яна згадала їхню з Полею клятву ніколи не зустрічатися зі студентами. «Спочатку Полька Корнілова на свою голову знайшла, тепер оце я вляпалася», — подумала. Глянула на Аніту. — На кого Ярко вчиться?

— Покинув університет після першого курсу.

— Чому?

— Не вивчають в Україні кватроченто, а Яркові тільки воно і треба, — пояснила Аніта. — В Італії нині навчається. Дистанційно. В університеті Перуджі. Отам уже того кватроченто — їж — не хочу!

Мар’яна посоромилася спитати в сивої вчительки, що то є кватроченто, а власна освіта за фахом «Менеджер організацій» не передбачала розширення горизонтів аж настільки.

— А залізяччя в кімнаті повно… — спитала.

— То для роботи. Ярко каже: нормальний промальп повинен мати власне спорядження.

— Що таке промальп?

— Промисловий альпініст, — пояснила Аніта.

— Ага… То Ярко ще і працює.

— Сам собі на кватроченто заробляє. Нам із Федею — то картопельки підкине, то кави привезе. Золота дитина.