— Ти мій, тільки мій… — стеля лофту зменшилась у нуль, відлетіла. Над головою гасали вітри — реготали, стогнали, плакали, — геть нічого крім тих вітрів не розчути. Та Мар’яна розчула.

— Це вихід, золотце, — шепотів Хотинський. — Завтра ще день порийся тут, в історичному архіві, а на післязавтра замовлю тобі квиток у Дніпропетровськ…

Мар’яна оглухла. «Я хочу загубитися!» — било в скроні.

Наступного ранку Мар’яна прокинулася з відчуттям презирства до себе. Скрутилася під теплою ковдрою, карталася: нащо вчора, як з конопель, ляпнула про Самійла? Чому визвалася їхати в Дніпропетровськ? Вона ж хотіла серйозно поговорити з Хотинським, раз і назавжди відокремивши себе від пошуків канадських скарбів. Невже так сильно боїться втратити його, що будь-які забаганки виконувати ладна? То нормально?

— Я або Дорош… — згадала. Засмутилася.

Учора розмови так і не вийшло. «Солодких снів, золотце», — сказав Хотинський після бурхливої близькості й заснув на дивані. Мар’яна ще довго вгамуватися не могла: блукала просторим лофтом, намагалася дати визначення хвилі суперечливих почуттів, що заполонили душу.

— Мені… солодко? Солодко. Тоді чому так гірко? — бідкалася, ніяк признатися собі не хотіла: річ не в тім, що Хотинського збудила звістка про новий варіант пошуків Дорошевих скарбів! Інше вбивало: він так і не сказав про вечірку.

— Так жити не можна! — прошепотіла і раптом побачила на столі біля дивана мобільний коханця. Крадькома відкрила перелік вхідних дзвінків.

— «Кравчук», — прочитала. Той самий? З Монреаля? Один вхідний о дев’ятій вечора. Щось змінилося у справі про спадок Дорошів? Хотинський виглядав дуже стривоженим.

— «Матуся», — прочитала наступний вхідний. Дев’ять викликів. Може, коханець врешті вирішив познайомити її зі своїми батьками?

Хотинський зітхнув уві сні, Мар’яна поспіхом кинула мобільний на стіл, розгублено глянула на коханця.

— Так жити не можна, — прошепотіла в заплющені очі. — Треба поговорити. Завтра… Зранку.

Хотинський прокинувся раніше, Мар’яна спостерігала, як коханець оперативно допиває вранішню каву, sms-ить комусь, на ходу вскакує в піджак.

— Доброго ранку, золотце, — мимохідь цьомнув Мар’яну в щоку. — Твоя кава на плиті.

— Уже йдеш?

— Час.

— Затримаєшся?

— Доведеться. Білет тобі вже замовив, увечері поїду заберу.

— А потім на вечірку?

Хотинський скривився з прикрістю.

— Доведеться. Шеф доручив мені організацію, маю проконтролювати, як усе пройде, рахунки оплатити.

— А де гулятимемо? Я під’їду… — Мар’яна сіла на постелі, дивилася на Хотинського благально.

— То зайве, — спокійно відрізав коханець.

Мар’яна почервоніла, підскочила на постелі, стояла-колихалася на коштовному ортопедичному матраці, розбурхана, непевна.

— Чому?! — вигукнула ображено. — Я хочу на цю вечірку! Хочу танцювати, пити шампанське!

- І змарнувати дорогоцінний день пошуків?…

— Архів — удень! А вечірка — увечері! Коли архів уже зачиняють! — не здавалася. — Чому ти проти?

— Не галасуй! Мене то розчаровує! — раптом холодно і гнівно процідив Хотинський. — Починаю думати, що ти не здатна мене зрозуміти, золотце, — зиркнув на Мар’яну спідлоба. — Краще доведи, що я помиляюся!

Грюкнув дверима спересердя надто — від того грюку на друзки мало би розбитися все, що до цього ранку ще виглядало вцілілим.

— Чого ж я така… загублена, — прошепотіла Мар’яна.

Розділ 4

Ярко

Шляхи зрозумілі, як у голові чисто: хоч мільйон їх простели, один обереш упевнено; а розгубленим — біда: метушаться, мордуються — і прямо би податися непогано, і ліворуч би треба, і з протилежного боку чимось таким принадним ваблять, не встояти. А ще можна поміж шляхів по узбіччю, чи взагалі не рухатися, а чи назад повернути…

Мар’яна вийшла з лофту, на мить зупинилася здивовано, наче вперше побачила знайоме з дитинства місто. Київ затаївся. Одуховлені багаторічною минувшиною будинки, вулиці, сквери прикрилися вранішньою сірою мрякою, відійшли на задній план, розчинилися, ховаючи барокову ліпнину, ковані балкони, бруковані дороги. Затамували подих, безмовно визнаючи в цей зимовий ранок усесильну владу своїх живих житців — люди виросли до розмірів епохи, заполонили простір хвилюючими емоціями, і хоч ззовні все виглядало буденно, у повітрі буяла напруга Майдану, бо, так само як барокова ліпнина і ковані балкони, на задній план відійшли геть усі події, предмети, біди і радості — в душах горіло багаття, розкладене в центрі столиці: змінювало предмети, події, біди й радості, бриніло багатократно — воля… Одні надихалися, інші ярилися роздратуванням. І тільки куполи церков височіли як завжди німо, вічно, ясно.

Мар’яна розгубилася: а їй куди?

Смикнулася було: архів! Та у вухах дзвеніло: воля…

— Устигну в архів! Сукню хочу! — хоробра. — А ввечері — в ресторан з усіма гуляти!

Намацала в гаманці вчорашній аванс: ще ніколи півтори тисячі за день не спускала. Та сьогодні можна все! Гайнула на Лівий берег, на «Даринок», обнови роздивлятися. Захопилася примірками, про час забула: оцінювала себе в чорному-білому-зеленому-бордо…

— Не те, не те! — усе шукала річ надзвичайну, стильну і збудливу.

Після двогодинного мордування врешті зупинилася на абсурдній для зими шифоновій туніці — ніжній, прозорій, тепло-абрикосовій. Для афтепаті в Майямі — цілком.

— З джинсами і взимку можна, — продавчиня відзначила захват в очах Мар’яни, взялася навіювати. — Ви гляньте! На абрикосовому тлі ваші очі враз стали такими виразними — фантастика! Тільки шалик ще треба, бо декольте надто вже відверте. У мене є підходящий! І бюстгальтер! Вибачте, але ваш… сумнівно виглядає. І ще би пасок. Бажано коричневий. У мене є! Ви приміряйте все — зняти не захочете!

У новому бежевому бюстгальтері, який зливався зі шкірою, в абрикосовій туніці, з шоколадним шовковим шаликом навколо шиї Мар’яна відчула себе богинею. Старі джинсики не псували картини, коричневі короткі чобітки гармоніювали з таким же коричневим паском. Тільки би грошей вистачило!

- І… скільки?

За все продавчиня запросила тисячу сімсот.

— Шифон — натуральний, шкіра — натуральна, шовк — натуральний! — виправдовувалася. — Я ж вам синтетику з Китаю не пропоную.

— У мене тільки півтори… Може, пасок не брати? Чи бюстгальтер?

— А гармонія?! — продавчиня плюнула, віддала все за півтори. Тільки поцікавилася. — Ви насправді не перевдягатиметеся?!

Звичайно, що ні! І архів зачекає! Поїде до офісу — хай зайву хвильку колежанки позаздрять, якою квіткою вона на вечірці сяятиме. Без жалю віддала аванс, тільки попросилася біля дзеркала в приміряльній личко підмалювати — підвела очі й брови, додала щокам троянд, вустам помади і блиску. І вся красива з голови до ніг зателефонувала з приміряльної колежанці Олі Охріменко, щоб дізнатися адресу вечірньої гулянки.

— Усе змінилося, — сказала Оля. — Працюємо до обіду, а потім — гульдебас.

Мар’яна ледь не впала. Зиркнула на годинник — о пів на першу.

— Де саме гулятимемо? — спитала напружено.

— Зустрічаємося на «Героїв Дніпра» о першій. Там на нас автобус чекатиме. Хотинський замовив. Завантажуємося — і за місто, бо ресторан аж під Вишгородом.

- І ти їдеш?

— Усі їдуть. У Льови виникла геніальна ідея.

— Яка? — вже геть без настрою спитала Мар’яна.

— Не скажу! Ти ж Хотинському повідомиш, а не можна! Сюрприз! — Оля розсміялася, додала завзято. — Чуєш, Мар’яно! Може, приїдеш чи ще не одужала? Хотинський казав — ти захворіла.

— Уже краще, — Мар’яну ледь не знудило від брехні коханця.

— То приїжджай! Чим більше людей приїде, тим більше хавки буде, і ми зможемо… — розмову обірвав шум у слухавці.

Мар’яна похнюпилася, від’єдналася. Заклякла. У примірочну зазирнула продавчиня.

— Усе нормально?

— Скажіть, можна повернути… гармонію? — розгублено прошепотіла Мар’яна.

— Покинув? — співчутливо спитала продавчиня.