— Тоді я сама…

Мар’яна хапає Полю за руку:

— Зачекай! Фотку Ігореву скинь мені. У мережі розміщу. Попитаю… Не може ж людина просто так зникнути. Відшукається! То тобі не з минулого пращура знайти.

…У занедбаному облупленому під’їзді Мар’яна зі щирим страхом обіймає Полю — тільки ж обережніше, молотка не виймай! — як стара баба, подумки хрестить подругу в рюкзак і спину.

Ніч забирає Полю, а Мар’яна ще довго тупцює на сходах першого поверху — все курить, курить, ніби вже надто ясно стало в мізках. Так ясно, що й усвідомлювати того не хочеться, а краще піддати хмар із тютюну, мрій, жадань… Щоби вже не відволікатися на паскудне життя, бо в ньому бруду і ницості, як недопалків, — по вуха. Спересердя жбурляє на сходи цигарку, затушує чобітком, суне на п’ятий, знає — не засне.

Розділ 3

Загублені

Хочеш загубити душу — помани її золотом. Невтримний Майдан залив Україну морем людських сподівань: тисячі всесильних мерзли в наметах, віддаючи свій вогонь мільйонам розгублених. Вогонь розтікався, палив на попіл слова — розмови — пусте, коли дім горить, — діставався людських сердець, а Мар’яну не обпік — горіла своєю мрією, дратувалася, ніби виправдовувалася: хіба чатування біля вогнища під стелою Незалежності принесе їй щастя? Може, дасть власний дах, одягне врешті пристойно, всадовить за кермо автівки і відправить подорожувати Європою?! Гроші… Обіцяні Хотинським мільйони подарують Мар’яні волю. І гідність. І кохання. В уяві виникали «Боїнги», швидкісні потяги, повітряні кулі, яхти і катери — несли багату Мар’яну геть від злиденної Батьківщини в краї ситі й сонячні, де пісок білий, трава смарагдова свіжа, а людей нема. Геть нема.

Старанно обходила гарячі точки і скупчення збудженого люду: ні порожні очі Януковича, ні отетерілі хлопці з внутрішніх військ, що вони стояли проти своїх, ні завивання міліцейських сирен, ні водомети, ні буремний гуркіт порожніх бочок-барабанів не лякали Мар’яну так сильно, як один приголомшливий факт — Полин Ігор так і не знайшовся. Ніби і не було студента-архітектора ніколи. Поля давно оббігала всіх Ігоревих однокурсників, друзів і знайомих, Мар’яна разом із подругою навідалася до батьків Корнілова, та запам’ятала тільки виплакані очі Ігоревої матері і чорну хустину на її плечах.

— Невже і я можу так само несподівано, проти своєї волі… зникнути? — жахалася. Страх їв душу, малював чорним: ось вона біжить темним провулком, скрегочуть гальма, поряд зупиняється чомусь «ауді», з автівки вискакують пузаті «беркутівці», тягнуть Мар’яну, вона пручається, кричить відчайдушно: «Я не одна! Я всім розповім…» — «Тебе вже нема!» — плюється зловтішний «беркутівець», штовхає Мар’яну до автівки, та Мар’яна провалюється не в затишний салон «ауді» — у чорну яму. А там же — ані берегів, ані дна, ані промінчика! Чорнота, і не видно в ній Мар’яни, бо її вже… нема.

— Господи, збережи! Тільки не зараз, прошу! Я ж тільки прокинулася, тільки жити по-справжньому почала! — благала долю.

Прокинулися всі: добрі і злі, хоробрі і страхополохи, злодюжки і чесні, старі і малі, порядні, падлюки, мрійники, реалісти… Усі! Навіть у батьківській хрущовці на Воскресенці, де давно вкорінилися сумні сірі злидні, Мар’яна ошелешено спостерігала яскраве буяння незвичних емоцій.

— Куди зібрався, Валю? — рухлива, як ртуть, Мар’янина матінка зухвало заступала шлях спокійному, доброму (аж роздайбіда!) Мар’яниному тату. — На Майдан?! І що ти там забув?!

— Адочко, заспокойся, я на склад заскочу й одразу додому, — Валентин Озеров лукавити не умів, та пробував, тільки б не засмутити дружину.

— Кому ти брешеш, Валю?! Я тебе наскрізь бачу! Хочеш, щоби нам заборонили російською спілкуватися?

— Ми все життя російською розмовляємо.

— А тепер не зможемо. Бандерівці язики повідрізають!

— Де ти набралася цієї маячні, Адочко?… — дивувався тато.

— Ніде! Сама докумекала! — Ада смикала до себе чоловіків рюкзак, відкривала демонстративно. — Що це?! «Фармацитрон», краплі від нежитю, бинти… У тебе повний рюкзак ліків, Валю! І ти не на Майдан?!

— На склад, — уперто брехав тато. — Там хлопці збираються. Кожен принесе, що зможе, а Ситник на своєму мікроавтобусі одвезе в центр.

— Так він — Ситник! Йому сам Бог велів! А ти — Озеров! Ти якого біса до них тулишся?!

Тато усміхався винувато, тягнув руки до рюкзака: мовляв, прошу, віддай, Адочко, поспішаю…

— Там же люди, — додавав ніяково. — Можуть захворіти. Холодно ж… Я їм іноді вірші читаю. Їм подобається…

— То ти добрий, а я погана?! — Ада червоніла од прикрощів. — А гроші ти звідки на ліки взяв? Може, на дріжджах своїх мільйон заробив?! Так ні ж! Копійки виціджуєш, та й ті вирішив додому не донести? Куди я дивилася, коли заміж за тебе йшла?!

Тато тьмянів, мати набундючувалася. Мар’яна хапала рюкзак, кидала татові: йди вже скоріш! Смикала матір:

— Мамо, досить! Ти дозвіл мені в архів зробила?!

— Завтра! — відмахувалася Ада.

Другий тиждень поспіль: усе «завтра», «завтра»! А Мар’яні хіба є час чекати? Ще до нового 2014 року мріяла багатійкою стати, на Різдво гайнути світ за очі, та пошуки просувалися вкрай важко. Уже наступного дня після доленосних одкровень Хотинський прибив піднесений настрій коханки чималим стосом паперів — поклав на стіл Мар’яни, пояснив:

— Тут відомості про Дорошів, які я встиг зібрати. Спочатку їх перевір. Через Інтернет, через запити до архівів. Якщо тут немає нашого Дороша, доведеться все починати спочатку.

— А як же робота? — знітилася Мар’яна, стрельнула очима на колег: спостерігали за ними здивовано.

— Хто твій керівник? — Хотинський обійняв Мар’яну привселюдно, усміхнувся. — От і виконуй розпорядження керівника!

Колектив рекламної агенції більше зацікавили обійми шефа, ніж його дивний наказ.

— Мар’яно, невже ти з Хотинським закрутила? — допитувалися.

— У нас… серйозні стосунки, — стримано відповідала Мар’яна: тільки би не зурочити.

— Оце ти вляпалася, Озерова! — Льову Шендрика відверто веселив офісний мезальянс. — Полюбляєш холодне і мазохізм на десерт?!

— Тебе дратує, що Хотинський — твереза людина і не бухає з тобою після роботи? — злилася Мар’яна.

— Я з тобою бухну… За компанію! Щоби тобі не так уже гівняно було, коли Хотинський використає тебе по повній і покине.

— Пішов ти… — тільки і змогла відповісти Мар’яна.

Перший захват відкритих стосунків з Хотинським минув — все розвивалося геть не так, як уявляла собі Мар’яна. Ані довгих прогулянок, ані романтичних посиденьок у кафе, ані невтримних розмов про почуття. До епізодичного сексу в пафосному лофті коханця додалися виснажливі вечори в офісі: колеги розходилися, Хотинський умощувався біля Мар’яниного столу, уважно дивився їй в очі.

— Мар’яно, як ти за сьогодні наблизила нас до мети?

Вона губилася: невже коханець не бачить?! З ранку до ночі тільки тими Дорошами і займається! Онде на Майдані, кажуть, Народне віче зібрало хмару народу, за кілька днів «Беркут» розгромив наметові містечка — біля Будинку офіцерів, на Лютеранській, Богомольця, а наступної ночі спробував штурмувати Майдан і Будинок профспілок. А там — Поля! У Будинку профспілок! Вона ж медсестра, їй не можна інакше. Посеред ночі скинула Мар’яні sms-ку: «Мусь, хелп! Потрібні руки!», а Мар’яна не зірвалася, не побігла Полі на поміч, бо до другої ночі рилася в Інтернеті, відшукуючи відомості про Ярему Дороша, який помер на Чернігівщині в 1843 році! А о сьомій — спала не спала! — бігом на роботу. Щоби далі шукати…

Не вихлюпувала образ. Стереглася. Мовчки ковтала прикрість, гортала папери: оцих двох Дорошів можна викреслити — їхні корені тягнуться в бік Запоріжжя, ніяк не Чернігівщини; це список уже перевірених, а оцей десяток Дорошів взагалі віднайти неможливо без архівних документів.

- І що у нас з доступом до архівів?

Як же вона боялася цього питання! Хотинський уперто ставив його щовечора, із сумнівом дивився Мар’яні в очі, наче казав: «Невже я помилився в тобі, люба?!» За два тижні після недолугих відмовок Мар’яна врешті призналася — ніяк не може матір прискорити.