— Я не пам’ятаю, — сказав він.

— Отже, ти передав повідомлення?

— Так.

— Але тобі доведеться побути там трохи довше й побачити, що станеться далі.

— О, я знаю, — мовив він. — Переконаний, це буде в новинах.

— Мені хотілося б тут їх почути.

— Я привезу газети.

— О, я з радістю їх прочитаю, — сказала вона.

— Про Тес уже нічого не пишуть. Думаю, це означає, що нічого вони не знайшли.

— Я думаю, ми повинні подякувати долі за все те, що діється нам на користь, чи не так?

— І було в новинах також дещо про того зниклого детектива. Про того, якого моя… ти знаєш… найняла.

— Ти думаєш, вони знайдуть його? — запитала вона.

— Важко сказати.

— Зрештою, нам нема чого про це турбуватися, — сказала вона. — Ти наче нервуєшся.

— Та певно.

— Це важка частина, ризикована частина, та коли ти все складеш докупи, воно окупиться. І коли надійде час, ти приїдеш сюди й забереш мене.

— Я знаю. Він не стривожиться, де ти є, чому не приходиш його навідати?

— Навряд, щоб він витрачав свій день на думки про мене, — сказала вона. — Він згасає. Можливо, протягне ще з місяць. Це не так мало.

— Ти думаєш, він коли-небудь любив нас? — запитав він.

— Якщо він колись когось і любив, то лише її, — сказала вона, не намагаючись приховати свою гіркоту. — А чи робила вона коли-небудь щось для нього? Чи доглядала його? Чи прибирала за ним? А хто розв’язав його найбільшу проблему? Він ніколи не був вдячний мені за те, що я для нього зробила. Ми ті, хто постраждав від несправедливості. Через нього ми не мали справжньої родини. Те, що ми тепер робимо, — це відновлення справедливості.

— Я знаю, — сказав він.

— Що для тебе зробити, коли ти повернешся додому?

— Морквяний торт.

— Звичайно. Це найменше, що може зробити мати для свого сина.

Розділ двадцять шостий

Я зателефонував у поліцію й залишив послання для детектива Рони Ведмор, яка дала мені свою візитівку і ставила мені запитання, після того як ми розвіяли попіл Тес над протокою. Я запитав, чи зможе вона приїхати до нас із Синтією додому, й повідомив її, що скоро ми будемо там обоє. Дав їй адресу на той випадок, якби вона її ще не знала, але міг би об заклад побитися, що вона її вже знала. У своєму посланні я написав, що моє запрошення прямо не пов’язане зі зникненням Дентона Ейбеґнела, але, в певному розумінні, може його стосуватися.

Я також написав, що нам треба зустрітися терміново.

Я запитав Синтію, чи хоче вона, щоб я приїхав забрати її на роботі, але вона відповіла, що почуває себе нормально й приїде додому сама. Я покинув школу, нікому не пояснивши, чому це роблю, але вони там, гадаю, вже звикли до моєї ексцентричної поведінки. Ролі щойно вийшов зі свого кабінету, він бачив, як я розмовляю по телефону і як я вибіг із будинку.

Синтія в наших перегонах додому випередила мене на дві хвилини. Вона стояла у дверях із конвертом у руці.

Я зайшов у дім, і вона подала його мені. На ньому було надруковане одне слово: «Синтії». Марки не було. Лист надійшов не поштою.

— Тепер ми обидва доторкнулися до нього, — сказав я, несподівано усвідомлюючи, що ми припускаємося всіх можливих помилок, за які поліція потім добре нам вичитає.

— Мені байдуже, — сказала вона. — Прочитай його.

Я витяг аркуш простого ділового паперу з конверта. Він був акуратно згорнутий утричі, наче звичайний лист. На протилежному боці аркуша була мапа, грубо накреслена олівцем, на ній перетиналися лінії доріг, крапкою був позначений населений пункт під назвою «Отіс», намальований неправильний еліпс, під яким стояв напис «озеро в кар’єрі» і стояв також «X» в одному з куточків. Були там і інші знаки, але я не був певен, що вони означають.

Синтія, не кажучи ні слова, спостерігала, як я ковзаю поглядом по всьому цьому.

Я перевернув аркуш протилежним боком і тієї самої миті, коли побачив друкований текст, помітив ще одну деталь, яка відразу впала мені в око й дуже стурбувала мене. Навіть до того, як я прочитав написане, я вже замислився, яким може бути значення того, що я помітив.

Але поки що я прикусив язика й прочитав послання:

Я знову перевернув аркуш. На мапі були позначені всі орієнтири, про які мовилося в листі.

— Отже, вони там, — прошепотіла Синтія, показуючи на аркуш паперу, який я тримав у руці. — Вони у воді. — Вона глибоко вдихнула повітря. — Отже… вони мертві.

Усе попливло перед моїми очима. Я моргнув кілька разів, віднайшов фокус. Знову перевернув аркуш, перечитав листа, потім подивився на нього не як на щось написане, а під суто технічним кутом зору.

Він був надрукований на стандартній друкарській машинці. Не на принтері комп’ютера.

— Де ти його взяла? — запитав я, з усієї сили намагаючись контролювати свій голос.

— Він був із поштою Памели, — сказала Синтія. — У поштовій скриньці. Хтось його там залишив. Листоноша його не приносив. На ньому немає ні марки, ані чогось такого.

— Ні, — сказав я. — Хтось укинув його туди.

— Хто? — запитала вона.

— Я не знаю.

— Ми повинні туди поїхати, — сказала вона. — Сьогодні ж, тепер, ми повинні з’ясувати, що там є, що там під водою.

— До нас уже їде детектив Ведмор — жінка, яка зустріла нас на причалі. Ми поговоримо з нею про це. Вони мають поліційних водолазів. Але я хочу запитати тебе ще про одне. Це стосується цього листа. Подивися на нього. Подивися на літери…

— Вони повинні вирушити туди негайно, — обірвала Синтія.

Було таке враження, ніби вона вірить, що хтось там на дні затопленого кар’єру досі живий, що в нього залишається ще трохи повітря.

Я почув, як перед нашим будинком зупинився автомобіль, виглянув у вікно й побачив Рону Ведмор, яка йшла під’їзною алеєю, — здавалося, її коротке, міцне тіло спроможне пройти крізь двері, не відчиняючи їх.

Мене охопила паніка.

— Люба моя, — промовив я. — Ти не хочеш сказати мені ще чогось про цей лист? Перш ніж сюди прийде поліція. Ти повинна тут бути цілком чесна зі мною.

— Про що ти говориш? — запитала вона.

— Ти не бачиш у цьому нічого дивного? — сказав я, підносячи листа до її очей. Я конкретно показав на одне слово в листі. — Ось тут, у першому рядку, — сказав я, показуючи на «де».

— Що?

Горизонтальна лінія «е» була стерта, внаслідок чого воно було схоже на «с». Слово «де» здавалося сполученням літер «дс».

— Я не знаю, про що ти говориш, — сказала Синтія. — Що означає бути з тобою чесною? Звісно, я чесна з тобою.

Ведмор уже ступила на першу сходинку ґанку, готуючи кулак, щоб постукати у двері.

— Мені треба піднятися нагору на якусь хвилину, — сказав я. — Відчини їй двері, скажи, що я зараз буду.

Перш ніж Синтія встигла щось сказати, я вже біг нагору сходами. Позад себе я почув, як Ведмор постукала у двері, два сильні удари, потім Синтія відчинила двері, й вони привіталися. На той час я вже був у невеличкій кімнаті, де я виставляю оцінки учням, готуюся до уроків.