Отвір почорнів, закрився.

Опівнічна казка

Там, де уривається й казка

1 a

3 1968 no 1969 рік я спроектував послідовність казок так, щоб вони утворювали циферблат. Пополудні казки мали йти в ряд одна за одною, о шостій же годині вечора, коли сутеніє, — змінити їхні особливості. Тоді поволі насувається темінь. Проте опівночі крізь цю чорноту може прослизати надія на новий день. Отож по-дурному схвильований, як це завжди буває, коли розробляєш всякий «проект будови», я вирішив так: «Дванадцята казка має нести, крити в собі надію, навіть якщо всі решта не залишать місця ні цій надії, ні щастю». В угоді із самим собою я висунув одну умову: дванадцяту казку напишу тільки тоді, коли відчуватиму блаженство; коли щасливо попрошу в нещастя дозволу перепочити. Хоча всього-на-всього кілька моїх казок вийшли «менш чорними». Як же тоді реалізувати проект, щоб решта «чорніли потроху?» Нагода перепочити, про яку вів мову, чомусь не випадала мені роками; кілька разів я гадав, що вже отримав її, та не встигав і оком зморгнути, як усвідомлював, що помилився. Ще якогось разу я пережив щастя, котре можу назвати «кривавим». Я написав не дванадцяту казку, а — тринадцяту: казку — поза рамками годин, узагалі — часу, яка стала б усім колискою — мабуть, найсильнішим наголосом на єдиному щасті, яке може опинитися за межами надії… Контролюючи, мов садівник, процес дозрівання якогось фрукту, щоб уберегти його від нестиглості, я аж надто гаюся з часом, від чого той може переспіти; нехай і це мені спишуть: я — неповоротке дерево. Ось і все, на що спроможний.

Настав час закінчувати цю книжку. Навіть не замислююся: щасливий я чи ні. Упродовж минулих років я збагнув: те, що шукав, не є й не може бути щастям; хай яке було б його визначення… (Або ж: ми миттєво називаємо «щастям» реалізацію найкрихітніших надій, хай що б вона зумовлювала — та й поготів.) Словом, щастя означатиме змиритися, можливо, з безталанням, можливо, з безнадією. [Але те, чи змиришся з цим (себто з нещастям, безнадією), передусім залежить від того, чи дійсно пізнаєш… Не так давно мені трапилася людина, яка цьому навчила (вона насамперед сама вірила в те, що вигадала, та робилася безталанною, як тільки бачила, що решта не одразу піддається тій ідеї; або ж принаймні такою здавалася)]. Тепер я можу написати цю казку й закінчити книжку.

2 а

Перше, що спало мені на думку:

1 b

От якби ми могли бути схожі на котів. Цими роками мені часто згадується отакий мій вислів. Коти буцімто чудово усвідомлюють кожну прожиту мить. Якщо вони чогось вичікують біля якоїсь нірки, то їх від неї не відтягнеш, хоч як старайся та відваблюй. Коли в знайомому їм місці твориться якась відома їм штукенція, вони щодня ведуть спостереження, на власний розсуд долучаються до цього діла, так наче вперше бачать (нам цього не збагнути: без сумніву, можна долучатися до справи, і бачачи її), не полінуються підвестися з місця, де щойно куняли, аби простежити за тим, що діється… Бодай вони бачили б і сьомий сон, а таки його переживають. Натомість ми, пишаючись, що винайшли час, зауважуючи, як кожна наша справа, кожне слово ось-ось досягне в плині того часу точки, що лежить десь далі, попереду, у майбутньому, хутко забуваємо й зроблене, і сказане. Прямуючи до мети, охоплені ілюзією своєї цілі, ми потім — після того, як спочинемо — уже ніскілечки не зауважуємо неповторності, неповоротності, неоціненності кожної з митей у довжелезному ланцюгу, котрий звемо життям, або ж, зазираючи наперед, — долею. (Кілька розірваних спогадів про події з цього життя можуть зберегтись у пам’яті наших ближніх; тим часом єдина людина — самі ми, — якій може бути відомий і їхній гаданий сенс, і тривалість, давно відходить у небуття). Я сказав: «Не зауважуємо» — виявляється, ми, далебі, наближаємося до нашого кінця. Якщо не помиляюся, дехто з нас (десь на своєму шляху), щось усвідомивши, дечому вчиться: наприклад, мовчки слухати… Відчувати вагомість усього, що робиш, бачиш, чуєш; помічати відрадну прохолоду, кулястість, як у зігнутої долоні, численність або ж незчисленність і сліз, і дитячого сміху, і сонячних променів; знати, що щастям може стати життя, якщо тільки не відділяєш раз у раз горя від радості… Тим паче, коли трохи постарієш, зможеш далі спиратися на набутий досвід, застосовувати його, хай що бачив би, чув та куштував… От тільки непотрібно любити тих, кого любимо, так, як люблять коти.

2 а

Перше, що спало мені на думку:

Стародавній міф про кіпрського скульптора,[22] який покохав власну скульптуру, повторюється знову та знову впродовж багатьох сторіч; вряди-годи він переживається, як із Буонарроті, котрий вигукнув до єврея: «Підведися та йди!»

От тільки скульптура із солодкими очима була простенька. Його роботи були не з мармуру й не зі слонової кістки. Словом, він їх не витесував. Ліпив із глини. Тому повноцінно й не міг почуватися скульптором. Він не витесував, він ліпив.

Багато років гончар з очима кольору меду не міг знайти потрібної йому глини. Він не плавав у заморські краї в пошуках слонової кістки, як це робив кіпріот, не перебирав каменем у мармурових кар’єрах, як — флорентієць.[23] Він мандрував; гончар із медовими очима. Куди діставався — там шукав глину, зважував її, починав працювати. Вряди-годи він знаходив гарну глину, тоді важко працював, укладав у свій витвір все єство й душу, і якщо той подобався йому, розміщував його трохи вище за інші, милувався, то підходив, то відходив, намагався підправити знайдений ґандж, знову милувався.

[(Далі, звісно, стартувала незграбність. Або він сам, або хтось із прибиральників у його домі перекидали ту скульптуру, пошкоджували її, руйнували. Гончар журився, та за деякий час вискіпував ще більш якісну глину або ж лише так гадав, знову брався до діла…) Я мав би це обернути на фантастичну казку — якогось дня змусити гончара знайти в садку перед хатою, де він мешкав та працював, цілий пласт глини; він почне ліпити, побачить, яка бездоганна вийшла в нього скульптура, і з його уст зірветься: "Якби вона ожила…"; наступного ранку скульптура мала б постати перед ним вродливим зеленооким створінням. Гончар мав би покохати її, а з часом — усвідомити, що відтепер не зможе не тільки, як йому заманеться, переліпити ожилу фігуру, котра заговорила, а навіть пристосувати її до бажань власного серця. Вислів "Я тебе створив" поставить у сміховинне становище навіть батьків, вже не кажучи про автора скульптури, що ожила, після того, як її покохали… Утім, незабаром і гончар, і статуя мають навчитися співжиття; гончар не відстоїть своє право на труд, до якого спонукатиме глина в садку; ожила керамічна постать, що заговорила, не увінчається гордістю за цей його успіх. Скульптура й сама витеше гончара; оберне його на витвір із матеріалів, добірніших за найдобірніший камінь: плоті, крові та кісток…]

Справа дійшла сюди й, направду, краяла серце. Мені не залишалося нічого, окрім як покластися на диво та вивернути ситуацію, що її намагався поліпшити в уяві. Або ж усе залагодити, поставивши їх обох у становище "створеного творця".

1 а

За своє життя я чув лише одну історію, став свідком лише однієї події з того, що могло б підтвердити оптимізм такої фантастичної казки. По суті, ще з перших рядків, говорячи про "єдину щасливу казку", я міркував, як скласти шану тим, хто пережив і створив цю єдину історію. Настільки просто передати її письмово… У ній — і брехня, і сором; сором — тим моїм друзям, яким удалося ту історію пережити…