Господар запитав, що він питиме. «Чай», — відповів учений. Щоб заварити чай, той мав бодай кілька хвилин пробути на кухні. Чи довіряти цьому чоловікові? Треба було вирішувати. Він підійшов до куріпки. Щось прошепотів їй. Та вмить затихла, мов нежива. З кухні долинав брязкіт чайника, кришки до чайничка на заварку, склянок та ложечок. Поки господар повернувся, науковець уже знав рішення. Вони сіли один навпроти одного. Мову завів директор:

— Насамперед я показав свої тюльпани. Щоб ви перестали не довіряти мені.

— Я не ворог тюльпанів, однак і не вирощую їх. Хотів написати Вам про це, але подумав, що листом Вас, мабуть, не переконаєш — от і все. Тому й приїхав особисто. Насправді я вирощую синю троянду. Знаєте, синя троянда…

Його співрозмовник удавав, що уважно слухає його. Хоча нетямився від люті. Якщо ця людина говорить правду, то він скоїв нечуване безглуздя, сам здавши себе в руки правосуддю. Якщо ж бреше, то тим самим показує, що не довіряє, не може довіритися йому. Поки директор, сидячи в кріслі, прикидався, що уважно слухає гостя, лють від самотності наростала в його душі, змушуючи винаходити найпримітивніші способи помсти цьому чоловікові.

Господар запитав, що він питиме. Куріпка раптом затихла.

— А якщо ми нічого не питимемо, хіба так не можна? — запитав гість. — Не завдавайте собі клопоту. Краще посидьмо та поговорімо.

На думку бібліотекаря, науковець, безсумнівно, щось приховував. Листа не написав, говорив натяками, до тюльпанів цікавості — належної, чи, щонайменше, сподіваної — не виявляв, заводячи мову, одразу торочив про сині троянди.

— Кажуть, що найбільшим хистом серед тих, хто культивує сині троянди, вважається вирощувати їх в одному горщикові разом із тюльпанами, — промовив він. — Що ви на це мовите?

— Не знаю, — відповів учений. — Сам я не намагався, але підозрюю, що одночасно вирощувати обидві квітки в одному горщику, далебі, важко…

Куріпка знову загримотіла. Либонь, хотіла порушити тишу та привернути до себе увагу. Господар щось прошепотів їй. Пташка весело відповіла. Тим часом два чоловіки, котрі мовчали, начебто слухаючи пташку, немов потопали у грузькому болоті, обидва усвідомлюючи це.

На порозі хатнє світло у профіль осявало директорове обличчя — з виду геть юне, геть дитяче. Проте дитячий вираз, на відміну від юного, далебі, окреслювала образа, що закипіла на підборідді та кутиках уст…

Учений зажурився. Він не хотів скривдити бібліотекаря. По суті, й не сказав нічого дошкульного. Утім, молодик тепер стояв ображений, як і кожна людина на його місці, побачивши, що стільки планувала, і все — намарне. Крім того, учений звів нанівець свою спробу розповісти те, що хотів, коли їхав сюди… Він дивився на господаря дому, напустивши на себе якомога більшу привітність.

— Настане час, і я розповім, чим завдячую вам; чи точніше, зможу розповісти… Пробачте, але не люблю звіряти незавершені справи, — сказав він. Помовчав і додав: — Та й немає потреби.

Директор постаравсь усміхнутися так, наче хоче, але не може йому повірити. Його образу раптом мов рукою зняло. Потім вона знову прилипла до підгорля. Тільки тепер обличчя зробилося ще менш рішучим, ще більш дитячим… Тієї миті це обличчя можна було назвати просто гарним.

— До побачення, — прощався вчений. — Вельми вам вдячний. Ми запросимо вас до нашої лабораторії, аби висловити вдячність перед усіма. Сподіваюся: цей день не за горами…

Вони потисли один одному руки. Бібліотекар тепер намагався всміхатися. Учений довірився йому?… Вони махали руками, допоки автівка не звернула за ріг.

Учений же досі міркував: чи не обдурився, знайшовши пояснення, чому манускрипт одинадцятого сторіччя значно важливіший за той, що тринадцятого, переконавши себе, що сформував надійне логічне та філософське підґрунтя…

Директор гнівався сам на себе. Думаючи тільки про тюльпани, він не розпитав як слід ученого про альсаламандру. Хоча його слова подяки, мабуть, насамперед торкалися справи, пов’язаної з нею. Скоївши непоправну помилку, він повернувся туди, звідки починав… Із іще більшою купою запитань, які невгамовно роїлись у голові. Так не виб’єшся в люди.

Міркуючи, що відповідати містянам, коли цікавитимуться його розмовою з ученим, він намагався вигадати єдину версію для всіх ситуацій; знайшовши її, утихомирився та пішов спати. Учений, мабуть, також уже добрався до ліжка. Хай як, вони ще мали зустрітися.

Хіба той цього не казав? Тепер бібліотекарю потрібно було зарекомендувати себе зовсім інакшою людиною. Заприсягнувшись це зробити, він заснув.

Науковець же тієї ночі перед тим, як заснути, зняв із себе й дорожню втому, і сумніви, навіяні недовірливим обличчям бібліотекаря, і тривогу, що гризла душу — спустив геть усе з думок. Незалежно від результатів, на цій справі потрібно було поставити крапку. Не було жодного сенсу журитися!.. Він усміхнувся, уявивши собі подив на обличчі бібліотекаря, коли публічно висловлюватиме йому вдячність. Спустивши кота з плеча, він поклав його на край ліжка та вклався спати.

Вони довели, що альсаламандру можна розводити в лабораторних умовах — це стало найбільшим успіхом. Бігме, цим можна було похвалитися! Невідома, незнана, чутлива й тендітна квітка полюбила тутешній ґрунт та розмножувалася. До рослин ніхто не наближався — спостерігали за ними крізь скло. Якось уранці, коли вчений разом із асистентами прийшов подивитися на них, загальну увагу прикувала неймовірна річ — усі переглянулися й завмерли, мов укопані. Перед ними розкинулося справжнє тюльпанове поле.

Їм навіть не повертався язик сказати, що думають. Або ж квітка в цьому середовищі зазнавала незначних змін і ставала схожою на тюльпан, або ж ця схожість, якої вони не зауважували через цілий ряд особливих властивостей рослини, тепер несподівано відкрилася їхнім очам. Таким чином, було напрочуд доречно, що вони тримали свої досліди в таємниці. На їхньому місці кожен міркував би тільки так.

Тепер команда чітко могла розкласти сполуку, яку назвала Аа. З одного боку, переймались її аналізом, з другого — взялися за експерименти, щоб дослідити таку її властивість, як змушувати казати правду — або ж, точніше, якщо висловлюватися мовою фоліанта, «більше не дозволяла людині обманювати».

Власне, тоді зі всіх боків почали повзти несподівані плітки; захмарні, нечувані плітки, які міг розпускати лише директор бібліотеки, не простивши вченому те, що той покинув його на самоті.

Науковець розгубився. Збагнув, що потрібно прискорити темпи праці. Зажурився. Однак не став доскіпуватися до джерела цих пліток.

Друзі навідувалися до нього, тишком-нишком починали розповідати: «Учора…» За тим «учора» йшло таке: «На одному засіданні завелася мова про квіти; хтось заявив, що ти вирощуєш тюльпани. Я збирався сказати, що знаю тебе, і ти нічого не вирощуєш; то був мій обов’язок, хоча й здогадувався, що цим лише зміцню підозри; але не встиг і рота розтулити — аж тут раптом: „Так, вирощує, та ще й у горщиках для троянд їм на поталу…“» Того, хто це сказав, вони обидва чудово знали. «Бодай тебе оббріхували б і сотні ворогів, я їм нізащо не повірив би. Як він може таке набалакувати?» Учений заспокоїв друга. Звісна річ, той знайомий насправді сам колись вирощував тюльпани, але перестав. Тож, очевидно, це — ніяка не ворожнеча. Культивування тюльпанів вимагало від нього відваги. «Хтозна, може, він хоче бачити й мене таким мужнім; а можливо, хоче, щоб і я вирощував тюльпани…» Проте радості від цього було мало.

Услід за цим другом приходило й чимало інших, приносили нові вістки. «Учора…», — починали вони. Чутки розповзалися по вулицях, по маршрутних таксі. Науковець же щоразу журився все дужче й дужче.

Проте, з іншого боку, істотно пришвидшувалася робота. Все написане в манускрипті, мабуть, мало, справдитися. Досліди проводилися на основі мінімальних доз: вивчався весь процес; різноманітні сполуки, які вступали в реакцію в людському шлунку, що перетравлював увесь листок, спочатку бралися для експерименту в стократ меншій пропорції.