Вони з друзями вечеряли. На столі лежав величезний ніж. Чоловік запхав руку в кишеню й без жодних зусиль дістав звіря з кишені. Він поклав його на стіл і, вже схопивши ножа, збирався зарізати, аж тут друзі здійняли галас. Обхопили його зусібіч. Почали погрожувати, що запроторять у божевільню. Чи він з’їхав із глузду? Якщо запхав звіря в кишеню, то хіба не краще погодувати його, замість того, аби ні за що ні про що зарізати?

Схопивши чоловіка попід руки, вони забрали його з-за столу та вклали спати.

Коли ж усе стихло, і настала ніч, звіря, яке втекло під час тієї колотнечі, знайшло ліжко, де спав чоловік, розітнуло йому кігтями черево, розгризло й роздерло його. Прийшовши вранці до чоловіка, друзі застали тільки труп, на якому позапікалася кров. За хижаком і слід прохолов.

Мандрівники поховали приятеля, та оскільки подорож була затьмарена його смертю, вирішили повернутися у своє місто. Вони осідлали металевих істот. Через кілька годин люди зауважили посеред дороги чоловіка, одягненого, ніби середньовічний абдал. Промчавши повз дивака, вони глянули на нього краєм ока. Чоловік же в одязі абдала хутко йшов дорогою, і помітивши, як на нього насувається хмара куряви, зійшов на узбіччя; подивився на істот, що пронеслися повз нього зі швидкістю блискавки. Він довго-довго хитав головою, протер очі, однак, глянувши ще раз їм услід, більше нікого на дорозі не побачив. Хіба що курява стояла хмарою вдалині. Проте йому було ніколи впадати в оману. Інакше, хоч розірвися, але не добереться до караван-сараю, поки той відчинений. Він знову хутко попрямував дорогою. Згодом засунув руку за пояс. Тепла, вкрита шерстю спина звіряти вкотре послугувала йому найнадійнішим доказом реальності.

1969

4

Спочатку я глянув на його руки.

З таким акцентом англійською розмовляли мешканці Північної Європи. Він міг бути німцем, голландцем або скандинавом. Міг бути й австрійцем, але це чомусь не спало мені на думку. Його вимова породжувала в моїй уяві сніги, озера, сосни, оленів з гіллястими рогами. Він поки що говорив дуже мало, але, мабуть, через цю вимову його волосся, яке ще ніч тому здавалося мені темним або каштановим, за день немов посвітліло. У кожному разі, якби, виходячи сюди, я когось запитав про нього, то назвав би його блондином.

Натомість його руки були, яку мешканця Середземномор'я. Смуглі, трохи світліші поміж пальцями, вони набрали зеленаво-оливкового відтінку там, де на них проступали жили.

Думка про красу його рук спалахнула в мене в голові й згасла. Темрява, яка насувалася здолу, поволі покривала наші коліна, ніби вода під час паводку, проте на його обличчя досі падало світло. У цьому світлі його волосся було чорним, по-справжньому чорним, як того вимагали чи вимагатимуть руки.

Але незабаром я мав збагнути, що помилився: у сяйві останніх сонячних променів його волосся виблискувало золотом. У душі щось аж здригнулося.

— Якщо вірити традиційному поясненню, то цю гру починали раз на десять років на згадку про якусь подію, що мала місце в дев’ятому сторіччі значно північніше звідси — у феодальному маєтку сім’ї, шляхетний рід котрої згодом стане панівним у цьому містечку…

Є такі мандрівники, які дуже багато знають. Перед тим, як кудись податися, вони тижнями, а то й місяцями, дізнаються про те місце все, що тільки можна, звертаються до найрізноманітніших джерел. Потім, прибуваючи туди вперше, здаються людьми, які мешкають тут навіть не роки, а сторіччя. Вони знають усе: від назв вулиць — до ресторанів, від скульптур та картин у музеях до років, упродовж яких зводилися палаци. Ті мандрівники докопуються до речей, про які ніколи не дізнаються навіть тамтешні корінні мешканці.

Переді мною один з таких, — виснував я про себе. Тепер він сидів у темряві; вогні кав’ярні променіли позаду. Мабуть, тому, що з тераси можна було побачити все, що внизу, над нами не світилася лампа.

— … Утім, якщо ви запитаєте мене, то це може стати поясненням, пристосованим до значно давнішої місцевої церемонії. Наскільки знаю — а я проглянув усі можливі джерела й сумніваюся, що наразі знайдеться хтось, кому відомо більше — у цю гру вперше зіграли в дванадцятому сторіччі під час якогось зі святкових гулянь. Спочатку постановили грати в неї раз у півсторіччя, але, вочевидь, у п’ятнадцятому столітті вирішили — раз у десять років. Скільки разів у неї зіграно після цього, достеменно не відомо. Володарі оголошували цю надзвичайно дорогу гру тільки тоді, коли хотіли показати свою заможність…

…Дорогý, оскільки за команду, яка зазнала поразки, володар платив викуп золотом команді-переможниці. Цілком очевидно, що цей викуп платився й значно раніше, аби справді врятувати справжні життя. Тобто, як можна зрозуміти, переможці за бажання могли вбити переможених…

Словом, через розбіжності в джерелах, гра завжди наставала то з демонстрацією могутності, то коли йшли в заклад…

Безсумнівно, він був історик. Чоловік не давав мені змоги поставити запитання; щойно ж я знаходив на це вільну мить, залишав його без відповіді. Я вирішив не цікавитися, звідки він родом. Більше нічого й не запитував. Очевидно, потрібно було дослухати його до кінця; я знав історію гри, але він досі не торкнувся «розбіжностей у джерелах», «події дев’ятого сторіччя» та особливостей одягу гравців, зокрема, тих, які мали зелені пояси.

— Ходімо повечеряємо? Що скажете?

Я допіру втамував голод. Звідки ж він знав, що не наважуся відповісти нічого, окрім: «Гаразд, ходімо!»

День тому я занотував у своєму записнику одне речення, потім, зіжмакавши сторінку, на якій воно було, викинув її; однак зміст його залишився в голові. Я тоді знайшов словосполучення «сад спочилих». Не побоюся заприсягти, що я його вигадав. Хоча не минуло й доби, як мене приголомшила думка, що назву гри, про яку йшлося на вивісках під заголовком «ОБЕРЕЖНО», можна перекласти не інакше, як: «гра в переселення на спочинок».

Ми вечеряли. Він не розмовляв відтоді, як ми вмостилися один навпроти одного. Я також не подавав голосу. А про себе гнівався на власну нетямущість, уявляючи, як чоловік потішається з того, що пошив мене в дурні. Але що мені було казати?

Під кінець вечері я, тільки для того, щоб трохи вгамувати свою нестримну лють, наважився кинути глумливим тоном:

— Які у вас глибокі знання.

Він нахмурив брови. Але нічого не відповів.

Незабаром я попросив рахунок та вже зібрався більше ні про що не розмовляти й навіть ніколи не вітатися з ним при зустрічі.

— Я пропонував вам увечері в кав'ярні. Ви приєднуєтеся до гри? — раптом запитав він.

— Не знаю, — звідкись видобув я в собі силу відмежуватися.

Казка четверта

Похвала безстрашному їжакові

От якби ви запитали мене, чи дуже часто я зустрічаю безумного їжака Фейяза? Не впевнений, чи цей їжак, про якого він розповідав, бігає по хідниках. Людина може спіймати його й в інших місцях, наприклад, в одному з парків. Припустімо, спіймати в Ґрін-Парку; відтак, перейшовши на протилежний бік вулиці Пікаділлі, піднятися вгору, зупинитися біля Королівської академії мистецтв і вже там, примостившись на край тротуару, робити те діло. Гаразд, а… У мене перед очима оживає той чоловік; тримаючи в обіймах їжака, він виймає з кишені пилочку для нігтів; хутко проносяться машини; англійці раптом казяться, бачачи таку жорстокість; Фейяз у самій гущі сп’яніння дрібненько гигоче, кажучи, що Більґе мусить написати про це…