Але невблаганний Дух, поклавши на нього обидві руки, змусив дивитися на те, що було далі.

Вони перенеслися в інше місце і в інший час; Скрудж побачив кімнату, не дуже велику й не багату, але доволі зручну й затишну. Біля каміна, у якому пекуче, по-зимовому, палали дрова, сиділа молода красива дівчина. Скруджеві здалося, що це його подруга, з якою вони щойно розійшлись, – настільки вони були схожі, – але одразу ж побачив і її. Тепер це була жінка середніх літ, усе ще приваблива. Вона теж сиділа біля каміна навпроти дочки. У кімнаті стояв страшенний гамір, там було стільки дітей, що схвильований Скрудж не зміг би їх тепер навіть порахувати. І на відміну від череди у відомому вірші [5], де сорок корівок поводились як одна, тут кожна дитина галасувала за всіх сорока, і це було надзвичайно оглушливо.

Утім, це нікого, очевидно, не турбувало. Навпаки – мати й дочка від душі раділи й сміялися, дивлячись на малюків, а відтак дочка й сама долучилася до їхніх витівок, і маленькі розбійники взялися немилосердно її термосити. О як би мені хотілося бути одним із них! Але я б ніколи не був таким немилосердним. Нізащо в світі не посмітив би я смикнути за ці коси чи розтріпати їх. Навіть заради порятунку життя не осмілився б я стягнути з її ніжки – Бог свідок! – безцінний малюсінький черевичок. І хіба наважився б я, як оці маленькі нахаби, обхопити її за талію! Та якби моя рука ризикнула тільки оповитися навколо її стану, вона так би й приросла до нього і ніколи б уже не випрямилася, покарана за таку зухвалість. Утім, визнаю, що я безмірно бажав би торкнутися її губ, звернутися до неї із запитанням, бачити, як вона відкриє вуста, відповідаючи мені! Любувався б опущеними віями, не засоромивши її! Розпустив би її шовковисте волосся, кожне пасмо якого – безцінний скарб! Словом, не приховую, що я бажав би користатися всіма правами пустотливої дитини, але бути разом з тим дорослим чоловіком, щоб знати їм ціну.

Але ось почувся стук у двері, і всі, хто був у кімнаті, так прудко кинулися до дверей, що дівчина – із усміхненим обличчям і в доволі пом’ятому платті – опинилася в самому центрі буйної ватаги і вітала батька, щойно той устиг ступити за поріг у супроводі розсильного, навантаженого іграшками й іншими різдвяними подарунками. Беззахисного розсильного негайно і з неймовірним галасом узяли приступом. На нього видряпувалися, приставивши до нього замість драбини стільці, щоб випорожнити його кишені й відібрати в нього пакети в обгортковому папері; його душили, обхопивши за шию; на ньому повисали, вчепившись за краватку; його дубасили по спині кулаками й буцали ногами, виявляючи таким чином украй ніжну до нього любов! А якими криками здивування й захвату супроводжувалося розгортання кожного пакета! А який невимовний жах охопив усіх, коли найменшого застигли на місці злочину – з іграшковою сковорідкою, засунутою в рот, – і одразу ж виникла підозра, що він уже встиг проковтнути дерев’яного індика, що був приклеєний до дерев’яної тарілки! А які всі були раді, коли тривога виявилася помилковою! Все це просто неможливо описати! Скажемо тільки, що один за одним усіх дітлахів, – а разом із ними й гучні вияви їхніх почуттів, – повиводили з вітальні нагору й повкладали у ліжка, де вони помалу вгамувалися.

Тепер Скрудж спрямував усю свою увагу на дорослих, і сльоза затуманила його погляд, коли господар разом із дружиною і ніжно притуленою до його плеча дочкою зайняв своє місце біля каміна. Скрудж мимоволі подумав про те, що таке ж ґраційне, життєрадісне створіння могло б і його називати батьком і обігрівати подихом своєї весни його сувору зиму!

– Белл, – сказав чоловік із посмішкою, звертаючись до дружини, – а я бачив сьогодні твого колишнього приятеля.

– Кого ж це?

– Вгадай!

– Як я можу вгадати? А втім, здається, здогадуюся! – вигукнула вона і розреготалася вслід за чоловіком. – Містера Скруджа?

– Так, його. Я проходив повз його контору, а він працював там при свічі, не зачинивши віконниць, так що я за всього бажання не міг його не побачити. Його компаньйон, кажуть, при смерті, і він, розумієш, сидить там у себе самісінький. Один, як перст, на всьому білому світі.

– Привиде! – вимовив Скрудж надламаним голосом. – Забери мене звідси.

– Я ж казав тобі, що все це – тіні минулого, – відповів Дух. – Так воно було, і не моя в тому провина.

– Забери мене! – заблагав Скрудж. – Я не можу це витерпіти.

Він повернувся до Духа і побачив, що в його особі якимось незбагненним чином поєдналися окремі риси всіх людей, яких той йому показував.

Не тямлячи себе, Скрудж зробив запеклу спробу звільнитися.

– Відпусти мене! Відведи додому! За що ти переслідуєш мене!

Борючись із Духом, – якщо це можна назвати боротьбою, адже той не чинив жодного опору і навіть немовби не завважував зусиль свого супротивника, – Скрудж побачив, що сніп світла в Духа над головою розгоряється все яскравіше. Підсвідомо відчуваючи, що саме тут приховано ту таємничу владу, яку має над ним ця істота, Скрудж схопив ковпак–вогнегасник і рішучим рухом насунув Духові на голову.

Дух якось одразу осів під ковпаком, і він накрив його аж до п’ят. Але як би міцно не притискав Скрудж вогнегасника до Привидової голови, йому не вдалося загасити світла, що струменіло з-під ковпака на землю.

Страшна втома раптово зморила Скруджа. Його непереборно хилило до сну, і тієї ж миті він побачив, що знову у своїй спальні. Востаннє щосили натиснув на ковпака-вогнегасника, а тоді його рука ослабла, і впавши на ліжко, він заснув мертвецьким сном.

КУПЛЕТ ТРЕТІЙ

ДРУГИЙ ІЗ ТРЬОХ ДУХІВ

Прокинувшись від свого ж таки дивовижно гучного храпу, Скрудж сів на ліжку і спробував зібратися з думками. Цього разу йому не треба було нагадувати про те, що годинник на дзвіниці незабаром проб’є першу. Він відчував, що прокинувся саме вчасно і на нього чекає розмова з другим Духом, який мусив з’явитися до нього завдяки проханню Джейкоба Марлі.

Однак, роздумуючи над тим, з якого боку ліжка відкинеться цього разу ковдра, Скрудж відчув раптом дуже неприємний холодок і поспішив сам, власними руками, відкинути ковдру, а відтак влігся назад на подушки й пильно оглянув кімнату. Він твердо вирішив, що цього разу не дасть застигнути себе зненацька й злякатися, він перший окликне Духа.

Люди небоязкі, які величаються тим, що їм сам чорт не брат і вони пройшли навіть мідні труби, бажаючи довести своє молодецтво і одчайдушність, зазвичай кажуть, що здатні на все – від гри в орлянку до душогубства, а між цими двома крайностями вміщається, як відомо, все, що завгодно. Не чекаючи від Скруджа аж такої відваги, я повинен усе-таки запевнити вас, що він готовий був зустрітися віч-на-віч із найстрашнішими феноменами, і поява будь-яких примар – від немовлят до носорогів – не могла б його тепер здивувати.