— Дякую.

— Що ти сам пам’ятаєш?

— Ми жили в лісовому будинку. Стався вибух. Пам’ятаю, як мене підібрали солдати і привезли на танку в село. Що було між тим, я не знаю. Намагаюся пригадати.

І не можу.

— Я говорив із доктором Руфіном.

Ніякої помітної реакції.

— Він не схотів обговорювати нічого з ваших із ним бесід.

Знову мовчанка.

— Але він сказав, що ти дуже прив’язаний до своєї сестри, це зрозуміло. Він сказав, що згодом пам’ять до тебе може повернутися. Якщо ти пригадаєш хоч щось, дай мені знати, будь ласка.

Ганнібал задумливо подивився на інспектора.

— Чому б і ні.

Йому схотілося почути звук годинника. Добре було б почути годинник.

— Коли ми розмовляли після… інциденту з Полем Момундом, я казав тобі, що втратив рідних у війну. Мені дуже важко думати про це. Ти знаєш чому?

— Скажіть мені чому, інспекторе?

— Тому що мені здається, ніби я міг їх врятувати, мене жахає думка, що я можу натрапити на щось, що я міг би тоді зробити, а не зробив. Якщо в тебе схожі на мої жахи, не дозволяй їм глушити спомини, які могли б допомогти Міші. Ти можеш розповідати мені все-все.

До кімнати увійшла леді Мурасакі. Попіль підвівся й перемінив тему.

— Ліцей — доволі гарний заклад, і ти заслужив собі там місце. Якщо я можу тобі допомогти, зроблю це. Я заглядатиму до школи час від часу.

— Хіба вам не цікавіше було б заходити сюди? — спитав Ганнібал.

— Приємно вас бачити, — сказала леді Мурасакі.

— Гарного вам дня, інспекторе, — попрощався Ганнібал.

Леді Мурасакі провела Попіля й повернулася розгніваною.

— Ви подобаєтеся інспектору Попілю, це написано на його обличчі, — сказав Ганнібал.

— А що написано на вашому? Небезпечно так дрочити його.

— Вас від нього знудить.

— Мене нудить від вашої нечемності. Це зовсім на вас не схоже. Якщо вам подобається бути нечемним, робіть це у власному домі, — сказала леді Мурасакі.

— Леді Мурасакі, я хочу жити з вами тут.

Роздратування покинуло її.

— Ні, ми будемо разом у вихідні і на свята, але ви мусите жити в пансіонаті, як того вимагають шкільні правила. Ви знаєте, моя рука завжди належить вашому серцю.

І вона поклала свою руку йому на груди.

На його серці. Та рука, що тримала Попілевого капелюха, лежить на його серці. Рука, що стискала ніж, приставлений до горла Момундового брата. Рука, котра взяла за волосся голову різника, поклала її до торби і встановила на поштовій скриньці. Серце його билося об її долоню. Незбагненне її обличчя.

27

Жаби зберігалися у формальдегіді ще з до війни, все колишнє розмаїття кольорів їх органів давно зблякло. Одна ропуха припадала на шість студентів у зловонній шкільній лабораторії. Навкруг кожної тарелі, на якій покоївся маленький трупик, стояло коло школярів, на стіл сипався порох їхніх грубих підчисток, поки вони замальовували препарат. У кімнаті було холодно, вугілля ще залишалося дефіцитом, на декому були рукавички з обрізаними пальцями.

Ганнібал підійшов, поглянув на жабу і повернувся до своєї парти. Він зробив два підходи. Професор Б’єнвіль відзначався вчительською підозріливістю до тих, хто волів сидіти в дальньому кінці класу. Він підібрався до Ганнібала з флангу, підозри виявилися недаремними: професор побачив, що учень, замість жаби, малює чиєсь обличчя.

— Ганнібале Лектер, чому ви не малюєте препарат?

— Я вже намалював, пане.

Ганнібал відгорнув верхній аркуш, під ним виявилася жаба, зображена точно, в анатомічній позі, ще й обведена колом на кшталт знаменитого малюнка людини Леонардо. Її нутрощі були заштриховані й відтінені.

Професор уважно подивився Ганнібалові в обличчя. Він поставив язиком на місце свою штучну щелепу і мовив:

— Я візьму цей малюнок. Декому його треба побачити. Ви отримаєте за нього гарну оцінку.

Професор перегорнув назад верхню сторінку альбому і подивився на портрет.

— Хто це?

— Не знаю, пане професор. Чиєсь обличчя, десь побачене.

Фактично то було лице Владіса Ґрутаса, та Ганнібал не знав його імені. Цей образ він бачив уночі на місяці і на стелі над своєю головою.

Рік сірого світла крізь шибки класної кімнати. Принаймні достатньо розсіяного, щоб при ньому можна було малювати, хоч кімнати змінювалися разом із викладачами, при переході з класу в наступний клас.

Канікули нарешті.

У першу осінь після смерті графа і від’їзду Чійо леді Мурасакі особливо гостро відчувала свої втрати. Коли її чоловік був живий, восени вона влаштовувала пікніки на леваді неподалік шато, там вони з графом Лектером, Ганнібалом та Чійо споглядали схід місяця і слухали музику осінніх цвіркунів.

Зараз на балконі паризької квартири вона читала Ганнібалові листа від Чійо, у якому дівчина описувала свої приготування до весілля, місяць вгорі наближався до повні, але не чутно було жодних цвіркунів.

Ганнібал рано-вранці зібрав свою розкладачку у вітальні і поїхав велосипедом на інший бік Сени до Жарден де Плян,[62] де у тамтешньому звіринці поставив кілька вже стандартних запитань. Сьогодні він нарешті щось отримав, записку з адресою…

Десять хвилин їзди на південь до площі Монж, і на вулиці Ортолан він знайшов крамничку «Тропічні риби, пташки та інші екзотичні тварини».

Ганнібал дістав із велосипедної планшетки свій невеличкий портфоліо і зайшов до магазину.

Там рядами стояли мовчазні акваріуми та клітки, у яких цвірінькало і щебетало птаство, а хом’ячки крутили свої колеса. Пахло зерном, теплим пір’ям і риб’ячим кормом.

З клітки поряд із касовим апаратом до Ганнібала японською мовою звернувся великий папуга. З задньої кімнати, де готувалася їжа, з’явився літній японець із приязною усмішкою.

— Гомекудасаї, мсьє? — звернувся до нього Ганнібал.

— Іррассяймасе, мсьє, — відповів крамар.

— Іррассяймасе, мсьє, — повторив папуга.

— Чи є у вас на продаж цвіркун судзумуші, мсьє?

— Ні, на жаль, нема, — відповів крамар французькою.

— Ні, на жаль, нема, — повторив французькою папуга.

Крамар суворо глипнув на набридливого птаха і перейшов на англійську.

— Маю великий вибір чудових бойових цвіркунів. Люті бійці, завжди перемагають, знамениті повсюди, де збираються шанувальники.

— Я хочу зробити подарунок одній леді з Японії, котра хиріє без пісні судзумуші о цій порі року. Звичайний цвіркун не годиться.

— Я б ніколи не наважився запропонувати вам французького цвіркуна, чия пісня є лише атрибутом пори року. Але в мене нема судзумуші на продаж. Та чи не розважить її папуга з великим запасом японських слів і виразів на будь-які життєві теми.

— А чи нема у вас власного судзумуші?

Торговець хвилину дивися вбік. З регуляцією імпорту комах і їхніх яєць у Новій республіці[63] не все ще було ясно.

— Ви хотіли б його послухати?

— Для мене це честь, — вклонився Ганнібал.

Торговець зник за шторою в задньому приміщенні крамниці і скоро повернувся з маленькою кліткою, огірком і ножем. Поставивши клітку на прилавок, він під пильним поглядом папуги відрізав тонку скибочку огірка і просунув її в клітку. Майже одразу почулося ясне, схоже на дзвіночок дзеленчання судзумуші. Торговець слухав із блаженним виразом, потім пісня повторилася.

Папуга спробував наслідувати пісню цвіркуна, як зумів — голосно й одноманітно.

Нічого не отримавши, він образився й почав лаятись, Ганнібал чомусь згадав свого дядька Елгара. Торговець накинув на клітку папуги покривало.

— Чи не міг би я брати у вас судзумуші напрокат, скажімо, щотижня?

— Яку плату ви вважали б у такому випадку адекватною? — спитав торговець.

— Я сподівався на обмін, — сказав Ганнібал і дістав із портфоліо невеличкий рисунок пером і аквареллю — жук на похиленому стеблі.