-- Мене, тут не має, це лише мій образ. Зі мною справжнім, ти зустрінешся в своєму рідному селищі.

Карол здивовано подивився на чаклуна.

-- Не дивись так, хлопчику мій. Тобі вже є куди повертатися!

-- У нас, вийшло?—з надією в голосі, спитав юнак.

--Так! Ви були чудовою командою. Не хвилюйся за своїх друзів, ти з ними обов’язково зустрінешся. Навіть з тими, яких вважаєш загиблими.

-- То, Шутім живий? Капер, Івер?

-- Всі живі. Я все поясню тобі при зустрічі. Поспішай, твоя родина чикає на тебе.

Чарівник розтанув як дим, а Карол кинувся бігти до рідної домівки. У своє селище.

Серце шалено калатало, від швидкої ходи, перехоплювало подих, та хлопець і на мить не зупинився, щоб перепочити.

Сарман сидів на лаві, біля двору сусіда Іона. Поруч нього сидів сам Іон і його дружина Федора. Жінка тримала на руках свого первістка і щось воркотала до нього. Чоловіки дивлячись на неї, посміхалися. Час від часу, Сарман поглядав на дорогу. Пройшло вже близько двох діб, як син пішов до лісу. Батько хвилювався.

Він побачив в далечі людину, що швидко наближалась і встав, щоб краще роздивитися. По поставі і ході, це начебто був Карол, але на ньому був чужий одяг, такого у його сина, не було. На голову був накинутий великий каптур, що ховав очі, розгледіти можна було, лише білозубу посмішку, та шрам на щоці. Сарман дивився і не вірив власним очам. До нього наближався той самий хлопчина, що сімнадцять років назад, на полі бою, врятував йому життя. Та одночасно з тим, у своєму спасителеві, чоловік впізнавав і власного сина.

-- Кароле! Синочку мій!— вигукнув Сарман, з такою жагою зустрічі, наче не бачив сина кілька років і стис хлопця в дужих обіймах

Він відсторонив від себе сина і почав знову його роздивлятися.

-- В тебе ніколи не було цього шраму, звідки він? Поясни, мені, чому розставшись з тобою, лише на два дні, я відчуваю, що не бачив тебе цілу вічність.

-- Заспокойся, тату. Пішли до хати і я все тобі розповім і поясню.

-- Так, він все пояснить. — знову почув Карол, голос Орнагула.

-- Орнагуле, ти вже справжній?— спитав у старого, посміхаючись, Карол.

Сарман здивовано поглядав то на сина, то на сивобородого старого в білій сутані.

-- Ви, знайомі?— нарешті спитав він.

Хоч це питання було і зайвим.

-- Так. Познайомся, тату і ти. Перед тобою стоїть Орнагул. Найвидатніший чаклун сучасності.

-- Невже, справжній чаклун?— здивувався Сарман.

Та відповіді почути не встиг, на дорогу вибігла дружина і доньки. Вони як голубки налетіли на Карола і накрили своїми крильми-руками. Вони щось без упину торохтіли і тягли хлопця до хати. Сарман і старий пішли слідом. Жінки заходилися лаштувати на стіл, а чоловіки зайшли до світлиці і посідали на лаву під вікном, щоб спокійно побалакати. Спочатку Сарман не міг повірити в те, що йому розповідав Карол. Та сивобородий Орнагул, ствердно хитав головою, кожного разу, як чоловік намагався в нього про все перепитати. Каролові довелося багато чого пропустити в своїй розповіді, але вона від того, не стала більш правдоподібною. Та останній бій, в якому він врятував батька, хлопець описав дуже точно і Сарманові довелось визнати, що його не розігрують.

-- Коли ти до мене наближався, я впізнав в тобі, свого спасителя, але не смів в це повірити. То виходить я завдячую життям, власному сину!

-- Цього могло і не статися, та коли ми потрапили туди, я пригадав твою розповідь і зрозумів, що саме зі мною, ти тут зустрічався.

-- Твій син особливий, Сармане. Боги Світла і Добра наділили його дивовижними здібностями. Буде великою помилкою, якщо вони згаснуть, так не принісши людям користі. Я старий і рідко полишаю свій замок, але мені потрібен десятий учень. За ради цього я і прийшов сюди. Тому я прошу, відпустити твого сина, мені в науку. Ваш син, обраний богами для великої місії, та поки він ще не готовий її здійснити. Прийде час і я передам йому свою силу і тоді, він стане оборонцем людства.

-- Якщо така доля моєї дитини, я не ставатиму на заваді. Що може бути кращім, ніж наука мудрої людини, але вирішувати йому самому. Кароле, ти згодний навчатися у Орнагула?

-- Звичайно, тату. Якщо він дасть мені відповіді, на мої питання. У мене, до нього, багато питань.

-- Я знаю, хлопчику. Питай. — погодився чарівник.

-- Де всі мої друзі? Де Мілена?

-- Вони всі, як і ти, знаходяться там, де і повинні в цей час бути, окрім Крістура і Васси. Ці двоє, залишилися в Старшому світі. Для них пройшло багато часу. Крістур став старшиною племені. Васса перейняла у старої Марси науку цілительства, а ще народила для Крістура, двох синів. Вони дуже щасливі. Про це, мені повідомив Фалонд. Він теж, на зовсім, вирішив там залишитися.

-- Це, чудово. А що, ти скажеш про тих, хто загинув у цій подорожі?

-- Коли ви, в минулому, від’єднали Стеркію, від великої землі. Долі багатьох людей змінилися. Можна сказати, вашої подорожі в загалі не було.

-- Як це?— здивувався Карол.

-- Мозус і Мілена, живуть в своєму селищі і шорхи, ніколи на них не нападали. Тому вони не мандрували в пошуках притулку і не зустрічали тебе. — пояснив Орнагул.

-- То Мілена, тепер мене не знає?

-- Чому ж, знає. Всі хто був з тобою в подорожі, добре все пам’ятають, але вважають це сном, чи маренням. Лише зустрівшись з тобою, або один з одним, вони зрозуміють, що все було насправді. Ті , кому довелося пережити смерть, теж, але вони пам’ятатимуть, лише до часу своєї загибелі.

-- Мабуть, це страшно, пам’ятати власну смерть?— перервав розповідь Орнагула, Сарман.

-- Тільки зараз, я зрозумів сон, що наснився мені, на самому початку нашої подорожі. Мені снилось кладовище, але на могильних каменях не було написів і ти Орнагуле мені сказав:--« Від тебе залежить, чи вони , тут з’являться.» Вони не з’явилися! Я такий щасливий, від цього! Я повинен їх всіх побачити. Щоб переконатися самому в тому, що ти розповідаєш. – вигукнув Карол.

-- Звісно! Я тобі в цьому допоможу. — погодився чарівник. —Я перенесу, тебе в поселення Міли.

Мілена прокинулась у ліжку, в своїй власній кімнаті. Вона здивовано обвила її поглядом. Побачила на лаві одяг, вділась і вийшла до світлиці. Тут все було до болю знайоме. У дівчина на очі навернулися сльози. Відчинилися двері і до кімнати зайшла Орика.

-- Донечко, ти вже прокинулась? До тебе вже дівчата прийшли, гукають по квіти іти.

-- Дівчата?— розгублено спитала Міла. — По які квіти?

-- Рідненька моя, що з тобою? Хіба ти забула, сьогодні ж ніч нареченої. Ти ж, так на неї чикала!

-- Ах, так! Ніч нареченої і справді, як я могла забути!— нарочито весело, вигукнула дівчина.

Вона все ніяк не могла прийти до тями, після дивного сну, що їй наснився. Він був такий реальний. Мілена вийшла на вулицю, до неї підбігли подруги. Вона навіть не уявляла, яка буде рада їх бачити. Розповідаючи одна одній новини і весело сміючись, дівчата побігли в поле, рвати квіти і плисти вінки. Ці вінки, їм були потрібні, для вечірньої церемонії. На ній, хлопці будуть пропонувати дівчатам, на очах у всього поселення, стати їхніми нареченими. Насправді, все вже заздалегідь домовлено, це лише дань традиції. Наречена, якщо згодна, надіває хлопцеві на голову вінок, а якщо ні, то стьобає його лозиною, що тримає в руці. Мілена згадала, що пообіцяла себе Базу, сусідському парубку, але зараз була не впевнена, адже добре пам’ятала Карола і свою любов до нього. Весь час, що вони були у полі, дівчина була розгублена і знервована. Це помітили подруги.

-- Мілено, ти що не впевнена, що хочеш стати нареченою База?— спитала одна з них.

-- А що, це так помітно?

-- Помітно. — підтвердила подруга.

Далі, цю розмову, Міла не схотіла продовжувати. Набравши повні оберемки квітів, дівчата повернулися додому. Вже біля воріт, та сама дівчина, знов звернулась до Міли:

-- Ти, краще Базові заздалегідь скажи, не добре соромити хлопця, на очах у всієї громади.