-- Дякую тобі, що прийшов. — слабо прошепотіла Мілена.

-- Міленко , хочеш я вполюю для тебе птаха з золотими пір’їнками? Я сплету з тих пір’їнок віночок, і подарую тобі.

Дівчина кивнула , і подарувала хлопцеві ніжний погляд. У Карола на очах заблищали сльози , він швидко відвернувся вид неї, рвучко встав і пішов геть. На возі він знайшов лук і кілька стріл. Ліс був тихим і привітним , як і того разу, коли він потрапив до нього в перше. Карол брів на вміння, дорогу помічав зламуючи гілочки. В голові роїлися, гіркі спогади і думки. Він раніше і уявити не міг, що його життя на стільки зміниться, що в свої шістнадцять років, він, залишиться сиротою. Що покохає гарну дівчину, а їй загрожуватиме смерть, а він нічим не може допомогти. Як, все це, не справедливо! Несподівано, його думки, сполохав птах. Він пролетів майже над самою головою, і був завбільшки, з гарне курча. Хлопець не знав як він називається, чи можна його їсти, але все ж, прицілився з лука, і вистрелив. Постріл виявився вдалим, здобич каменем впала за дерева, десь неподалік. Юнак побіг, щоб її відшукати , та раптом, у нього під ногами, зникла земля, він упав в яму наповнену якоюсь рослинністю. І чи то йому здалось, чи то насправді, задзвонив дзвоник. Яма була не глибока, трохи глибша за його зріст. З неї легко можна було вибратись. Карол хотів вже було вхопитися за край ями , та не зміг підняти руки, рослина, що огортала його з у сих боків, наче приклеїлася до нього. Чим сильніше він борсався, тим щільніше в неї закручувався. Він не на жарт злякався, зрозумівши, що самостійно, з цієї пастки, вибратись не зможе, і помре тут від голоду і спраги. Хлопець закричав з усієї сили:

-- Допоможіть! Хто не будь, мене, чує? Допоможіть! Врятуйте!

-- Ти диви! Такого звіра, я, ще зроду, не ловив!— пролунав над Кароловою головою хриплувато-писклявий голос. Над ямою, стояло дивовижне створіння, з виду людина, але маленька, десь на семирічну дитину, та обличчя, як у дорослого, з невеличкою , скуйовдженою бородою. Юнак бачив його лише одним оком, бо не міг повернутись, рослина обмотала йому і голову , і міцно тримала.

-- В загалі, в мої капкани попадають лише зайці, рідше косулі та вепрі. А ти, заєць чи косуля?—з насмішкою запитав чоловічок.

-- Я Карол.

-- Ага ? І що, ти, тоді, робиш у цій ямі?

-- Я, її, не помітив. У лісі я людина нова, і з ним, ще зовсім не знайомий. Я підстрелив птаха і хотів його знайти. Допоможи мені , будь ласка , вибратись з відси.

-- Я тобі допоможу, а ти мене уб’єш. Я ж, тебе, не знаю.

-- Не стану я, тебе, убивати. Навіщо це, мені? Я ж, не розбійник!

-- Ну добре. Зараз. Тільки не рухайся.

Коротун кудись зник. Карол чикав досить довго. Він вже почав сумніватись, що маленька людина, повернеться. Хлопець знову впав в паніку, хотів було кричати, коли раптом на нього, з гори, полилася холодна вода. Це, повернувся хазяїн пастки.

-- Ти що , здурів? Що, ти, робиш? Вода, холоднюча, мов лід! — заволав від несподіванки , хлопець.

-- Вибачте, теплої, ніде було взяти. Ану поворухнись!

Карол смикнув рукою, і рослина її відпустила. Хлопець потягся до краю ями, вся поросль, відвалилась від його тіла, яке щойно, сильно, обіймала. Мить, і юнак, був вже на горі. Чоловічок остерігаючись, відійшов подалі:

-- Ця рослина відпускає, лише тоді, як змокріє. Інакше, з неї, не виберешся. Її в лісі називають «зла липучка», багато тварин гине, заплутавшись в її липких стеблах. Так що, не даремно, ти хлопче, злякався. — діловито промовив Каролів рятівник, своїм, на пів дитячим — на пів дорослим, голосом.

-- Дякую, тобі, за допомогу. Ти живеш у цьому лісі? — спитав хлопець, викручуючи сорочку.

-- Який здогадливий хлопець! Якби я тут не жив , ти б і досі сидів у цій ямі.

-- Її тут, взагалі, не було б.

-- Може й так. – чоловічок несміливо наблизився. — Мене звуть Шутім. Моя хатина тут неподалік. Як бачиш , я не дуже сильний, і мені важко полювати іншим способом, тому, я і рию ці ями, наповнюю їх липучкою і чикаю, що в неї хтось потрапить. А звідки, ти, тут узявся?

Каролові сподобалась ця маленька людина, з привітним обличчям, і дивним голосом. Юнак розповів, йому, про свої страшні пригоди , про хворих друзів, яким, навряд чи, зможе допомогти.

-- Тут , у лісі, живе один старий. — трохи подумавши, мовив Шутім. — Його всі звуть Лісовиком. Одного разу, я зламав собі ногу і думав, що мені вже смерть. Та він найшов мене, і вилікував. З тих пір, ми з ним, товаришуємо. Я інколи відношу йому упольовану мною дичину, а він, мені, за те, дає ліки. Та ще, розповідає дивні історії, схожі на казки.

-- До речі про дичину, треба знайти вбитого мною птаха. Ми його віднесемо твоєму старому, можливо, він, зможе допомогти Мілені та іншим.

-- Тоді пішли до нього. — погодився Шутім.

Птаха знайшли швидко, і новий знайомий повів хлопця у гущавину лісу. Стежки не було , тому йшли навпростець. Чоловічок біг по переду, швидко перебираючи, своїми, кривими ніжками.

-- Ти дивись під ноги, щоб знову не вліз в якусь халепу. — попередив Карола, Шутім.

-- Ти, добре знаєш ліс. — похвалив хлопець, коротуна.

-- Ще б пак , я тут, майже, господар. — діловито, відповів той.

Карол посміхнувся і подумав про себе : «Метр зросту, а гонору, на всі два з половиною!»

-- Майже прийшли. Скоро буде хатина старого. — повідомив Шутім.

Він показав в бік пагорба, на якому із за розлогої сосни, виглядала стара халупа Лісовика. Господар був удома , він сидів на порозі і читав товсту книгу, що лежала на його колінах. Лісовик підвів очі, і побачив гостей, які швидко наближалися. Він впізнав малого Шутіма і весело посміхнувся, показавши, як на його роки , досить міцні зуби .

-- Добрий день тобі, Муеро - Лісовик!

-- І вам, день добрий! Я, вже, зачекався вас.

-- Ось, цьому хлопцеві, потрібна твоя допомога. — повідомив ціль, їхнього візиту, коротун.

-- Мене звуть Карол. Я сьогодні вполював птаха, і приніс вам в обмін на вашу допомогу.

Муеро знав, що за гість, до нього, пожалував. Це був той самий хлопець про якого йому казав Орнагул.

-- Я знаю про лихо, що спіткало наші краї. Знаю, про що, ти, хочеш мене просити. Я, вже, давно налаштував все необхідне. Чекав, лише на тебе, хлопче. Щоб бува, не розминутися в лісі.

--- Ви, і справді, чарівник?!--- спитав, хлопчина.

--- Ну, я ж, тобі, казав!--- втрутився в розмову, Шутім.

Малому, теж хотілося, прийняти в ній участь. Йому було нудно, від того, що ніхто з ним не розмовляє. Це, ніби то, підривало, його значимість, в цій пригоді.

--- Так, я пам’ятаю. Та вибач, я тобі не повірив, одразу.

--- Ну, от іще! --- образився Шутім, і накопичивши губи, одвернувся у бік.

-- В нас, є, кілька годин до півночі. --- не звертаючи уваги, на поведінку карлика, повідомив Муеро. --- Потім почнеться, незворотній процес. В кігтях шорхів, справді, знаходиться отрута. Якщо, вони , не можуть одразу здолати свою здобич, то намагаються, хоча б, поранити її. Коли жертва ослабне, вони нападають вдруге, і домагаються свого.

--- А, ці, шорхи, можуть з’явитися в нашому лісі?--- забувши про образу, спитав Шутім.

--- Це, лише, справа часу, а можливо, вони вже тут. Тому, і нам з тобою, Шутіме, не варто залишатись в лісі. Ми, теж, підемо разом з цими людьми на болото.

Коротун, з острахом, роззирнувся.

--- Не бійся, в день, вони не з’являться. --- заспокоїв, його, Карол.

Муеро взяв з полиці кілька пляшечок, і змішав їхній вміст, в одній посудині. Ще, дістав зі скрині, невеличкий згорток, і теж сховав.

-- Веди, мене, в свій табір. –-- звернувся, Лісовик, до хлопця.

--- Взагалі то, я, дороги не знаю. --- розгубився, Карол.

-- А я, для чого, друже? Невже ти міг подумати, що я, тебе, покину? У всякому разі, до своєї пастки, я зможу, вас, довести. --- лукаво посміхнувся, Шутім.

--- Ну, а далі, я шлях помічав! — зрадів пропозиції коротуна, Карол.

І вони, у трьох, вирушили, в зворотну, дорогу.