Упродовж років вона вважала, що їй пощастило, і для цього багато зробив Френк. Вони зустрілися на вечірці його братства, коли вона була другокурсницею. Незважаючи на галасливе й метушливе товариство, їм тоді вдалося знайти тихий куток, де й пробесідували одне з одним до світанку. Він був старший за неї на два роки, серйозний, розумний, і вже у ту першу ніч знайомства вона зрозуміла, що йому вдаватиметься усе, чого він тільки забажає. Цього виявилося достатньо, аби в них зав’язалися стосунки. Наступного серпня він відбув на курс стоматології у Чепел-Гілл, та вони продовжували зустрічатися. Через два роки вони закономірно, як їй здавалося, заручилися, а в липні 1989-го одружилися, одразу після її випуску.

Після медового місяця на Багамах вона почала працювати в місцевій початковій школі, та коли з’явився Джаред, пішла в декретну відпустку. Через півтора року, коли народилася Лін, декретна відпустка стала для неї довічною. На той час Френк зумів взяти позику на відкриття власної практики й невеличкий будинок у Даремі. То були важкі для них часи, бо Френк хотів досягти успіху самотужки, без допомоги родичів. Коли усі поточні рахунки й борги було сплачено, вони були щасливі, якщо грошей лишалося хоча б взяти напрокат якийсь фільм. Вони зрідка ходили до ресторанів, а коли остаточно зіпсувалося авто, Аманда на цілий місяць лишилася прив’язаною до домівки, аж доки в них не назбиралося грошей на ремонт. Вони спали під двома-трьома ковдрами, щоб зекономити на опаленні. І хоч ті роки були сповнені стресів й виснаження, вона, згадуючи про минуле, розуміла, що вони були найщасливішими в їхньому подружньому житті.

Справи Френка налагоджувалися, і відтоді їхнє життя пішло передбачуваною доріжкою. Френк працював, вона піклувалася про домівку й дітей, і перед тим, як Беа, третя дитина, з’явилася на світ, вони вчасно встигли продати менший будиночок й перебратися до більшого, спорудженого у престижнішому районі. Далі справ у них обох тільки збільшувалося. Практика Френка зростала, Аманда возила Джареда до школи, Лін до дитсадка й на прогулянки, а мала Беа сиділа між старшими дітьми, пристібнута до крісла для немовлят. То був час, коли Аманда повернулася до думок про здобуття наукового ступеня: вона навіть почала придивлятися до магістерських програм, плануючи долучитися до них, коли Беа доросте до дитсадка. Та коли Беа померла, з нею вмерли й Амандині амбіції. Вона тихенько відклала подалі підручники й заховала до шухляди вступні анкети.

Коли вона несподівано завагітніла Анет, то остаточно упевнилася, що про навчання ліпше забути. Натомість ця вагітність допомогла їй зосередитися на відбудові сімейного життя, і вона з головою віддалася дітям, їхнім заняттям й повсякчасним потребам, аби тільки відігнати горе подалі. Минали роки, спогади про маленьку сестричку тьмяніли, і Лін із Джаредом зрештою повернулися до нормального життя, й за це Аманда була їм вдячна. Невгамовна Анет принесла до оселі небачену й незнану до того радість, і Аманда частенько стала помічати за собою здатність удавати, що вони зрештою є повноцінною сім’єю, якої ніколи не торкалася трагедія і де панує любов.

Коли ж говорити про чоловіка, то прикидатись, ніби все гаразд, у неї не дуже виходило. Вона не вдавалася — ніколи не вдавалася — до ілюзій, що її шлюб був чимось, що можна було би назвати благословенням чи закоханістю. Якщо звести разом двох людей, додати трохи складнощів, трохи щасливих моментів, перемішати усе це, добре струснути, то чвари виникатимуть самі собою, як би сильно ці двоє не кохали одне одного. Час також додав випробувань. Комфорт і звичність — це чудово, та одночасно вони вбивали пристрасть і захват. Передбачуваність й звички зробили неможливими будь-які сюрпризи. Нові історії закінчувалися, вони могли автоматично завершувати речення одне за одним, і Аманда з Френком дійшли до тієї фази стосунків, коли один-єдиний погляд міг сказати більше, ніж будь-які слова. Але втрата Беа змінила їх обох. Для Аманди вона стала поштовхом для волонтерства у лікарні, та для Френка вона означала перехід від однієї-двох принагідних пляшок пива до справжнього алкоголізму.

Вона розуміла різницю й сама ніколи не були схильна шукати спокою на дні пляшки. Так, в університетські часи пару разів траплялося, що вона випивала занадто, і досі отримувала задоволення від келиха вина за вечерею. Іноді вона навіть дозволяла собі другий келих, і найчастіше цього було більш ніж достатньо. Але у випадку Френка те, що починалося як ліки від болю, перетворилося згодом на щось йому непідвладне.

Озираючись на минуле, вона думала часом, що це цілком можливо було передбачити. В університеті він часто дивився трансляції баскетбольних матчів за пляшкою пива з друзями; в медичній школі частенько розслаблявся після занять за допомогою двох‑трьох пляшок пива. Та у ті темні місяці, коли Беа хворіла, два-три пива поступово переросли в півтузінь. Коли дівчинка померла — у повний тузінь. На другу річницю смерті Беа, коли вже була «в проекті» Анет, він напивався навіть напередодні робочого дня. Останнім часом так траплялося чотири-п’ять днів на тиждень, і вчорашній вечір не був винятком. Він ввалився до спальні після опівночі, як завжди п’яний, і так голосно хропів, що їй довелося спати в кімнаті для гостей. І саме алкоголізм Френка, а не Так, став справжньою причиною їхньої вранішньої сварки.

За багато років вона бачила від нього всяке: від нерозбірливого бурмотіння за вечерею чи за грилем до п’янезного знепритомлення просто посеред спальні. І через те, що усі навколо вважали його першокласним стоматологом, через те, що він жодного разу не пропустив роботу через дудліж й не мав боргів, вважалося, що в цьому немає жодної проблеми. Він не втрачав глузду, не ставав агресивним — і тому проблеми не було. І це ж було тільки пиво — то яка тут може бути проблема?

Але це було проблемою, оскільки він потроху ставав людиною, з якою вона нізащо не зв’язала би свого життя. Не перелічити, скільки разів вона плакала через це. І намагалася вмовити його кинути хоча б заради дітей. Благала його піти з нею до сімейного психолога, аби знайти вихід, чи лютувала через його егоїзм. Вона по декілька днів не розмовляла з ним, змушувала його тижнями спати в кімнаті для гостей й безперервно молилася. Десь раз на рік Френк таки дослухався до неї й ненадовго кидав. Та потім за пару тижнів він випивав за вечерею пляшечку пива. Лише одну. І тоді проблеми, звісно, не було. І навіть наступного дня він теж обмежувався однією. Ота одна пляшка прочиняла двері, зелений змій уривався в їхнє життя, звивався, і так само спірально зростала Френкова нестриманість у питті, над якою він знову втрачав контроль. І тоді вона знов і знов питала себе про те саме: чом би йому просто не піти геть, коли так вже хочеться випити, і як так виходить, що він не бачить, як тріщить по швах їхній шлюб?

Відповідей на ці питання вона не мала. Але достеменно знала, як це виснажливо. Більшість часу Аманда відчувала, що є єдиною відповідальною людиною в сім’ї, якій можна довірити дітей. Може, Джаред і Лін вже достатньо дорослі, щоби водити авто, але що трапиться, як хтось із них втрапить у халепу, коли Френк буде напідпитку? Чи зможе він вскочити в авто, пристебнути Анет до сидіння й рушити до лікарні? А як хтось захворіє? Так вже бувало. Не з дітьми, а з нею. Пару років тому Аманда випадково отруїлася морепродуктами, її нудило декілька годин. Тоді Джаред мав тільки учнівські права й не міг водити в темний час, а Френк був саме в розпалі одного зі своїх «сеансів». І коли опівночі вона була вже близька до зневоднення, Джаред сів за кермо, всадив батька на заднє сидіння й повіз її до лікарні, а Френк теліпався в них за спинами, вдаючи тверезого. Вона майже непритомніла, періодично помічаючи, як Джаред подеколи зиркав у дзеркало заднього огляду і скільки було в його погляді гніву й розчарування. Потому їй часто здавалося, що тієї ночі їхній син втратив значну частину дитячої невинності, коли став свідком страшних недоліків власного батька.