Дочинец Мирослав - Горец . Воды Господних русел
Мирослав Дочинець. Г орянин. Води Господніх русел.
Роман.
Дизайн і верстка Людмили Луців. Коректор Олеся Марковим
OCR: e-puzzle.ru
Незбагненна історія про дивовижного чоловіка, який несподівано втрачає все і починає свою щоденну боротьбу за кожну п ’ядь родової землі, кожну крихту родового скарбу. Ця книга - про «стяжання духу», мудрість любові, про пам 'ять серця, силу терпіння і високість людської душі. І про те, що кожен наш день - це сходження до чогось і спуску нікуди...
А ще між рядками цього роману буяє джерельний нурт стихії Карпатського Світу.
Цю та інші книжки Мирослава Дочинця можна замовити за тел.: 050-6713717, 098-028-6332 або за адресою: вул.Луки Дем’яна, 5. м.Мукачево 89608. e-mail – [email protected]
© М.І.Дочинець, 2013.
© «Карпатська вежа», 2013.
І5ВКІ: 978-966-8269-36-3
Усі авторські права застережено. Передрук тексту чи фрагментів без відома автора заборонено.
Моєму Кревному Роду, що тягнеться живим ланцом із гір і лісів і тече рікою Любові через світи й віки.
Мирослав Дочинець
Вода аж по душу мене обгорнула.
Книга пророка Нони.
У тіні людини, що йде під сонцем, більше таємниці, ніж у всіх релігіях. Джорджо де Кіріко.
У відрядженнях, у карпатських глибинках, серед іншого діймав я людей розпитами:
А чи є у вас якісь цікаві особистості?
У нас усі цікаві, - напустив значущість на простувате обличчя молодий сором’язливий голова села під самою полониною.
Маю на увазі - чимось оригінальні, самобутні...
Чудні чи що? - насторожився той.
Можна й так сказати.
Є один, але... я знаю? Вірунько, як звати Горянина?
Котрого? - пискливо запитало дівча з сусідньої кімнати.
Та того, що з рікою воював.
Я не знаю. Горянин... хіба його якось інакше називають?
Ну от... Якщо треба, ми піднімемо подворову книгу, - заявив готовність прислужитися голова. - Але дома його все ’дно не застанете. Хіба на плебанії, помагає там на будові.
Так я зазнайомився з тим чоловіком. І ось його дивовижна історія.
«Буде дощ, - сказала стара, обриваючи ранішню молитву. - Цілу ніч мерці снилися».
«Дурний спить - дурне снить», - відбуркнув старий і вийшов надвір. Він не вірив у сни, та ще і в бабських перетолочках. Він вірив лише своїм очам і вухам. І вірив мові птиць, звірини, знакам лісу і голосу Ріки. Останній вірив найбільше. Він і зараз підійшов до Ріки вблизь, не торкаючись обувкою води, і сказав: «Здорова була!» З протяжною хриплуватою лагідністю сказав. Так він ні до кого не обмовлявся. Навіть до старої.
Ріка сонно мружилася, як пес на люльку, і тихо лестилася біля його чобіт. Об цій порі вона була ще не говіркою. Старий легко переломився в поясі і жбухнув перші пригорщі на обличчя. Вода морозом стягла шкіру, вколола очі, розбудила приспану кров. А він метав і метав жмені в лице, цідив у рот, ковтав тверду студінь. Мало хто пив із цієї ріки. Він гіив. І скоро сімдесят літ як не знав ліпшої води. Коли сміялися з нього, він казав, що ця вода добра для його піднебіння. Казав, щоб відчепилися.
На зарінок чорною плахтою лягло вороння - чей вода принесла якусь мершу? Птиці масно каркали, віщуючи поживу. Таки буде дощ. Але не нагло, десь по днині, - бо ворони цоркали сухими писками і вивертали шиї.
«Може, обійдеться перебути без наплічної церати», подумав старий, бо не любив тягати зайве.
Торко звично здригнувся під його долонею. Напоєний і ситий, кінь слухняно пригнув голову, аби старому легше було перекинути бесаги-сакви. Він угадував, що від нього чекає газда. А може, завчено все пам’ятав. Старий волів бачити в рухах Торка осмисленість. У всякому разі він прочитував це в його невидющих очах. Кінь був сліпий, і то давно. Хіба дали б йому для такого простого перевозу добре тягло?! Але нічого, їм двом було достатньо однієї пари очей. Старий цінував свій зір, дуже стерпний на його вік. Перевесники, котрі ще топчуть ряст, давно навішують скла на ніс, а він ще нічого - нитку старій засилює з першого тику. Ні газет, ні книжок він не читав - що їх читати в лісі? Горілкою не заливався - сивуха страшно гасить гостроту. Мав здогад, що зір йому зберіг ліс, його щоденний зелений, світ, що неначе мастив очі живлющим лоєм. А ще - річкова вода, якою радо змивав твар упродовж дня. Вчував її помічність. Ця вода протинала гори, обтісувала брили і оббілювала коріння, що тоді казати про мізерні шкапинки людських очей?!
«Ді!» - сказав він коневі. І той рушив, угадуючи копитом дорогу. А старий пішов збоку, поправляючи для порядку поклажу. Бесаги різко пахли старим сиром і злежаним листом. Воно й не дивно: тисячі ялинових лап чіплялися за них, тисячі кущів обмітали їх. Дорога бралася д’горі і д’горі, і за старим цвинтарем її ковтав ліс. А далі, під шатром буків, кінний путівець ламав стрімкість, петляв горовим спадом, щоб полегшити ходакам путь. Але й чоловік, і кінь знали, чули ногами, що простують у неперервному підйомі, з гори на гору, аж на самий Верх, на його проплішину-полонину.
Вони розумілися в цій дорозі-роботі. Без слів і зайвих рухів. Вони разом пили з лісових кадубів і разом спочивали. Для того, щоб зняти на короткий час вантаж, старий плескав Торка по гомілці - і той ставав на коліна. Навіть нужду кінь справляв разом з людиною, реагуючи на звук струменя. Коли старий перекушував окрайцем чи грудкою сиру, то кінь насторожено чекав на окрушини. А може, просто радів нагоді лизнути руку господаря.
У вівчарському стані вони підобідали, наповнили спорожнілі сакви сировими головами і лісовими дарунками, що їх вівчарі спроваджували своїм, - і зійшли засвітла в долину. Роздавши передачі і завантаживши в комбінаті начиння для лісорубів на завтра, прибилися до свого двору над Рікою. Ріка темніла проти ночі й стишувала біг. Але не голос. Голос ріки старому не сподобався, і він майже не обзивався до неї. Так обминають жінку, що закипає прихованим гнівом.
А вночі впала буря. І дощ залізними цвяхами сік шинглі на дахівці. Тоді й сталася та біда.
Через півтора місяця він вертався додому з лікарні. З траси пішов навпростець ліщинником. На слабих ногах, та ще й у чужих черевиках - від якогось мерця. Земля пахла сирцем, від настою молодого листя млоїло. Очі з незвички в’яли від сонячної яскріні, що снопами висла в рідколіссі. Він бочився людей, не хотів, щоб бачили його пощербу. Понівечену шию стягувала пов’язка, а розсічений і пошитий рот скидався на морду ягняти. Він не хотів щось комусь пояснювати, а там, у зарічному закуті, - хто його побачить?! Затягнеться і відлежиться, як пес. Крався, але не квапився, відтягував страшну хвилину зустрічі з домом. Так звір лізе до своєї нори, знаючи, що там наставлено сильце. Та раз воно має статися. І сталося.
Ріка спочатку далася чути, а вже так стидко відкрила тремке срібне коліно. Вона переможно гриміла, грала до сонця. Він підніс очі на бережок - і кінчики пальців його захололи. Те, що відкрилося його погляду, не було його звичним двором. Дві смереки, вивергнуті з корінням, покрили двір навхрест. Хвоя їх уже побуріла, і між пагіллям чорніла потрощена стріха. Хижо вищирялися битим склом вікна. Двері шарпав вітер, і звук цей могильним протягом перейшов через груди старого. «Видати, язичок заскріпнув іржею», - подумав він, пробуджуючи в собі господарську нуту.
Оглядівся, став непевними ногами на мостину. Розмислив хвильку і роззувся, не хотів ступати в чужій обувці на свою царину. Здалося, що кладка через Ріку (тут її називали лавкою) зсохлася і стяглася, як покинутий хвіст ящірки. Він знав про цей дивот із верховинськими кладками: поки ними ходять - вони служать справно і довго. Та якщо тривкий час нога людська чи копито не ступає на бервено, воно трухлявіє і зсувається, і вода забирає його в конечний вирій. Все комусь і чомусь на цьому світі служить. Доки служить...