Просуваюсь поволі, крок за кроком; обережно відгортаючи гілки, ліани, пролажу попід густим сплетенням, обминаю колоди. По чорній бороді стікає солоний піт. Шкіра під вусами і бородою страшенно свербить. Знову присівши навпочіпки, оглядаю земляну косу. Вся вона вкрита густопереплетеними ліанами і повитицею… За цим сплетенням помічаю відблиск води. Значить, земляна коса кінчається. Далі йти не можна.

Раптом з гущавини пролунало голосне сопіння. Потім серед німої тиші почулося цмокання, шарудіння листя і плюскіт води. Приглядаюся пильніше і бачу крізь сплетення ліан та густе гілля нахилену над водою величезну, сильну голову ягуара з короткими вухами. Крім голови, не видно нічого. Шию, тулуб і ноги закриває гущавина. Якщо ягуар відведе голову трохи назад, я вже не побачу його. Отже, навряд чи зможу заволодіти цінною шкурою. А втім, справа не тільки в цьому: коли ягуар помітить, що єдиний шлях у джунглі відрізаний, він може напасти на мене, адже відстань між нами усього якихось вісім кроків.

Тож не гаючись цілюсь. Постріл лунає серед тиші як грім. Напруження, яке скувало мої нерви, враз минає.

А по той бік зеленої завіси підкидається підстрелений ягуар. Він крутиться, наче дзига, то падає, то з передсмертним хрипом спинається на ноги. Але сили покидають його. Постріл був влучний і дуже вчасний, бо відстань вісім кроків для такого сильного хижака — ніщо.

Підбираюся ближче. Хижак лежить на боці. Дробинки розірвали йому нижню частину морди, і тепер з пащі стирчать страшні ікла. Вони вже не шматуватимуть більше нікого.

Перезарядивши рушницю, чекаю ще хвилин п'ять.

Тоді підповзаю до звіра попід ліанами і кладу на землю рюкзак з банками й рушницю. Штурхаю ягуара ногою. Він не ворушиться. Здох.

Витягши ягуара на горбочок, єдине сухе місце на земляній косі, гострим лезом короткого ножа надрізаю м'яку шкуру від морди до хвоста, потім шкуру на ногах. Це самка. Шкура легко відстає од м'яса.

Оббілувавши ягуара, я скотив тушу на опале листя, згорнув шкуру і перев'язав її повитицями.

Піт градом котиться по обличчю, шиї, по спині і грудях. Помивши у воді закривавлений ніж, зав'язую шкуру ще раз мотузкою, надіваю рюкзак, беру рушницю, кладу на плечі майже двадцятикілограмову шкуру і виповзаю із заростей.

Добре, що я перед цим не вистрілив у золотого зайця, бо злякав би ягуара пострілом.

Я задоволений і веселий, але дуже стомлений. З самого ранку не відпочивав, а до стоянки ще далеко. Нелегкий буде шлях до струмка з важкою шкурою ягуара на плечах.

Нарешті, бачу попереду світлу, залиту сонцем пляму в напівтемряві джунглів. Колись у цьому місці з корінням вивернулося величезне дерево. Природа вже трохи залатала прогалину. Але мине ще багато часу, поки вона заросте зовсім.

Тінь довшає. Мабуть, уже пів на п'яту. Поспішаю, щоб встигнути ще розіп'ясти свіжу шкуру, бо як підсохне згорнута, то важко буде її розправляти.

М'язи аж тремтять від напруження, плече затерпло, але відпочивати не можна, бо часу обмаль.

Нарешті, добираюсь до стоянки і з полегкістю скидаю з плеча свою ношу.

Вже сутеніє.

Самотність. Лихоманка

На батьківщині в мене було романтичне уявлення про красу тутешнього життя, про насолоду від полювання і колекціонування. Тепер ця романтика зблідла. Джунглі, особливо після приступу малярії, посіріли в моїх очах, навіть зелень не здається вже такою яскравою. Лихоманка страшенно мучить мене. Нічого не хочеться робити. Тільки лежав би, лежав і гойдався в гамаку. Поринаючи думками в далеке минуле, я зупиняю погляд на покрівлі з пальмового листя. Єдині мої гості — комарі, які прилітають без запрошення, приносячи з собою чимало прикрих хвилин.

Крім комарів, мене відвідують ще кліщі, про яких я вже згадував. Шкіра аж свербить від них. Доводиться вилізати з гамака і вишкрябувати цих паразитів. На щастя, кліщі чомусь ніколи не чіпляються за спину — мабуть, їм там не до вподоби. Вони найчастіше впинаються в м'які місця на шиї або під пахвами.

Через кляту лихоманку, комарів і кліщів настрій страшенно псується. А тут ще й гнітюче почуття самотності…

Такий душевний стан людини в джунглях називається лісовою хворобою.

Проте коли я здоровий, то дивлюся зовсім іншими очима на «зелене пекло». Тоді я знову стаю закоханим у джунглі.

Вчора ввечері я почував себе дуже погано, настрій був жахливий. А сьогодні, відпочивши, набравшись сил, бачу навколо чарівний світ. Мене охопило бажання полювати, щось робити. Мандрівка в джунглі здається такою привабливою.

Мабуть, лише аскети минулих століть могли жити в таких умовах і то тільки тому, що нестатки їм імпонували більше, ніж зручне цивілізоване життя. Мені теж більше до душі дикі джунглі, все те, що я знаходжу в хащах, — ніж життя в несправедливому суспільстві. Щоправда, я сам тут здичавів… Чого доброго, якщо колись потраплю в жіноче товариство, то вже не зможу іі вклонитися як слід.

Кроків за десять від навісу протікає струмок. Могутня зелена стіна, що височить на протилежному березі, вітає мене як давнього знайомого. Мої друзі в джунглях — зорі на нічному небі, сонце, навіть хмари і тропічна злива. А найвірніший друг — рушниця.

Сьогодні з самого обіду ходжу по хащах. Раптом натрапляю на гадюку. Аж зрадів. Це ж парелхейра! Блискавично притискаю її прикладом до опалого листя нижче довгастої голівки. Роблю це обережно, щоб не передавити шиї. Півтораметровий змієїд, що живиться здебільшого кораловими зміями, шалено звивається навколо приклада, б'є по землі хвостом, а довгий тонкий язик блискавично рухається. Присівши навпочіпки, хапаю лівою рукою змію за шию якомога ближче до голівки. Гад обвиває мою ногу і відчайдушно б'є хвостом. Але це мене вже не турбує. Я знімаю з голівки приклад і встаю.

Змія з світлим черевом, наче стрічка, звивається в руці. Гадюка сичить, висовуючи язик.

Парелхейра зустрічається досить рідко. Вона вилазить на вертикальні предмети, наприклад на стіни, дерева. Це такий цінний екземпляр, що я, боячись пошкодити, навіть не прив'язую гада до палиці.

Стискаючи пальцями зміїну шию, поквапливо пробираюсь крізь хащі до стоянки. За рік мені пощастило піймати лише дві парелхейри.

Тонка змія обвила моє зап'ястя. Я й сам допомагаю їй обвивати свою руку, бо так легше нести плазуна. Міцно стискаю шию змії, але так, щоб не задушити плазуна. Через якийсь час мої пальці мліють, хочеться випростати їх, біля зап'ястя руку зводять корчі. Тепер уже нерадий змії…

Ні, так не донесу її до стоянки. Поставивши рушницю до стовбура дерева, дістаю з рюкзака тонку мотузку, роблю подвійну петлю, натягую її через довгасту, голівку на тонку шию, потім прив'язую змію до ліани і тільки тепер розтискаю пальці. Яке приємне відчуття! Тіло змії повільно знімаю з руки. В ту ж мить вона обвиває товсту ліану. Язичок рухається погрозливо. Я обрубую ліану ножем зверху і знизу, аж із неї бризкає сік.

Мій обшарпаний одяг весь забруднений. Сорочка і штани всі в коричневих, жовтих, фіолетових, червоних, сірих плямах. Біла сорочка через тиждень міняє свій колір, наче їй не тиждень, а кілька років. Шкіра і волосся обліплені лісовим сміттям, і я щовечора змушений довго відчищати бруд.

Мабуть, на сотні кілометрів у цих нетрях я найнебезпечніша жива істота, бо знищую майже все, що потрапляє мені на очі. Навіть хижі звірі винищують тут лише стільки, скільки потрібно, щоб підтримати своє існування. А я — значно більше. Роблю я це з переконання, що служу науці.

Яка сила жене людину сюди, щоб кожну хвилину ризикувати життям, жити в надзвичайно важких умовах? Гадаю, цією силою є покликання. Воно веде людину все далі й далі, тільки вперед, навіть тоді, коли людина усвідомлює, що за найменшу помилку мусить платити своїм життям. Адже джунглі ніколи не пробачають і не щадять.