З-під жап нічого не витягаю, бо все одразу ж намокає. Дістаю з піхов теркадо і пробираюся до піщаної коси, щоб вирубати кілька тоненьких гнучких деревець і зробити дуги до бортів човна. Під дугастим шатром буде більше місця для речей, та й сидіти стане зручніше. Правда, гірше буде веслувати — доведеться пересісти на ніс човна.

Через півгодини я повернувся з п'ятьма триметровими жердинами і цілою купою повитиці, що править тут за мотуззя. Жердини хороші, гнучкі, а коли висохнуть у зігнутому положенні, будуть дуже міцні. Досі я ще не бачив у Бразілії човнів з накриттям. Кабоклу не гають часу на такі речі.

Вийшовши з лісу, я на превеликий подив побачив поруч з своїм човном ще один. Напівголий, мускулистий кабоклу, тримаючи під пахвою рушницю, саме витягував його на берег. На широкій спині засмаглого чоловіка навіть здалека видно було глибокий шрам. Отже, сумніву немає. Це Абелардо Карнейро. Він стоїть на березі мокрий, як миша. В човні повно води. Мабуть, йому було не до того, щоб вичерпувати її.

Побачивши мене, Абелардо зовсім спокійно промовив:

— Добридень, сеньйоре!

— Добридень, Абелардо. Як живеш? — спитав я його.

— Спасибі, сеньйоре, добре! — відповів, немов вагаючись, Абелардо.

Почувши таку відповідь, я всміхнувся.

Він дуже змарнів, був якийсь змучений. Голод зробив своє діло за кілька днів. Хоч Абелардо і мав рушницю, але він не міг з неї стріляти, бо всі патрони промокли. В човні кабоклу, крім весла, не було нічогісінько. Поводився Абелардо дуже спокійно, бо знав, що нема такого жандарма, який поплив би за ним аж сюди.

Я пригостив його печивом і банановим повидлом. Афелардо накинувся на їжу, мов голодний звір. Він не їв, а глитав, не пережовуючи. Я мовчки спостерігав. Що ж буде далі? Навпроти мене сидить убивця, за яким полює поліція.

Злива не вщухає, небо, як і раніше, затягли сірі хмари. По листю монотонно барабанить дощ. стікаючи з дерев струмочками.

Я кинув на мокрий пісок довгі, очищені від кори жердини і повитицю.

— Що це в тебе скоїлося з Пінто?

— З Пінто?

— Еге ж.

— Значить… — Абелардо провів рукою по мокрому обличчю. — Було так, сеньйоре. Я купив літр горілки. Пінто сказав: «Давай вип'ємо її вдвох». Я погодився. Спершу ми рибалили, не пили. А вночі повернулися додому. Після кількох ковтків Пінто наче здурів від горілки, почав бешкетувати. Видно, ніколи не пив її. Ми засвітили ліхтар і почали дудлити горілку, нічим не закусуючи. Мене теж розібрало. Пінто випив більше за мене і вимагав ще. А я не давав йому пляшки. Тоді він схопив рушницю. Я теж. Але я вистрілив раніше. От і все. Побачивши мертвого Пінто, я одразу витверезився. За зброю і навтікача. Я знав: якщо поліція схопить мене, то не минути мені тюрми. Адже нікому посвідчити, що я вистрілив захищаючись…

Абелардо замовк. Похнюпивши голову, дивився, як по його тілу стікає вода.

Я гадав, що в цих місцях, крім мене, нікого немає. Виявляється, цей темношкірий парубок весь час плив слідом за мною. Власне, він не такий уже й дикий, як про нього кажуть. Абелардо вже давно міг би вбити мене, щоб забрати спорядження і харчі. А він причалив поруч мене як мирний гість… З'ївши печиво і повидло, кабоклу ніяково глянув на мене. Видно, йому соромно, що їсть мої харчі. Очі винувато блиснули в нього, коли я запитав:

— Ну, а що ж далі?

— Дозвольте, сеньйоре, побути якийсь час з вами В мене немає їжі, немає навіть сірника. Патронів теж дуже мало, тільки ті, що в рушниці.

— Як же ти міг запливти так далеко по Купарі?

— Даруйте, сеньйоре, — він винувато всміхнувся, — вчора і позавчора я так, щоб ви не бачили, брав їжу з вашого човна… Був страшенно голодний…

Я хотів вилаятись, але, вловивши зляканий погляд Абелардо, пожалів його.

— Що ж ти брав?

— Трошки фариньї, смаженого м'яса з оленячого стегна, солі і кілька бананів. Це вчора. А позавчора лише жменю фариньї, більш нічого. Якби я взяв більше, ви помітили б.

— Абелардо! — сказав я кабоклу, що сів на борт човна. — Тобі треба повернутись на Тапажос. Удвох ми навіть місяця не проживемо на тих запасах їжі, що є в мене.

— Знаю, — похмуро кивнув головою Абелардо. — Та я й не збираюся так довго жити на ваших харчах. Нехай тільки там трохи уляжеться все. Може, потім мені пощастить проскочити біля Сантареиа на Амазонку. Поліція, певно, скрізь шукає мене, не підозрюючи, що я з вами, — він засміявся. — Адже сеньйор вирушив сам у цю небезпечну дорогу. Вже який я відчайдушний кабоклу, а й то не наважився б попливти сам у верхів'я Купарі. Це може зробити тільки такий чужоземець, як ви, сеньйоре, що, пробачте, наче божевільний радіє, знайшовши під корою жука.

— А ти знаєш, Абелардо, яка то цінність для науки?

— Годі, сеньйоре! Жук є жук, маленький він чи великий. Ось вбити дикого кабана — інша річ! Хоч користь є з нього. А ви цілими годинами ганяєтесь за бабками й метеликами. Яка в цьому радість?

Я намагався переконати Абелардо, що збирати колекції комах важлива справа, але марно. Він ніяк не міг збагнути, як доросла людина може займатися такими дурницями.

Абелардо глянув скоса на мій човен.

— Ти щось хочеш? — спитав я його.

— Цигарку.

— Немає. Я не курю. А втім, десь у мене є трошки нанизаного тютюну, можу тобі дати.

— Чудово! — мов дитина, зрадів кабоклу.

Я відрізав великий листок тютюну. Жадібно запхавши його в рот, кабоклу почав спльовувати у воду чорну слину.

В ці хвилини мені здавалося, що човен, спорядження, рушниці, сірники, кава, цукор і решта речей лишилися моїми зовсім випадково. Хто знає, що думає цей кучерявий кабоклу. За сто грамів горілки він убив товариша, а ось тепер, багато разів маючи нагоду вбити мене, не зробив цього. Навпаки, виявив навіть чемність і скромність. Адже міг легко забрати в мене все.

Абелардо подивився на піщану косу, яку повільно затопляє вода, потім благально глянув на мене:

— Можна побути з вами, сеньйоре?

— Ну що ж, будь.

Хіба я міг йому відповісти інакше? Хай побуде зі мною кілька днів. Тим більше, що самотність в отаку зливу дуже гнітить.

— А це навіщо? — спитав Абелардо, показуючи на довгі жердини і цілу купу повитиці.

Я розповів, що хочу зробити навіс над човном.

— Розумна річ. Давайте почнемо! — з ентузіазмом промовив Абелардо.

Ми енергійно взялися за роботу, незважаючи на зливу. Важко вберегти від дощу спорядження і їжу. Пересуваємо жапи то в один, то в другий бік човна. Все навколо мокре — листя на землі, дерева, трухляві стовбури.

Абелардо завзято працює. Я забиваю довгі цвяхи у кожну поперечину човна, щоб закріпити дуги. Незабаром п'ять жердин вигнулися над човном. А дощ ні на мить не вщухає. Швиденько знімаємо жапи і напинаємо їх на дугасті перекладини. Вони намокли і стали важкі, зате не пропускають води. Тепер навіс захищатиме спорядження і мене від дощу та палючого-сонця.

Хоч як ми поспішали, а проте, поки прикріпляли жапи до перекладин, усі речі в човні наполовину промокли. Та я не журюся: вентиляція тепер хороша, і все швидко просохне. Шкода, що мало жап. Їх вистачило тільки на верхню частину перекладин, а збоку вітер задуває дощ. Проте ми з Абелардо задоволено поглядаємо на споруду висотою з метр.

— Чудово, сеньйоре, — вигукує Абелардо. — Я й собі зроблю таке.

Видно, він зовсім забув у цю мить про своє лихо. Прибравши тріски і стружки, ми розмістилися в човні і спробували веслувати. Чудово! А тим часом і дощ перестав. Усе навколо оповилось туманом. Це джунглі і річка випаровують вологу. Над нами низько клубочаться сірі, дощові хмари.

Починаємо варити обід. Абелардо дістав із мого човна смолу на розпал (добре знає, де вона лежить!) і почав розводити на мокрому піску вогонь. З металевої коробочки виймаю сірники і подаю їх Абелардо. Той здивовано дивиться на мене і на коробку. Якби він знайшов сірники раніше, певно «позичив» би трохи. Кабоклу дуже обережно, щоб не пропав марно жоден сірник, підпалює смолу. Мокре дерево загоряється, і через п'ять хвилин на піщаній косі палає таке багаття, ніби ми збираємося смажити цілого оленя.