Це вже вдруге згадав про поразку, свідком якої була дівчина, але на цей раз говорив тихо, без гніву, наче схиляючись перед тим, хто його переміг. Не звикши бачити батька таким лагідним, Султана кусала собі губи, щоб не розплакатися.

— Я був з тобою досить суворий, — говорив Чунту, — не пестив тебе… А сьогодні дивлюсь і бачу, що ти вже на виданні…

— Тату…

— Цить! Нічого, нічого, — взяв її за руку і легенько погладив. — А Горе відколи тут крутиться… Хіба це неправда? Так… Він хороший хлопець. Хоч і сирота, але зумів стати людиною. А той, другий, теж!..

— Який? — спитала Султана, дуже здивована. Не розуміла, сниться це чи справді вона розмовляє з своїм батьком, якого боялася гірше, ніж п’яниць, що збиралися в їхній корчмі.

— Отой, який недавно приходив, — мовив Чунту. — Дивуєшся?.. Хіба ж ти знаєш життя, дочко? Легко не піддавайся. Треба побачити, на що він здатний… Сподобався мені, як тільки увійшов. Гляди, познайомся з ним, Султано! Чуєш? Хтозна-звідки може прийти щастя?.. Зустрічайся з обома, подружися з ними. Узнай, як вони живуть, що думають. І розкажи мені, бо один батько у тебе на світі. Хто тобі порадить, коли не я? Поговоримо, поміркуємо і, дасть бог, скоро й весілля справимо… Чи, може, маєш когось іншого? — спитав, впиваючись в дочку чорними очима.

Дівчина, закривши лице долонями, приглушено засміялася:

— Що це тобі спало на думку!

— А ти часом не криєшся? — допитувався старий, одхиляючи її руки від обличчя. Зазирнув у соромливі заплакані очі. — Гаразд, ти добра дитина, — мовив похапливо. — Ну, йди з Горе до того… як його?

— Валенте… Освалдо Валенте.

— Так, так! Тільки не забувай. Чоловіка треба пізнати до весілля, бо потім уже буде пізно. А щоб добре розкусити його, радься зі мною, з тим, хто тебе по-справжньому любить!..

Султана нахилилась і, перш ніж він вгадав її намір, схопила батькову руку і піднесла до уст. Разом з теплом доччиних губів шинкар відчув на долоні її сльози. І коли дівчина втекла, довго сидів нерухомо. Це вперше, відколи він пам’ятає, дочка поцілувала йому руку.

2. ТРИВОГА

Того вечора, поки Султана і Горе з жахом стежили за розгортанням кривавих подій “Банкету божевільних”, вродливий юнак з чубчиком, який спадав на чоло, швидко простував темними вулицями. Вдень кожен будинок скидався на немічне тіло хворого, наліплені на шибках паперові стрічки видавалися дивовижними візерунками. Тепер вікна і вітрини були затулені зсередини чорним папером і не пропускали на вулицю світла.

Час від часу чулися голосний свист і вигуки:

— Гей, там, нагорі, погасіть світло! Світло!

Юнак зупинивсь, підняв голову і побачив, що з вікна вибивався промінь. Вуличні ліхтарі, замазані чорною фарбою, ледве миготіли, розсіюючи навколо слабке мерехтливе світло,

Юнак блимнув ліхтариком на того, хто кричав і свистів. Це був знайомий босяк у матроському тільнику. На грудях у нього витатуйовано два голубих якорі, навколо яких звивалися сирени.

— Наводиш порядок, Агоп? — засміявся юнак.

— Через них усі можемо загинути, Павле, — відповів, Агоп. І знову гукнув: — Світло! Погасіть там світло!

Та ніхто не зважав на його крик. Тоді Агоп нагнувся, підняв камінь, розмахнувся і кинув. Шибка розбилась, але не впала, — скло трималося на паперових стрічках.

— Погасіть світло! — ще раз крикнув Агоп. У вікні показалася голова переляканої жінки.

— Знаєш, хто це? — запитав бродяга..

— Не маю уявлення, — признався Павло. — А хто?

— Пані резидентша Клонару. Розумієш?.. Куди ти тепер, братіку?

— Вперед, — засміявся Павло.

— Гей, гей, синку, чому я не твоя мама, — проспівав Агоп і, приставивши палець до скроні, віддав честь. — До побачення! — кинув уже через плече.

І загримотів по тротуару дерев’яними сандалями. Павло посміхнувся і пішов далі. Зустріч з Агопом трошки розвеселила його, але як тільки стихло торохтіння його підошов, знову насіли сумні думи, через які він уже два дні не мав спокою.

Розмова з Чунту не дала нічого, хоча було видно, шо колишній кельнер знає більше, ніж сказав. Як на біду, вийшла ота сутичка. Не міг стриматися і захистив дівчину, схожу на татарку, вкрай розізливши корчмаря. Коли той і мав щось сказати, то тепер однаково не розтулить рота.

Засмучений юнак намагався відновити в пам’яті образ брата, про дивне зникнення якого довідався зовсім недавно; але уявляв його тільки таким, яким той був на старій армійській фотографії. Худощавий, чорнявий парубок з вусиками… Він заміняв йому батька, вчив у школі, потім приставив до ремесла. Рідний тато помер у шпиталі в Молдові, зразу ж після першої світової війни. Павлові сповнилося шістнадцять років, коли пропав Грігоре. Він рідко бачив брата. Той мало бував дома, та й повертався завжди пізно, коли Павло вже спав.

Після його смерті — а може, він і не помер, бо свідоцтво їм видали, так і не знайшовши трупа, — мати вийшла заміж за вдівця, який працював разом з Грігоре. Джіка і Костел — Павлові зведені брати. Вітчим виявився порядною людиною, був дуже веселий тверезий, і ставав сумний після чарки. На початку війни загинув десь на Україні…

Павло озирнувся, але не помітив нічого особливого. Повз нього пройшли два німці, голосно розмовляючи і сміючись.

А якщо Грігоре й справді не помер? Юнак згадав один пригодницький роман, що його читав перед війною. В ньому головні герої зустрілися через десять років, обидва навіть не знали, що вони рідні брати… Дурниці! За десять років Грігоре подав би звістку або щось написав би. Помер, а обставини смерті невідомі. Сави Барбосу нема живого, Чунту не хоче нічого говорити. Зостався ще Януліс…

Як усе дивно вийшло! Минуло стільки років, а він вважав, що Грігоре загинув у порту, розчавлений колодою. Та досить було тільки вилізти на горище, вибираючи звідти все, що може загорітися від бомби (це розпорядження властей він довго ігнорував), і знайшовся лист. Скинув на землю різний мотлох, а сам опинився в найтемнішому закутку, там, куди вже давно ніхто не зазирав. Пилюки було на долоню. Нишпорячи в ній, зачепив ногою якусь картонну коробку, ледве прочитав два слова: Мунтяну Грігоре.

Всередині знайшов примірник бюлетеня Комітету боротьби проти війни, відозву, що повідомляла про створення товариства “Друзі СРСР”, стрічку від безкозирки з жовтими літерами на ній, які він так і не зміг прочитати, складений вчетверо аркуш паперу і пожовклі квитанції.

Хвилюючись, вибрав з коробки усе інше — різний дріб’язок, що нагадував йому про брата. З якимсь побожним чуттям розгорнув папірець і прочитав вицвілі од часу рядки, написані фіолетовим чорнилом. Це був незакінчений лист до дядька в Бухарест, писаний 17 вересня 1934 року, тобто за день до зникнення Грігоре.

“Дядьку Янку!

Не знаю, як там у вас, бо ми оце не можемо звести кінці з кінцями. Сава завтра видаватиме нам в “Якорі” платню, і, видно, я й цього місяця не зможу купити матері хоч хустку. Хай буде, що буде, але на цей раз…”

І більше нічого. Запилене горище здавалося порожньою хатою. Було сумно, як у давній казці.

Спустившись на землю, Павло показав коробку матері. Вона зблідла, тремтячими руками розгорнула стрічку.

“Це з 1905 року, — прошепотіла, — від матроса з броненосця “Потьомкін”… Грігоре одержав її від твого батька…”

Побачивши листа, мама почала плакати. І може тому, що спогади найшли зненацька, що остання думка небіжчика була звернена до неї, мовила пошепки, з заплющеними очима:

“Я не хотіла, щоб ти дізнався, боялася за тебе. Ніколи не знала, коли він прийде і коли піде… Звернула на нещасний випадок. Думала, що так буде краще…”

“Як помер Грігоре?” — спитав Павло.

Став на коліна біля матері, з важкими думами в голові.

“Не знаю, ніхто нічого не знає… Пішов у “Якір”, а я ждала його, ждала… Знову проходить десь до світанку, подумала собі. Один час вважала, що… Та це була даремна підозра. Він любив тебе, Павле… Потім прийшли з поліції і перекинули все в хаті догори дном… Минали дні… Я чекала і не хотіла вірити, що він… День у день, ніч за ніччю… Опісля принесли мені папірця. Повідомили про смерть. Що їм до того? Тільки я його ждала, ждала… Ти не знав, я сама… Через три роки, коли ти захворів, вийшла за Васіле…”