В. Колін

Таємниця підземної галереї

_{Переклад з румунської І.Г. КУШНІРИКА}

_{Ілюстрації К.В. ЗАРУБИ}

_{Обкладинка і титул В.Л. АВРАМЕНКА}

_{Переклад здійснено за виданням: Vladimir Colin Intoarcerea pescarusulut Editurda tineretului, 1959.}

ПРОЛОГ

На світанку похмурого вересневого дня 1922 року три фаетони один за одним об’їздили потемнілу статую Овідія, античного співця, якого з часів стародавніх Том[1] і аж до днів сучасної Констанци, наче страшне прокляття, мучить тисячолітнє страждання. Суворі гети[2] з більшою шанобою ставилися до нього, аніж ті три візники, яких сум римського поета, відлитого у бронзу наприкінці минулого століття, зовсім не зворушував. Цокіт копит весело лунав у тиші заснулого міста, і коли хоч якась тривожна думка билася тепер в головах візників, то вона була звернена на те, щоб, не зачепивши статуї, зручніше обминути перешкоду, щоб не поламати вісь чи колесо.

Ця операція була нелегкою, бо міські власті досить скупо виділяли місце для вулиць. Та, зрештою, вона кінчилася щасливо. Через хвилину фаетони вже гуркотіли вулицею Кароля, поміж старими будинками, які гордо височіли над крамницями з зачиненими в цю ранню пору віконницями Поодинокі перехожі, вантажники і портові робітники, що вже звикли бачити фіакри щоранку, не звертали на них ніякої уваги. Але читач тільки тепер довідується про них і може зустріти колись ці упряжки на пустинній вулиці, тому ми опишемо їх хоч побіжно.

На сидінні першого фаетона красувався сірий капелюх. Другий екіпаж був наче закиданий червоними гвоздиками чи залитий кров’ю недавно вбитої людини, В третьому фіакрі їхав ще досить молодий чоловік, оперезаний широким гайтаном, з якого стриміли два ножі з кістяними черенками. Босий хлопчина, років тринадцяти, біг попереду цієї дивної процесії і, мов навіжений, вигукував:

— Пан Арістіде Януліс повертаються додому! Пан Арістіде Януліс повертаються додому!

Ляскіт батогів, цокіт копит, гуркіт коліс по бруківці та вигуки хлоп’яти лунали як виклик заснулій головній вулиці. В будинках з блакитними стелями аж шибки деренчали. А купці, лікарі, судновласники, інженери, судді та інші знатні люди міста переверталися в ліжках, сердито проклинаючи того, хто порушив їхній спокій.

Пасажир з останнього фаетона, здавалося, бачив усе, що відбувалося за занавісками, та, мабуть, і знав тих, кого це пробудив від сну, бо його глузливий погляд ковзав від будинку до будинку, а в чорних вусах ховалася посмішка.

— Горе! — гукнув він через якийсь час хлопця.

І той, тільки мить помовчавши, щоб звести дух, зарепетував знову:

— Пан Арістіде Януліс повертаються додому! Пан Арістіде Януліс…

А пан Арістіде Януліс глузливо посміхався, примружуючи чорні очиці. Він навіть не удостоїв увагою поліцая на перехресті вулиці Кароля та бульвара Фердінанда, хоч страж знову виструнчився і привітав його, піднявши руку до козирка.

Час уже довідатися і тобі, читачу, що Арістіде Януліс не прибув з Салоніка, де проживала його бідолашна мати, навіть не знаючи, чи живий її син, не приїхав він з Сінайї чи Каліманєшт[3], бо ніколи ще там не бував. Арістіде Януліс повертався на світанні з “Якоря”, з корчми, що стояла недалеко від порту. В ній корчмі вантажники підживлялися в обід тюлькою з помідорами, а човнярі — раками в соусі, запиваючи вином, яке хазяїн давав їм наборг, записуючи їхні прізвища та суми боргу в чорну книгу. Тут же в певні дні отамани порту розраховувалися з артільниками.

— Гей, ти! — гукав до когось Сава Барбосу[4], здоровань з кулачищами завбільшки з диню.

— Заборгував стільки ось, — повідомляв із-за прилавка Януліс, гортаючи свою чорну книжку.

Тоді отаман, часто з допомогою пальців, щось лічив, недогризком олівця записував цифру на папері, який заміняв скатертину, вираховував борг корчмареві, а також ціну пляшки вина для себе і кидав людині кілька монет:

— Ось твої гроші!

Вантажник брав заробіток мовчки. А коли він починав сперечатися, Януліс хапав під прилавком завчасно наготовлену ломаку і спішив на поміч отаманові, щоб провчити нахабу. Сави боялися всі, і ніхто не насмілювався захистити потерпілого. Стояли, як закам’янілі, а дехто навіть починав ремствувати на винуватця цієї сцени — через нього, мовляв, затрималася виплата…

— Краплю вина, — гукав Сава, коли побитого вантажника викидали на вулицю. І кельнер Чунту, розуміючи, що значить для цієї бородатої потвори крапля, приносив повнісіньке відро.

Отаман піднімав його до рота, форкав, як кінь, вино потьоками збігало по бороді. А робітники тим часом чекали, поки і їх обдеруть. Коли ломака не допомагала, Януліс виймав з гайтана ножі, а Сава, наче хижий звір, накидався на скривджену людину і починав кусати…

— Горе!

— Пан Арістіде Януліс повертаються додому! Пан Арістіде Януліс…

Пішли розмови, нібито в “Якорі” було вчинено якесь вбивство.

— Це правда, Чунту? — питали відвідувачі офіціанта.

— У нас, брате? — завмирав кельнер, витріщаючи борсучачі очі. І дивувався ще більше, ніж коли б почув про зникнення моря.

Чунту нічого не знав. Поліція теж не знала. А два чужих моряки і вантажник з порту, завітавши якось до задимленого шинку, де бували сотні моряків та вантажників, зникли безслідно.

— Хто тільки не заходить у “Якір”, — казав Януліс, знизуючи плечима.

Пани не відвідували цю корчму. Судновласники, поміщики, службовці великих агентств та інтелігенція не звертали ніякої уваги на Арістіде Януліса, як не цікавились вони і човнами рибалок, що кожного ранку привозили їм срібло, вибране з морських глибин. Більшість жителів міста знали Януліса і боялися його чорної книги. Друга частина, значно менша, навіть не чула його імені, поки він не почав турбувати їхній ранковий сон.

— Горе!

— Пан Арістіде Януліс повертаються додому! — гукнув хлопчина. А хазяїн “Якоря” глузливо посміхнувся, задоволений невеличкою ранковою помстою панам з головної вулиці.

Прицмокнувши язиком, зручніше вмостився на сидінні і заплющив очі. Через кілька років ці вельможі, особливо ті, в кого будуть дочки на виданні, почнуть підлещуватись. Та хай вони навіть впадуть на коліна, Януліс нізащо не ввійде в якийсь купецький дім на вулиці Короля. Він переїде в нижню частину міста, в один з кварталів між площею Овідія та казино, туди, де мешкають поміщики, судновласники та багаті іноземці. Тоді з’явиться інший Арістіде Януліс, який буде влаштовувати прийоми і їздити на полювання…

Раптом екіпаж рвонуло вбік. Пасажир ще не встиг добре розплющити очі. як його рука, що була проворніша за думку, лягла на черенку одного з ножів.

Візник щосили смикав за віжки, коні, форкаючи, здибилися, махаючи копитами над фаетоном з червоними гвоздиками.

Те саме сталося й з двома іншими запряжками, фіакри стояли зигзагом посеред темної ще вулиці. Розсердившись, Януліс зійшов на землю. Скочив з козлів і перший візник.

Може, на світанку того похмурого вересневого дня коні мчали швидше, ніж завжди, може, тринадцятирічний Горе спав тієї ночі менше чи просто, боячись потрапити під кінські копита, не міг уже бігти, як бігав день у день, попереду фіакрів. Що б там не було, а Горе впав. І не кінські копита, як це щоночі снилося наймитчукові, зім’яли його, а колеса переїхали ліву ногу. Колеса того фаетона, на подушках якого почесно лежав сірий, цупкий капелюх.