Майор і два капітани державної безпеки, що провадили допит, з цікавістю вислухали його довгу, докладну розповідь. Це була ціла епопея складної і дуже небезпечної боротьби за виконання дорученого йому завдання. Він говорив сухо, лаконічно про факти й події, а з них створювався образ сміливого, самовідданого антифашиста-підпільника. Усе, що він розповідав, уявлялось принаймні ймовірним. Деякі факти секретного характеру були відомі офіцерам, інші — могли бути перевірені. Але основну мету розвідника — передати відомості про винахід, який мав важливе оборонне значення, можна було оцінити лише після тривалої перевірки і вивчення спеціалістами приставлених ним даних.

Вірити чи не вірити?.. Хіба не може все це виявитись новим, талановито розіграним трюком?

— Чого все-таки ви обрали такий складний шлях — через шпигунську організацію, щоб виконати своє завдання? — спитав майор. — Можна було просто перейти кордон де-небудь і здатися прикордонникам.

— Спочатку я так і думав зробити, — відповів розвідник. — Потім пересвідчився, що це дуже небезпечно. Мене могли схопити свої ж. Або просто вбити. Мета не була б досягнута. Розвідка принаймні гарантує безпеку переходу з одного боку… А потім, уже в школі, я зрозумів, що можу здобути з неї більше користі…

— Тобто…

— Ось про це я й хотів зараз розповісти. План, який я запропонував розвідувальному центрові, стосувався не тільки техніки, як пробратися на територію Радянського Союзу. Я переконав їх, що мені легко вдасться організувати надійну базу на хуторі біля Рингу, в моєї тітки, про яку ви вже знаєте, і переправити туди відразу цілу групу диверсантів і шпигунів. Операція розроблена з усіма деталями. Висадка групи відбудеться після того, як у мене тут усе буде готове.

— Висадка за вашим способом?

— Не зовсім так. Це ще експеримент. Будуть використані тільки «торпеди» для переправки із шхуни на берег, вважається, що вони врятовують від небезпеки бути виявленими локатором. Але це вирішено проробити вночі, в туман і з проникненням у ліс — за старим звичаєм, — звідки я повинен допомогти їм вибратись. За таких умов вони вважають цей спосіб надійним… Таким чином, вам надається можливість узяти всю цю групу і, тим самим, значно послабити їхню розвідку. Якщо, звичайно… ви повірите мені…

— Події самі покажуть, наскільки правдиво те, що ви розповіли, — сказав один з офіцерів.

— Бачте… одна обставина ускладнює це. Уся група прибуде на промисловій шхуні «Ервалла» — тій самій, що привезла й мене. Вона зафрахтована в Стокгольмі для розвідки риби, а насправді обслуговує центр. Як тільки я повідомлю про закінчення підготовки, шхуна вийде у Фінську затоку. Мені наказано перетворитися в рибалку, на парусному човні зустріти її у відкритих водах і перейти на неї. Тут я повинен буду доповісти начальству про свою висадку і про все, що мені вдалося зробити в Естонії. Очевидно, тут відбудеться нарада з представниками центру. Обговорюватимуть мій досвід. Потім я повернуся на берег, щоб першої туманної ночі зустріти десант в уже визначеному місці й вивести групу з лісу. На жаль, у мене не було ніякої змоги відмовитись од цієї безглуздої наради в морі, хоча вона, на мою думку, являє собою найнебезпечнішу для операції помилку… Тепер ви бачите, що ніякі події не допоможуть вам перевірити мою щирість. Їх просто не буде. Якщо я не з’явлюсь на шхуну, це означатиме, що я провалився, і десант не висадиться. А повірити й відпустити мене туди… у вас немає підстав, це я добре розумію.

Деякий час тривало мовчання. Майор дивився прямо перед собою, в простір і думав про те, як дивно збудована людина. Вона може знати, вірити, але якщо треба реалізувати цю впевненість, перетворити її у вчинки — як жадібно вона шукає яких-небудь зовнішніх, хоча б незначних і чужих їй зачіпок, щоб ними ці вчинки підкріпити, обгрунтувати…

— Скажіть, чи немає в Радянському Союзі кого-небудь, хто знав би вас в останні роки? — спитав він.

— Ні, нікого…

І несподівано спохмурніле обличчя розвідника прояснилось.

— Коли не брати до уваги… одного знайомства в ефірі, — додав він. — Але я не знаю ні імені його, ні хто він, крім хіба того, що це досвідчений короткохвильовик-любитель. У нас з ним був досить тривалий зв’язок, — він розповів докладніше про цей зв’язок.

— Позивні його не пам’ятаєте?

— Пам’ятаю, звичайно. Eu2bd.

— А він що знає про вас?

— Мабуть, ще менше, ніж я про нього… А втім, він завжди згадає про мене ось по цьому… шифру… дозвольте… — Він підвівся, узяв простягнену майорм ручку і написав на аркуші паперу:

Коли Ганс, пришвартувавши свого човна біля корми, піднімався по штормтрапу на борт шхуни, його зненацька охопило гнітюче почуття нерішучості, якогось неусвідомленого неспокою. Защеміло під грудьми. У свідомості промайнуло неприємне слово: передчуття. Він здивувався з того і з іншого.

Справді, усе йшло за наміченим планом, жодних промахів він за собою не знав. Щоправда, таки треба було б за ці дні поїхати до тітки на хутір, так би мовити, освіжити враження, адже доведеться доповідати про цю поїздку… Ну, та все можна вигадати. Ніхто з тих, з ким він зараз зустрінеться, не міг знати, за яких обставин йому довелось вийти на радянську землю і що він там робив ці кілька днів. Він сам розповість їм про це так, як визнає за потрібне.

Звичайно, неприємно було знову занурюватись у цю огидну атмосферу суцільної брехні, злочинів, маскування, особливо після того, як він з такою радістю ковтнув волі на цій землі. А воля була ж тільки відносна: він і далі лишався під суворим наглядом, кожний крок його контролювався, але зате вперше за всі останні роки він міг вільно говорити правду, нічого не приховувати про себе, не вдавати з себе когось іншого… Яке ж це було блаженство!

Сьогодні він відчув це особливо гостро після того, як йому дозволили вийти в море на це побачення без провідника, йому повірили! Але ж у них, певно, не було для цього ніяких підстав.

Тепер треба було враз внутрішньо перебудуватись, зняти всі сліди цього блаженства — і з душі, і з обличчя, знову перетворитися у ворога своїх нових друзів…

Ступивши на знайому палубу «Ервалли», Ганс уже цілком оволодів собою.

Тут було порожньо й тихо, як звичайно вночі, у спокійну погоду. Матрос, який спускав трап, згорнув його і, не промовивши жодного слова, зник за ходовою рубкою. Ганс чекав озираючись, швидко за звичкою конспіратора вивчаючи обстановку. Усе тут було так само, як тієї ночі, коли його з «торпедою» спустили на воду.

Вітер трохи посилився і став теплішим, а туман помітно погустішав. «Погано», — подумав Ганс. Якщо розгуляється шторм, йому не пощастить сьогодні ж повернутись на берег.

Через хвилину якась постать у незграбному брезентовому плащі з капюшоном з’явилася з-за тієї самої рубки і підійшла впритул, пильно вдивляючись в його обличчя. Ганс відразу впізнав маленькі колючі очі інспектора і з його міцного потиску руки, з усмішки зрозумів, що все гаразд, ним задоволені, його цінують вище, ніж рядового, початкуючого розвідника. Враження це підтвердилося, коли вони ввійшли в невелике приміщення кают-компанії. За столом сиділо три чоловіки; Ганс бачив їх уперше.

— Оце він і є, той самий, — відрекомендував його інспектор: очевидно, тільки що про нього йшла мова. Вони не підвелись, не назвали себе, але привіталися з ним за руку, через стіл, розглядаючи його з явно доброзичливою цікавістю. З їхньої поведінки, а головне, з обережної догідливості інспектора Ганс зрозумів, що тут зібралися якісь «кити» з розвідувального центру. Принаймні, в одного з них був вигляд шефа, який має необмежені повноваження. «Десантники», певно, де-небудь у каютах відсипалися перед наступними небезпечними випробуваннями.

На столі стояла пляшка коньяку, трохи почата, вазочки з тоненько нарізаним лимоном, цукровою пудрою, невеликі чарки і один обідній прибор, перед яким і посадили гостя. На дзвінок з’явився кок з шиплячими на сковороді біфштексами. Усе було дуже люб’язно, швидко й доречно: Ганс зголоднів. Поки він квапливо їв, господарі тягли коньяк невеликими ковтками, курили й невимушено патякали на теми, що аж ніяк не стосувалися справи, заради якої вони не спали тут цієї нічної пори. Розмовляли вони чистою німецькою мовою, тільки в мові шефа відчувалися якісь чужі, англоподібні інтонації.