— Отже, слухайте, Анні, — повільно говорить Віклінг, — через два, щонайбільше через три місяці Радянський Союз перестане існувати…

— Не говоріть дурниць!..

— Ні, ні, на цей раз це серйозно. Я й сам не повірив би в успіх, коли б не знав про нову страшну зброю боротьби, якої ще не знає Червона Армія.

— Апарати Гросса?

— Так… Ви знаєте про них?

— Це не ваше діло… Нісенітниця все, що ви кажете. Завертайте човен.

— Гаразд, завертаю. Підхоплений швидкою течією, човен став поперек течії саме в ту мить, коли до плоту лишалося не більш як три метри. Почувся глухий удар у борт. Човен немов схлипнув, відкинувши хвилю, нахилився бортом, зачерпнув води…

В наступну мить він перекинувся і разом з Ганною, яка не встигла навіть втямити, що сталося, зник під плотом.

Наперед розрахованим стрибком Віклінг плиском упав на воду і відразу ж вибрався на пліт.

Виринаючи на поверхню, Ганна широко розплющила очі, побачила над собою темну запону, пересічену світлими пунктирами тонких щілин між колодами.

«Кінець!» — промайнуло в свідомості.

Відчайдушними змахами вона кинулась уперед, проти течії, до зеленкуватої смуги освітленої води. Край плоту не наближався. Тому вона шугнула вгору, схопилась за пов’язь між колодами, що випадково потрапила їй під руку, і відчайдушним ривком викинула тіло вперед. Пальці її намацали зріз колоди. Вона перевернулась на спину. Світло вдарило у вічі.

Ще зусилля, щоб підтягтися на м’язах… Спазми вже стискають груди…

…Віклінг стоїть навкарачки, непорушно схилившись над водою, як звір, що чигає на здобич. Пальці, білі, наче папір, з’являються з-під колоди праворуч від нього. Він кидається до них і швидкими рухами спихає їх із слизької поверхні дерева.

Потім знову чекає…

Минає хвилина, друга…

Пальці не з’являються більше.

Віклінг схоплюється, бере весло, відламує його гребну лопать у щілині плоту, потім підводиться на весь зріст і кричить жахливим, нелюдським голосом у бік табору, розмахуючи руками.

Його почули. Три постаті відокремлюються од табору й швидко рухаються по мілині біля самої лінії води.

…Микола зрозумів, що сталося, далеко раніше, ніж він і Федір, пробігши вузьку смугу води, скочили на пліт. Крики Віклінга, його поза, відсутність човна і самої Ганни — усе говорило про те, що трапилося щось жахливе.

Віклінг сидів на плоту, розставивши ноги, ліва рука підпирала ззаду його тулуб, права, куйовдячи мокре волосся, робила якісь нестямні безупинні рухи навколо голови. Широко розплющені очі, здавалось, нічого не бачили перед собою. Він був схожий на божевільного.

— Що таке?! Альфред! — крикнув Микола, підбігаючи до нього.

Віклінг мовчав, нижня щелепа його стрибала, звуки, схожі на здавлене ридання, виривалися з його грудей.

Федір, підскочивши, сильно трусонув його за плечі.

— Що з Ганною? Швидше!

— Вона… там… — Слова Віклінга важко було розібрати. Він показав рукою вниз. — Весло зламалось… човен пішов на дно. Анні… теж… ось тут… — Зламане весло, прибите течією до плоту, плавало в тому місці, куди показав Віклінг.

Першим рухом Миколи було кинутись під пліт. Федір рвонув його за руку.

— Миколо, не роби дурниць! Це марно. Вона вже там. — Він махнув рукою в напрямку протилежного кінця плоту. — Біжімо!

Спотикаючись і падаючи, роблячи величезні стрибки, вони стрімголов побігли по колодах. Пліт протягся метрів на п’ятдесят. Добігши до хвоста, вони побачили Наталю, яка мчала берегом поруч з ними. Вони стрибнули у воду. Тут було мілкіше, ще трохи нижче струмінь виходив на мілину, далі починався перекат. Коли б течія вже винесла Ганну з-під плоту, вони побачили б її світло-синє з білими горошинками плаття у прозорій воді.

Бліда, із міцно стуленими губами й мокрим від сліз обличчям, Наталя теж кинулась шукати. Вони втрьох рухались зигзагами, напружено вдивляючись у воду, від мілини до середини плоту. Ганни не було.

Глибоко вдихнувши кілька разів підряд, Микола пірнув під пліт. Темна зеленкувата імла розступилась перед ним. Як привиди, біля самого дна виразно ворушились довгі коси водоростей, вихоплені слабким світлом, що падало із щілин між колодами. З хвилину Микола рухався вперед, стримуючи дихання. Судорожні поштовхи діафрагми примусили його повернутись назад. І в цей момент зовсім недалеко попереду показалась розпливчаста ясно-синя пляма…

Микола виринув біля Федора, що стояв по пояс у воді. Мало не задихнувшись, не маючи сили що-небудь сказати, жадібно ковтаючи повітря широко відкритим ротом, він жестом наче крикнув другові:

— Тут!

І знову кинувся під пліт. Федір пірнув слідом за ним. Через кілька секунд вони підняли над водою неживе, ще тепле тіло Ганни.

Усе, що сталося потім, назавжди лишилось у пам’яті друзів, огорнутих тяжкою пеленою безмежного горя й свідомістю безсилля допомогти непоправному лиху.

Виразно, наче крізь збільшувальне скло, запам’яталося те, що відбувалося перед очима. Весь світ ніби заволікся туманом, у якому зникли сонце, далина, краса гір, що обступили річку. З туману з’явились люди — два плотарі, що днювали на березі, в туман поплив один з них на човнику по лікаря із сплавного пункту. А тут у величезному збільшенні лежало на піску тіло Ганни, рухалось, переверталося, змахувало руками в розпачливих і невмілих спробах друзів примусити його дихати й пульсувати.

У тумані з-під плоту несподівано, з шумом і плескотом, як живий, виринув боком порожній потемнілий «плавучий будинок» — єдиний свідок злочину Віклінга.

З туману вийшов лікар — певно, фельдшер з пункту — і тут, у збільшеному полі зору й слуху, просто сказав, повернувши в повітрі витягнені пальці.

— Так… кінець.

Ганну перенесли до табору, загорнули в парусину, поклали на м’яку постіль із сіна. Сонце зайшло за гори. Стемніло. Наталя сховалась у палатці і там віддалася горю, закрившись ковдрою, щоб заглушити ридання.

Микола з Федором мовчки розпалювали вогнище, аби тільки щось робити. Потім вони підійшли до Ганни, відкрили їй обличчя. Відблиски од багаття немов надали обличчю якогось руху, груди, здавалось, тихо піднімались диханням. Микола приторкнувся губами до чола дівчини. Холодне тіло змусило його відсахнутися. Він припав до друга, і вперше сльози бризнули з його очей.

— Це неможливо, Федю, — насилу прошепотів він. — З цим не можна змиритися! Як же тепер…

Думка про Ридана, страшна, як сама загибель Ганни, одночасно промайнула в них у голові. Вони вернулись до багаття.

З другого боку, з густої темряви, вийшов Віклінг, синій, тремтячий, з тим самим виглядом божевільного і мовчки сів біля вогнища. Ніхто не сказав йому нічого.

Швидко спускалась над річкою коротка літня ніч.

Раптом на річці почулись удари весла, і за хвилину, зашарудівши галькою, висунувся на берег піднятий ніс човна. Чоловік перестрибнув через нього й швидко підійшов до вогнища.

— Товариш Тунгусов є тут? — спитав він.

— Я Тунгусов, — відповів Микола, підводячись.

— Я радист із сплавного пункту. Вам радіограма з Москви. Блискавка. Просили негайно приставити.

Микола схопив папірець і, схилившись над вогнищем, прочитав:

«Начальникові Караїдельського сплавпункту № 64. Негайно, незалежно від часу доби, розшукайте туриста Тунгусова на річці біля вашого пункту. Передайте йому таке: потонулу тримати в якнайхолоднішому місці, якщо немає льоду — в холодній проточній воді. На світанку розпалити сигнальні вогнища на човнах для посадки двох гідропланів. Ридан».

— Ви повідомляли що-небудь у Москву про нас? — спитав Микола радиста.

— Ні, нічого.

Миколі здалося, що він божеволіє.

Льоду не знайшлося на пункті. Тіло Ганни щільно загорнули в парусину й занурили в найближче джерельне озерце.

Розділ шістнадцятий

ЩО ТАКЕ СМЕРТЬ

У риданівському особняку тече тихе, розмірене життя. Багато лабораторій закрито: співробітники роз’їхались на відпочинок. Коли б не гавкіт, скавчання, гарчання, які періодично чулися внизу, у «звіринці», і свідчили про появу там Тирси, можна було б подумати, що інститут перестав існувати.