Надивившись удосталь на цю картину, Ерагон розвернувся й раптом угледів Арію, котра стояла поруч із Сапфірою. На обличчі юнака заграла загадкова посмішка. Продовжуючи посміхатись, він поклав Брізінгр на плече й неспішно закрокував до ельфійки.

— Аріє,— змахнув він мечем,— а як щодо тебе?.. Ми бились тільки раз у Фартхен Дурі, та відтоді я дечого навчився й став трохи вправніший!..

— Не сумніваюсь.

— То що?

— Чого б і ні? — зиркнувши на варденів, знизала плечима ельфійка.

— Тільки навряд чи тобі вдасться перемогти так легко, як першого разу,— похвалився Ерагон, коли вони вийшли на галявину.

— Побачимо...

Арія приготувала меч. Погляди супротивників стрілися. Ерагон почав рухатись. Він робив це неспішно й упевнено, знаючи наперед, що завдасть першого удару в ліве плече. Ельфійка тим часом не мала навіть найменшого наміру змінювати позицію. Більше того, коли Вершник був уже майже поруч, десь за чотири ярди, вона посміхнулась до нього своєю найчарівнішою посмішкою. Не чекаючи на такий поворот, Ерагон шкопиртнув і мало не впав — думки в його голові сплуталися клубком.

За частку секунди перед ним зблиснув метал, та піднімати Брізінгр було вже надто пізно. Руку юнака пройняв різкий біль, а кінчик меча уп’явся в щось тверде. Можливо, в ефес або лезо, а може, і в тіло, Ерагон не встиг цього збагнути. Він розумів тільки одне — його помилка полягала в хибному розрахунку дистанції. Саме через це він виявився відкритий.

Зрештою, Ерагон узагалі нічого не встиг зробити... Другий удар ліг на руку, якою він тримав Брізінгр, а третій був такої сили, що звалив його на землю. Безсило зойкнувши, Вершник так і закляк із роззявленим ротом — він дивився в погоже небо, намагаючись вдихнути, та легені стали тверді, мов камінь, і вперто не впускали в себе повітря. В очах юнака замиготіли барвисті метелики, сповіщаючи про те, що він ось-ось втратить свідомість. На превелику силу йому вдалося сяк-так розслабити м’язи — у грудях щось заклекотіло, і дихання нарешті відновилося.

Трохи прочумавшись, Ерагон повільно звівся на ноги й сперся на Брізінгр, мов старий дідуган.

— Ти схитрувала,— промимрив він, намагаючись утамувати біль.

— Аж ніяк. Я просто скористалася слабкістю свого суперника...

— Гадаєш, я слабак?

— Коли ми б’ємося, звісно. Ну що, продовжимо? Юнак нічого не відповів, а тільки мовчки висмикнув Брізінгр із землі й повернувся на те місце, з якого вони розпочали бій.

— Гаразд,— сказала Арія й стала в таку саму стійку, як і Вершник.

Цього разу, наближаючись до ельфійки, Ерагон був значно обачніший. Тим часом Арія вирішила більше рухатися, тож весь час крутилась довкола юнака, ні на мить не спускаючи з нього погляду.

Ерагон кидається вбік, ельфійка робить так само, він затамовує подих, вона теж. Можна було подумати, що Арія просто бавиться з ним. Тоді юнак не витримав і кинувсь уперед, виробляючи мечем усе, на що тільки був здатен.

Ельфійка легко відбила його випад і сама пішла в атаку, намагаючись вразити його під пахву. Однак вістря її меча ковзнуло по кольчузі й відлетіло геть. На частку секунди Арія залишилась відкритою, та Ерагон не зміг скористатися цим подарунком долі, бо був надто близько від суперниці, щоб завдати удару.

Натомість він упритул наблизився до ельфійки й спробував штурхнути її ефесом меча в груди, сподіваючись звалити на землю, як це за пару хвилин перед тим пощастило зробити їй.

Але й ця спроба була невдалою — Арія блискавично відскочила вбік, й Ерагон просто пролетів повз неї. А вже за мить він відчув, як міцна рука схопила його за шию, а щоки легенько торкнувся холодний і гострий метал.

— Зітнути тобі голову так само легко, як зірвати яблуко,— гаряче прошепотіла ельфійка юнакові на вухо й відштовхнула його геть.

Ерагон не на жарт розлютився. Він різко розвернувсь, але Арія вже чекала на нього, легко  вимахуючи мечем. Опанувавши себе, Вершник знову кинувся на свою суперницю. Вони обмінялися чотирма блискавичними важкими ударами. Ельфійка цілила в ноги. Юнак відбився й спробував атакувати в груди, та Арія вчасно відскочила від леза Брізінгра. Щоб не дати їй оговтатись, Ерагон завдав кілька ударів поспіль. Але все марно — ельфійка відбивала їх з надзвичайною легкістю. Ось вона робить різкий крок... І живота Вершника торкається легкий, ніби крила колібрі, удар.

Ерагон не встиг ще нічого збагнути, а ельфійка вже стояла в стійці, що означала завершення бою. Юнак перевів подих і безсило присів на витолочену траву поруч з Арією. Цей бій не обіцяв йому нічого доброго...

— Не розумію...— тихо прошепотів він.

— Ти звик воювати із солдатами Галбаторікса, а вони тобі не рівня. Не забувай про те, що є й сильніші суперники. Інакше твоя недбалість може коштувати тобі життя. Твої наміри видно наперед, ти покладаєшся на силу, а не на хитрість...

— Допоможеш мені? — мало не в розпачі спитав Ерагон.— Я прошу, щоб ти тренувала мене, коли матимеш вільну хвильку.

— Звісно,— кивнула ельфійка.— А якщо я буду зайнята, можеш звертатися до Блодхгарма — він орудує мечем не згірше за мене. Пам'ятай, усе, що тобі потрібно,— це практика... практика з гарними партнерами.

Ерагон хотів був подякувати, аж раптом відчув у своїй свідомості чиюсь присутність. Це була не Сапфіра, це був хтось сильний, але пригнічений таким важким горем, що в юнака здавило горло, а всі барви світу враз потьмяніли.

«Ти маєш навчитися... бачити те, на що дивишся»,— повільним глибоким голосом, наче перемагаючи нестерпний біль, мовив золотий дракон Глаедр. Мовив і розтанув, залишивши по собі одну лиш чорну порожнечу.

Ерагон зиркнув на Арію — та була не менш приголомшена, бо так само чула слова Глаедра. Блодхгарм і ельфи, які стояли на узбіччі дороги, про щось перешіптувались, а Сапфіра, вигнувши шию, намагалася зазирнути в одну із сідельних торб. Схоже, усі вони теж чули слова старого дракона.

«Він не відповість мені, хоч і повернувся... Він слухатиме тільки свій біль і своє горе... Гляньте самі...»,— сказала Сапфіра, коли Ерагон і Арія підбігли до неї.

Вершник та ельфійка разом із трьома іншими ельфами приєдналися до свідомості Сапфіри й полинули думками до захованого в скриньці Глаедрового серця сердець. Те, що лишилося від дракона, стало сильнішим, ніж раніше, але його свідомість і досі уникала спілкування — відтоді, як Галбаторікс убив Оромиса, вона була млява й байдужа.

Ерагон, Сапфіра та Арія вже давно намагалися витягти дракона з тенет його горя, однак Глаедр постійно відмовчувався, реагуючи на них так само, як сплячий ведмідь на комарів. І все ж таки крига поступово почала танути. Якщо дракон дав юнакові мудру пораду, значить його доля не була йому байдужа.

Іще кілька хвилин трійко друзів пробували догукатися до Глаедра, та врешті-решт зрозуміли, що це була марна справа.

— А що коли спробувати триматись за Елдунарі?..— таємничо мовила Арія за якийсь час.

Ерагон сховав Брізінгр у піхви, швиденько здерся по правій лапі Сапфіри в сідло й почав розстібати пряжки, відкриваючи торбу. Вершник уже впорався з першою пряжкою і взявся за другу, як залунав пронизливий звук сурми. Він линув від голови варденської колони, сповіщаючи, що настав час рушати в дорогу. Зачувши цей звук, шеренги воїнів та череди худоби заворушились. Спершу їхній рух був якийсь незлагоджений, але щохвилини ставав усе більш стрімким.

Ерагон перестав поратися з торбою і зиркнув униз на Арію.

— Гаразд,— мовила ельфійка, махнувши рукою.— Повернемось до цього ввечері! А тепер уперед! Летіть, і нехай допоможе вам вітер!

Вершник швидко застебнув сідельну торбу, вставив ноги в стремена й міцно притис їх до тіла Сапфіри, щоб не впасти, коли та буде здійматися в небеса. Дракон вигнувся, підстрибнув і з радісним криком промчав над шляхом. Коли він розправив свої велетенські крила, люди аж голови попригинали, а засліплені жахом коні ледь не зірвались у галоп. Кілька десятків змахів — і непривітна земля залишилась далеко внизу.