Шрами пролягали асиметрично: шість на лівій руці й три на правій. Кожен із них був по три-чотири дюйми завдовжки. Найбільше вражала їхня рівність, коли не брати до уваги початку одного зі шрамів на правій руці. Тоді Насуада втратила рівновагу, через що ніж смикнувся й залишив удвічі товщу відмітину. Шкіра довкола шрамів була рожева й зморщена, тим часом самі шрами стали ледь-ледь світлішими за колір її шкіри. Раніше Насуада боялася, що шрами назавжди залишаться сріблясто-білими, проте зараз вони вирізнялися не так кольором, як рельєфом — півторадюймові горбики виглядали так, ніби їй під шкіру вставили металеві стрижні.

Насуада уважно оглянула страшні відмітини. Будучи ще зовсім малою, вона багато чула від батька про традиції їхнього народу, але провела все життя серед варденів і гномів. Ритуали, які дівчина бачила в кочових племенах, були здебільшого пов’язані з релігією. Вона ніколи не прагла навчитися танцю барабанів чи взяти участь у поклику імен, а про випробування довгими ножами й казати годі. Та як би там не було, уже зараз, будучи юною і вродливою, вона носила на своїх руках дев’ять потворних шрамів. Ясна річ, Насуада могла звернутися за допомогою до варденських магів, та це означало б, що вона визнала поразку й втратила підтримку кочових племен.

З одного боку, дівчині було страшенно шкода, що гладесенька шкіра її рук вже ніколи більше не вабитиме чоловічих поглядів, а з іншого — вона дуже пишалася своїми шрамами, котрі засвідчували її мужність і відданість варденам. Тож Насуада вирішила, нехай її краще поважають за це, ніж за вроду.

— Що скажеш? — спитала вона в короля Орина, який стояв біля відчиненого вікна, поглядаючи на місто.

Орин повагом розвернувся. Зараз він був у тонкій червоній туніці й мантії, розшитій по краях білим горностаєвим хутром.

— Не дуже приємне видовище,— відповів Орин і знову повернувся до споглядання міста.— Сховай їх. Я б не радив тобі з’являтися так у пристойному товаристві.

— Байдуже,— буркнула Насуада, ще раз зиркнувши на свої шрами. Потім вона зав’язала шнурівки на коротких рукавах і відпустила Фарику. Якийсь час панувала тиша. Трохи почекавши, Насуада пройшлася розкішним килимом, що лежав посеред кімнати, і зупинилася поруч з Орином. Побачене не могло не тішити — усі пожежі, крім двох, що лютували на західній стіні, було вже приборкано.

Заспокоївшись, дівчина перевела погляд на Орина. Відтоді як вардени. та військо Сурди об’єдналися для боротьби проти Імперії, він став серйозніший — звичні для нього ентузіазм і завзяття зникли під  спокійною, ледь не похмурою маскою. Спочатку Насуаду це неабияк тішило, та чим довше тривала війна, тим більше вона сумувала за його філософськими монологами й жартами, адже раніше Оринові розмови робили яскравішими навіть найнудніші дні. Словом, Орин був такий понурий, що Насуаді іноді здавалося, ніби той готується виступити проти неї та здобути владу над усіма варденами.

«Чи буду я щасливою, коли вийду за нього заміж? І чи буде вій гарним батьком?» — думала дівчина. Загалом, Орин був доволі привабливий. Він мав тонкий ніс і широкі щелепи з чутливою смужкою красивих губів. Попри свій вік, король багато тренувався, тож перебував у чудовій фізичній формі. Природа наділила його розумом та люб’язним характером. Однак Насуада добре знала — якби той не був королем Сурди й не становив загрози для свободи варденів, думка про шлюб із ним ніколи б не зринула в її голові.

Орин тим часом сперся руками на вузьке підвіконня й майже по пояс висунувся з вікна.

— Ти повинна розірвати угоду з ургалами,— мовив він, навіть не дивлячись на Насуаду.

— Чому? — здивувалася та.

— Бо їхня присутність у наших лавах іде нам на шкоду. Нас зустрічають зі зброєю наші ж таки люди, бо їм не подобається те, що ми об’єдналися з монстрами. У їхніх очах Галбаторікс діє цілком слушно, воюючи проти нас. Це прості селяни, тож їм не втовкмачиш, що Галбаторікс надурив ургалів під час облоги Тронжхейма. Селяни бачать тільки те, що істоти, яких вони боялись і ненавиділи все життя, тепер вільно входять до їхніх домівок, а їм допомагає дракон і вершник, більше схожий на ельфа, ніж на людину.

— Підтримка ургалів нам необхідна,— відрубала Насуада.— У нас і так надто мало воїнів.

— Вони нам не потрібні. Ти й сама знаєш, що я кажу правду. Чому ургали не атакували Белатону? Чому ти наказала їм не входити в місто? Тримати ургалів на відстані — це не вихід, Насуадо. Одне-єдине, що я раджу тобі зробити — покінчити з угодою, поки не стало гірше.

— Я не можу.

— Ти вирішила скористатися допомогою Гарцхвога, і через це гинуть воїни! — роздратовано сказав їй Орин.— Твої воїни, мої воїни, воїни Імперії... вони мертві... Ця угода не варта їхніх життів. Я не можу збагнути, навіщо ти її захищаєш.

На якусь мить дівчина не витримала колючого погляду Орина. Цей погляд збільшував і без того сильне почуття вини, котре мучило її ледь не щоночі. Щоб уникнути очей Орина, Насуада почала розглядати стовпи диму, що здіймалися над вежею на окраїні міста.

— Я захищаю угоду тому,— повільно мовила вона, роблячи наголос на кожному слові,— що вона збереже значно більше життів, ніж згубить... Тож якщо ми хочемо знищити Галбаторікса...

Орин не дослухав і недовірливо прицмокнув.

— Згодна,— не звернула на те уваги Насуада,— це звучить майже нереально... Та ми принаймні маємо хоч би спробувати з ними порозумітися. Чим більше ми з ними зблизимось, тим більше вони від нас залежатимуть.

— А я кажу,— зірвався на крик Орин,— жени їх! Розірви угоду й пошли цього Гарцхвога з його монстрами під три чорти! Давай самостійно переможемо у війні, а далі укладемо з ними нову угоду й будемо диктувати їм свої правила! Або відішли Ерагона й Сапфіру разом із загоном воїнів до Хребта, нехай зітруть їх на порох, як це мали зробити Вершники ще сто років тому!

— Якщо я розірву угоду з ургалами, вони будуть такі розлючені, що миттю ж на нас нападуть. А ми не зможемо воювати водночас і з ними, і з Імперією,— Насуада невдоволено глянула на короля.— Наражати нас на таку небезпеку — повне безглуздя. Ельфи, Вершники й дракони, чию мудрість, я гадаю, ти не будеш заперечувати, змирились з ургалами, хоч і мали можливість їх знищити. То чому ми не можемо вчинити так само? Адже буде несправедливо винищити всіх ургалів!

— Мудрість? Ха-ха! Якби ж та мудрість обернулася чимось хорошим! Гаразд, я згоден залишити кількох ургалів. Натомість смерть інших повинна бути такою страшною, щоб живі ще сотні років боялись виходити зі своїх домівок!

Непідробний біль у голосі Орина й страдницький вираз його обличчя дуже збентежили Насуаду. Вона уважніше глянула на короля, намагаючись зрозуміти, чому він такий дратівливий.

— Ти втратив когось дорогого? — тихо спитала дівчина.

Орин стис кулак і повільно опустив його на підвіконня, так, ніби хотів щосили грюкнути, та в останню мить не посмів.

— Я втратив друга, з яким ріс у замку Боромео... Не думаю, що ти його знала... Він був лейтенантом моєї кавалерії.

— Як він загинув?

— Не здогадуєшся?.. Ми ввійшли до конюшні біля західних воріт, а звідти вилетів переляканий конюх й устромив у мого друга вила. Коли ми схопили нападника, він захлинався й кричав якісь нісенітниці про ургалів, мовляв, ніколи їм не здасться... Я задушив його власними руками.

— Мені дуже прикро,— зітхнула Насуада.— Але як би боляче тобі не було, ти не можеш дозволити болю впливати на свої рішення. Я добре знаю, як це складно... Однак ти маєш пересилити себе заради свого народу.

— Пересилити себе,— похмуро повторив Орин.

— Саме так. Відповідальність, яка лягла на наші плечі,— значно більша ніж відповідальність інших воїнів. І ми повинні довести, що гідні її. Невже ти забув? Мого батька вбили ургали, та це не завадило мені укласти угоду, яка допоможе варденам. Заради варденів я згодна терпіти будь-який біль! — Насуада здійняла свої руки й знову показала шрами.

— Це твоє останнє слово? Ти не розірвеш угоду з ургалами?