російською мовою, щиро цікавився українськими

справами. Вже й згодився було єпископ, навіть квитки

на залізницю узяв та спакував речі, але останньої миті з

невідомої причини чомусь передумав.

– Як би можна було в Москві-ріці пірнути, а в Дніпрі

вигулькнути, то це – так, а пускатися в далеку дорогу

хворій людині не випадає. І взагалі, нащо вам там гнила

колода?

А ще зверталися до архієпископа Парфенія у Полтаву,

владика прийняв досить прихильно, тільки сказав

шукати ще ієрарха. Протоієрей Степан Орлик, що був

близьким до католикоса Грузії Леоніда, пробував висвяту

провести навіть на Кавказі: зі священиком Павлом

Іван КОРСАК60

Пагортаком виїхали до католикоса, тільки далі Харкова

не пробилися, більшовики не пустили.

З єпископом Єлисаветградським Олексієм, вікарієм

Херсонським та Одеським сперш жваво листувалися, бо

прихильно він ставився до української церкви і першим

в Одесі провів відправу українською мовою. Але коли

врешті отець Пащевський особисто зустрівся з єпископом

і передав пропозицію очолити автокефальний рух,

єпископ, справжнє прізвище якого було Бєліков, істинно

щира душа, відмовився.

– Я не українець, не вважаю властивим очолити

українську церкву.

Вже як почався Собор, до патріаршого екзарха Єрмакова

ще раз звернулася делегація з уклінним проханням

прибути в Софію. Повагавшись, прибув він

врешті з кількома священиками, принципово не запросивши

єпископів. Як і личить, його зустріли співом

«Достойно єсть», довго благали висвятити українських

єпископів.

– Я ваш з’їзд не визнаю за Собор, – тільки й почули.

У своїй промові старенький Микола Левицький

звертався словами Євангелії:

– Ми просимо у вас хліба, – не дайте нам каменя; ми

просимо у вас риби, – не дайте нам гадюки…

– Я гадюк не висвячую, – відказав московський екзарх

учасникам Собору, кинув зневажливо у вічі присутнім

у перших рядах академікам Агатангелові Кримському

і Сергієві Єфремову, професорам Володимирові

Чехівському і Петрові Стебницькому, Василеві Данилевичу

і Григорієві Стороженку, письменникам Григорієві

Косинці і Людмилі Старицькій-Черняхівській, композиторові

Кирилові Стеценку і ще сотням учасників Собору,

славетним людям цієї землі.

 61

Як надали слово на Соборі отцю Пащевському, то,

на свій подив, він несподівано розгубився і чомусь став

хвилюватися, наче й не так вже холодно було, а в нього

раптово дрібно тремтіти взялися коліна. А ще видавалося

йому, що почав свій виступ він надто тихо, майже пошепки,

забракло в легенях повітря – він боявся, що почують

його хіба тільки кілька перших рядів. Вже опісля,

в перерві, не стримався і перепитав делікатно знайомого,

чи почули його, чи тільки шелест замість слів з того

виступу вийшов.

– Таке скажете, – звів подивовані очі знайомий. – Голос

у вас пристойно поставлений, то не голос, даруйте, а

єрихонська труба…

Отець Пащевський тоді говорив про церкву в Христові

часи, коли віруючі ще не винайшли різних обмежень,

а в пастирі обирали християни собі просто найдостойніших.

Українських ієрархів тоді рукоположили соборною

висвятою за практикою стародавньої Александрійської

церкви. На все життя в отця Павла ті хвилини в душі

не згладяться, не змиються і не зітруться: в однодушній

молитві поєдналися всі присутні, мелодія духовного

піснеспіву знімалася над головами, ширилася і долала

стіни, і навіть святі на давніх іконах та древніх фресках,

видавалось йому, долучалися до тої всеохопної молитви:

учасники Собору клали на плечі руки один одному,

ті, що стояли на солеї – дияконам, вони в свою чергу на

плечі священикам, а ті вже на плечі висвячуваного; ніхто

не соромився сліз радості, обнімали одне одного, вітали

із Великоднем українського народу. Висвяченим був Василь

Липківський.

…Отець Пащевський сказав, що рішення військового

священицтва підпорядкуватися духовній владі

Іван КОРСАК62

Варшавської митрополії було аж надто вже непростим,

а міг би й не згадувати всі ті вагання та сумніви. Владика

Юрій достеменно знав подробиці і перебіг тодішніх

подій, вельми вигадливо закручених обставин, днів

трагічних і днів високого духовного злету.

– Мудре, гадаю, рішення, – по довгій мовчанці неголосно

мовив владика. – Мудре і мужнє. Не тому, звісно,

що зголошуєтеся під мою опіку і моїх ієрархів, і що то

тішитиме моє честолюбство. Над Церквою Христовою

в Україні чорні хмари зависли, вже гримить динаміт і

падають споконвічні святині, а священикам за молитву

віддячують кулею. Благословляю вас, і вірте, що не зло

правитиме врешті цим світом.

За вікном тихо лився передзвін, кликали дзвони на

Службу вечірню.

10

У своєму рідному селі під Гродно архімандрит Смарагд

мав удосталь часу, тут чималенько він книг перечитав

– читав до знемоги, аж доки букви рябіти не починали

в очах, як рябіє озерна вода від перших крупних краплин

на початку рясного дощу. А як несила була далі книгу в

руках тримати, йшов у недалекий лісок, бродив неспішно

стежками, що їх витоптали пастухи й худоба поміж

дерев. Стежка собі снується, а думки собі… Тої осінньої

пори, коли вже й худоба перестала ходити тут, в останні

дні бабиного літа тиша стояла над лісом, незаймана така і

цнотлива, хіба сорока непосидюча несподівано заскрекоче,

балакуча вельми в нестримному бажанні переповісти

якусь новину усьому птаству лісовому та звірині.

Хоч трішки далеченько, але любив Смарагд забрести

в дубову поросль, де осінь бенкетувала з особливим

 63

розмахом; листя вона фарбувала в усі ймовірні і неймовірні

кольори – від пронизливо-жовтого до червоногарячого;

інколи траплялявся такий листочок, мов хто

його в соку буряковому виквасив; а що вже від багрянцю

– то сліпило очі.

Смарагд неспішно шурхотів листям, добираючись

до знайомої порослі, і так само шурхотів думками, тільки

думки ті ніяк не нагадували торжество і буяння осені,

радше якісь сірі напливали та занудні. Ну чого він такий

нещасливий, чого йому удача, сперш усміхнувшись

зманливо та як дитину цукеркою потішивши, раптом

несподівано і примхливо закопилить носа і геть собі одвертається?

То тягнули в Москві волинку, тримаючи його

підвішеним із призначенням на ректора семінарії, то через

того миршавого стрільця на вокзалі вчасно в Харків

на обіцяне підвищення не зможе потрапити, бо зайняли

по Денікінові те місто большевики, то зірвалося з єпископством

в Дубно, і не тільки через совання туди і сюди

кордонів, а й через невдячного Діонисія. Той зажадав

було відібрати частину майна для нової семінарії, в тім

числі бібліотеку, то Смарагд навіть у листі відповідному

виправдовуватися мусив перед комендантом польським,

що він не визнає своєї підлеглості цьому владиці.