Мало не підтанцьовуючи та  забуваючи, що повернуло уже на шостий десяток літ, ходив Левицький в шевченківські дні тисяча дев’ятсот сімнадцятого – товариство  на гроші Євгена Чикаленка купило друкарню, що належала раніше… чорносотенному часописові «Двуглавий Орел».

  - То символічно,- потирав Модест Пилипович руки, мов шпари зайшли у них на добрячому різдвяному морозі.- Верстати, що досі супроти України працювали, хай тепер крутяться для нашої справи.

   І справді, з верстатів, що раніше пекли людиноненависний, ксенофобний друк, пішли добротні українські і зарубіжні романи і повісті, біографії славетних діячів культури, дитяча література, наукова рідною мовою, шкільні підручники, календарики та періодичні видання.

   А ще раніше, коли тільки настала можливість видавати щоденну українську газету, до справи підійшли вельми зважено. Редакційний комітет створили з десяти чоловік – окрім Модеста Пилиповича в склад його ввійшов Б.Грінченко і його дружина Марія, С.Єфремов, Ф.Матушевський, В.Дурдуківський, В.Козловський і троє видавців. Саме на їх, В.Семиренка, В.Леонтовича і Є.Чикаленка, лягав фінансовий тягар та ділове ведення.

   Спотикнулися вже на початку – губернатор, що за версту відчував дух редакційного комітету, не дозволив ані газету, ані журнал.

   - Переплив море, та й при березі утопився,- говорив Левицький на наступному засіданні  комітету.- От якби подати папери на кілька видань, хай би те значилося на різних людей, тоді щось би мало проскочити..

   Думка пішла кочувати товариством, її перекидали  з вуст на вуста, як перекидають хлопчаки жарину з долоні на долоню, поки вона не схолоне, а коли таки схолонуло по ходу висловлене міркування, то знайшлося прийнятне усім рішення. Газету «Громадська думка» і журнал «Нова Громада» реєструватимуть на  Леонтовича, а газета «Рада»  хай буде на Грінченка,

   Задумка цього разу, на превеликий подив усіх, вдалася.

   А далі закрутилося редакційне колесо зі звичною для всіх редакцій метушнею,  суперечками, що спалахують на мить як болотні вогники, що поблимають-поблимають  і тут же гаснуть; кожен з нетерпінням чекав, як свята, виходу першого номера «Громадської думки», до того ж вихід її дійсно  співпадав з новорічними святами.

   За три дні  до так жданої і жаданої події на порозі редакції постав переляканий кур’єр:

   - Сергія Єфремова арештували!

   Сергій Олександрович тягнув чималий віз роботи, тим арештом, можливо, влада взагалі хотіла зірвати справу або, принаймні, застрахати добряче.

   Але газета вийшла, її розкуповували, не вельми торгуючись, на трамвайних зупинках хлопчаки- продавці розмахували нею, наче новим національним прапором.

   Наступного дня на порозі редакції постав уже не кур’єр, а носатий, смуглявий і темноволосий поліцейський, та ще й з двома помічниками.

   -Обшук наказано!

   І він обвів навкруг носом, немов ту крамолу мав на нюх визначити.

   Шкрябалися по закутках і трясли довго, та все марно: редакційні на всяк випадок ще раніше заховали тираж, залишивши для можливих поліцейських  хіба пару сотень.

   Другий і третій номер видання випустили дещо «тихішими», щоб приспати  настирне всевидяще око. Оригінальний винахід сперш пошепки обговорювали, але він все таки дійшов до Чикаленка – одночасно з номером на вичитку носити хабара цензорові Сидорову та секретареві Опатовському.

   -Чого там вагатися – носіть, хай вони тріснуть… У нас хіба Модест Пилипович запротестує.

   І прищуреним, з лукавинкою поглядом Чикаленко глипнув на Левицького.

   - Читав якось я, коли будували Хрестовоздвиженський храм на Волині,- відказав, посміхнувшись у тон, Модест Пилипович, - то місцеві братчики задля отримання дозволу возили хабарі у Варшаву, польському королю, і в Константинополь, для оточення патріарха. А в нас також діло святе…

   Звідки знати було Левицькому, що в тому храмі йому не раз молитися – Хрестовоздвиженська церква буде для учнів Луцької української гімназії приходською.

   А тоді, отримавши загальне благословення, чергові редактори у відбитки сторінок не забували покласти парочку хрустких асигнацій – цензор ховав їх без видимої соромливості, тільки один раз прискіпливо взявся  асигнацію до світла видивлятися, певне, видалася йому фальшивою.

  Майже вісім місяців «Громадська думка» не давала спати українській совісті, та врешті грянув грім, який таки мав колись грянути -  газету закрили. Знову наручники надягнули Єфремову, а з ним Хохличу, Квасницькому, тільки секретареві редакції Козловському пощастило виїхати за кордон. Та вже через двадцять сім днів продавці-хлопчаки на вулицях Києва розмахували над головами новою газетою «Рада», що перейняла справу загиблого видання. Автори ховалися за псевдоніми і криптоніми, аби бодай якось убезпечитися від переслідувань. Модест Пилипович одного разу, мов для забавки, спробував перерахувати свої власні псевдо, під якими він друкувався. М.Пилипович, М.Поліщук, М.Л.Залізничний, Макогоненко, Виборний,  Дід Модест, М.Вигнанець -нарахував п'ятнадцять та й махнув рукою. Але, певне, важко було б у цій справі позмагатися з Сергієм Єфремовим, у якого потім уже тих псевдонімів нарахують понад сорок. Поважним конкурентом у цій справі був, звісно, Федір Павлович Матушевський.

      А творилося видання нерідко в шпарких, як окріп, дискусіях та суперечках, невсипущому пошукові достойних і цікавих матеріалів, а ще – грошей…В листі до відомого публіциста Василя Доманицького Євген Чикаленко так описуватиме окремі перипетії тодішнього їх життя. «Слава богу, тепер у нас в редакції настала злагода, тиша, яку можна вважать за райське життя в порівнянні з тим, що ми переживали в 1906 році. Ви, яко вітер, десь літали тоді і не були в нашій гущі, то й не знаєте тих мук, які ми тоді переживали, а особливо я, що був тим буфером, об який разураз стукались дві ворожі сили – Леонтович та Грінченко. Се моє становище вкрай розстроїло моє здоровля, і я мусів тікати за границю в санаторію; але Бог з ним, з тим минулим. Слава Богу, що воно вже минуло і що тепер залагодились у нас відносини зо всіма «славнозвісними»  українцями, само собою, окрім тих, що вигукують, по безсмертному виразу Модеста – «Або жовтень, або я!» Але ніяк не налагодяться відносини з передплатниками,т.е. з публікою. Все таки число їх вертиться круг заклятої цифри – 1500, як у покійної «К\иївської\ Старини» коло 500. То набереться вже 1600-1700, а потім дивись – упало на сотню, дві і т.д. Багато сьому причин, але найголовніша та, що нема публіки, звиклої до літературної мови, мало літераторів, звиклих до народної мови. Я вже починаю привикати \тай пора! бо вже 3-й рік\, що нам щоразу доведеться докладати не менче, як по 20 т\исяч\ рублів і клопочусь, аби роздобувати ті гроші, бо, на мою думку, газета мусить бути, хоч би вона мала всього на всього 150. а не 1500 передплатників.

   А тим часом хочеться таки побільшити число передплатників, для сього ми робили все можливе, між ничим \іменно між ничим\, треба вжити всіх заходів, аби й газету зробити цікавішою, поскільки се можливо з нашими літературними силами».