Мені, п. Коменданте, великих зусиль коштує заспокоювати розбурхані страсти і болючу вразливість як громадянства, так і війська, представники яких нарікають на те, що б, мовляв, коли українці потрібні були полякам, то й ласки запобігали у українців, а як потреба така пропала, то поляки дозволяють собі речі та вчинки, які аж ніяк не в’яжуться з недавнім дружнім співділаннєм. З огляду на те, що поводження польських частин в Остріжському, Ізяславському, Звягельському та инших повітах Волині дає матеріял населенню думати про окупаційні наміри щодо ціх місцевостей, то я підкреслив би подвійну потребу уникати такого поводження: населення ніколи з такою думкою не помириться.
Я знаю, п. Коменданте, що справи, вимагаючі полагодження, є дуже складні. Але, в ім’я державних інтересів і майбутнього так Польщі, як і України, все ж їм треба полагоджувати. Силою України ніхто не візьме, а жити з нею дружно, справді по братерському, можно лише при умові пошани її національно-державних прав. Я не бачу, приміром, щоб ті права шанувались польською стороною при заключенню умови про розрахунки взаємні і гадаю, що умову ту треба негайно переглянути, скорегувавши її в спосіб парітетности обопільних обов’язків. Свої обов’язки Україна зможе і надалі виконувати — і то честно — але силою приневолити її до цього, користуючись нинішнім становищем, не можна.
Подане вище подавати до Вашого відома дає мені право, п. Коменданте, Ваше щире і мудре відношення до інтересів України, яку Ви хотіли би бачити дружньою до Польщі. Я так само хочу цього: Вправді Рижський трактат надщербив в свідомости широких громадянських кругів цю, але, я думаю, що в недовгому часі обставини примусять зробити ревізію Рижських умов, а разом з тим поставлять на порядок дня і співділання польсько-українське.
В тих складних та тяжких умовинах, серед яких доводиться мені нині працювати, я моральну силу почерпаю в певности самої справи і в тій симпатії, яку ви, п.Коменданте, маєте до цеї справи.
8/ХI 1920 року. З правдивим привітом
Петлюра».
…Модест Пилипович з Войцехом Восем примовкли і кожен задумався над своїм, але роздуми їх перервав музика, що підійшов до столика. Левицький жестом руки надав право замовлення колезі, як гостю його сьогодні, і Вось те замовлення зробив, попросивши свого улюбленого Шопена. Але коли Левицький вийняв гаманця, то музика раптово, як з переляку, тільки головою крутнув – він не візьме грошей з Модеста Пилиповича.
- Ні, таки не випадає на Пілсудського губу кривити українцям, -вернувся до мови полоніст.
- Людина як світло, а воно, як відомо, розщеплюється щонайменше на сім кольорів,- невизначено відказав Левицький.- А щодо Ангеліни Кабайди та інших гімназистів, то не присилюйте їх, до чого душа не лежить. Якщо ж буде це й далі тривати, повірте, по доброму прошу, то піду до воєводи, Я з ним десяток літ вже знайомий, разом колись працювали, згадували ті роки кілька днів тому. А далі, самі знаєте, запит у кураторію, нудні пояснення, тінь на репутацію і тому подібне… Воно вам треба?
- На вас ніяк не схоже,- засміявся полоніст.
- Схоже, - притиснув слово, не прийнявши тону, Левицький. – Ще й як, бо різного траплялося на віку.
9
Повернувшись з гімназії, Модест Пилипович звично відходив від цілоденних клопотів у своєму улюбленому різьбленому кріслі, що добродушно поскрипувало,- він замовив тутешньому майстрові за власним кресленням дві бандури, собі і внукові, а той майстер, щира душа, виготовив ще й крісло та канапу. Призаплющивши очі, Левицький кілька хвилин немов плив тихою рікою, та вода змивала з душі всі прикрощі і життєві намули, відновлювала в тілі свіжість та непереборне бажання братися знову за перо. Які б круговерті не кружляли життям, а він собі взяв за звичку хоч сторінку-другу написати щодня. Ще п’ятнадцятилітнім гімназистом у Кам’янці-Подільському видав свою першу книгу «Граф Мотика» і відтоді письменництво увійшло у єство. Оповідання, статті для газет, есеї і спогади, навіть водевілі, підручники та посібники української мови для малечі й не тільки… Негадано для себе, як багато літ тому у Ковелі, взявся зараз Модест Пилипович за медичну працю «Туберкульоз у видатних діячів». Йому так не хотілося, аби багатюща медична практика пішла разом із ним – лікувати або консультувати йому довелося на віку вельми багатьох видатних українців наприкінці дев’ятнадцятого і в першій третині двадцятого століть, причому як на українських теренах, так і далеченько за їхніми межами.
То було несподіванкою і для батька, щирого приятеля Володимира Антоновича і Тадея Рильського, і для всієї рідні. Вже завершуючи студії історико-філологічного факультету університету святого Володимира в Києві, Модест раптом кидає навчання і стає… першокурсником медичного факультету в тому ж університеті.
-Не лягає мені на душу стезя казьонного вчителя,- віднікувався і делікатно відпирався від докорів рідні, що дивувалася і насідала.- Бачите самі, що діється в нашій змосковщеній школі. Раніше ніж вчити, люд наш нагодувати слід та подбати про його здоров’я…
Молодою забаганкою в перші дні, ошелешені новиною, вважали те рідні, побурчали, побурчали, а там і …змирилися.
Прадавні поліські бори, де відлуння, ледве гукнеш, видавалося, тиждень котитиметься, перекочуватиметься і перегукуватиметься, тихі озера, що шурхотять безтурботно хвилею у прибережних очеретах, луки, що по весні зацвітають усіма баченими і небаченими кольорами, які тільки здатна витворити природа – Модест Пилипович швидко полюбив цей край і призвичаївся, став своїм серед тутешнього люду. І як на весні можна зібрати букет з мислимих і немислимих квітуючих трав, так і букет хвороб для практики молодого лікаря складався більш ніж розмаїтим. Малярія не була рідкісною гостею і трахома непоодинока, сухоти і дитячі інфекційні хвороби, а ще не раз випадало Левицькому бути за акушера або хірурга, за фармацевта чи зубного лікаря. Його перо, що донедавна писало лише оповідання, тепер мало наловчитися до витвору популярних, але так потрібних практичних посібників.
Письменницька мрія хай почекає, а от книжечка «Короста або чухавка» чекати ніяк не може, і «Сибірська язва» також, «Як рятуватися при наглих язвах та каліцтвах», «Лихі хвороби на очі», «Невидимі вороги та друзі наші», видання вартістю одну копійку про скарлатину, холеру, про можливі наслідки лікування у всіляких ворожок, у бабок-шептух, «Десять заповідів матері», «Десять заповідів здоров’я»…Ні про яку винагороду мова не могла йти, навпаки, то ще й пов’язане із особистими витратами, зате видавав де тільки вдавалося – в друкарнях повітових містечок і в Петербурзі, у Києві і в губернських видавництвах.
Спалах холери весною 1895-го додав лікарю ще роботи – добиратися до віддалених хуторів в час повені не раз доводилося вбрід, вода заливала підводу, то ж долали броди, стоячи на возі, а та вода булькала до колін.
Інколи такі виклики траплялися не без пригод. Вже першого разу, як тільки в’їхали в ліс, раптом дорогу перепинив величезний лось. Він стояв просто на колії, широко розставивши стрункі й неймовірно довгі передні ноги, а голову перехилив убік; лось зірко, навіть якось запитально вдивлявся у подорожніх, мов знати хотів напевне: «А хто це тут заявився?» Звір стояв як справжній володар усього обширу, якась особлива упевненість чулася в його поставі, непокірний дух лісів, наче він особисто розпоряджався цими борами, лісовими стежками, навіть повітрям, що сосновою живицею вщент пройнялося, аж загусло від тої живиці, навіть птаством лісовим гомінливим і неголосними лісовими струмками течії неспішної та прозорості кришталевої.