Сперш літографським способом виданий, той курс став до вподоби у більшості технічних вузів держави: його видають вже накладом у десятки ти- сяч примірників, а на американському континенті він буде перероблений на дві частини та слугувати- ме не одному інженерному поколінню.
А в літню відпустку – гайда в Європу. Автори- тетний викладач Київської політехніки не вважає за
применшення гонору стати… студентом своєрідним. Заманливі пляжі та парки затишні нехай почекають, Степан Прокопович старається побувати на лекціях у Геттінгені, де прослуховує курс Ф. Клейна з тео- рії пружності, курс В. Фойгта з гідродинаміки, а ще лекції Л. Прандтля з аеродинамічної проблематики; не зайве побувати на виставці повітроплавальній у Франкфурті-на-Майні. Справжній вчений, гадав він, має знати все найновіше.
А в Києві потихеньку, окрім наукових, ще й адмі- ністративні клопоти наздоганяли Степана Проко- повича. Сперш обирають його секретарем інженер- но-будівельного відділення, яке до приходу в 1905 році Євгена Патона ні живим було, ані мертвим; згодом обирають його деканом цього ж відділення.
Ухилятися, звісно, не в натурі Тимошенковій, але шкодував-таки за витраченим на різні поточні клопо- ти часом. Хоч і тоді з-під його пера виходять наукові роботи, які публікують поважні німецькі журнали.
Між тим набігали події, яких начебто можна було сподіватися, – і все ж вони застають людину зненацька, як негаданий раз на кілька десятиліть трапляється червневий приморозок: від побито- го інеєм картопляного цвіту в селянина мимоволі серце стискується. Після подій дев’ятсот п’ятого року, відлиги першої в тому столітті, знов уряд по- чав гайки закручувати. Петербурзьке міністерство освіти сперш зизом дивилося на Київську політех- ніку, яка не поспішала виконувати черговий його шовіністичний припис, – наказувалося у політех- ніці встановити норму прийому євреїв, а саме: не більше 15 відсотків. Коли ж такий дикий припис не виконали, то кара невідкладно настала. Трьох дека- нів Політехніки, для науки та остраху іншим, було
увільнено; серед них значилося й прізвище Степа- на Прокоповича.
Кара ця мала одну особливість. Увільнені та їхні сім’ї позбавлялися не лише засобів до існування, позбавлялися також казенного житла, яке досі за- ймали. І то ще не все, оскільки навчальні заклади та значна частина промисловості були державними, то увільнених будь-куди з урядового терену забороня- лося надалі на службу приймати.
Порятувала цього разу Степана Прокоповича… наука. Минулого літа їздив він із сім’єю до Швей- царії, та не випадало йому милуватися вельми там- тешніми краєвидами, хіба пачку грубезну поштових листівок із краєвидами тими привіз додому; він засів за статтю для оголошеного престижного технічно- го конкурсу.
Хоча до відпочинку справа так і не дійшла, ро- боту своєчасно завершив і представив журі. То був неабиякий успіх. Степан Прокопович удостоюєть- ся золотої медалі Журавського і встигає одержати грошову премію – ваговиту доволі, дві з половиною тисячі золотих рублів. Небавом цю роботу перекла- ли французькою мовою, видрукували в Annales des Ponts et Chaussees, і мала вона гарні відгуки фран- цузького інженерного товариства.
А премія помогла пережити лихий час, подару- нок російського шовініста.
----- 3
В олодимира Тимошенка після арешту більшо- вики зачинили в доволі простору тюремну камеру, в якій повітря однаково було густо про- сякнуте немитим тілом, не праними, видавалося, вічність онучами та ще сизуватим махорковим ди- мом, від чого незвиклому довгенько доводилося кашляти та раз по разу чхати. У камері почувався вже старожилом добірний кримінальний елемент – в домушників у сусідах були кишенькові злодії, а ведмежатники статечно оповідали свої пригоди
грабіжникам поїздів.
Слухаючи ці нерідко хвалькуваті та в немалій мірі вигадані оповідки, Володимир Прокопович з усміш- кою подумки шкодував, що вибрав фах економіста, а не письменника – кримінальних сюжетів наслухався небавом на цілісінький том. У камері поки що три- вало мирне співіснування, бо молода більшовицька влада почувалася доволі непевно і не навчилася ще на політичних нацьковувати кримінал; хіба зрідка хто тузав сусіда у картярських розбірках.
Власне, Володимирові Прoкоповичу Тимошен- кові петербурзька «кутузка» не була за новинку, ще при режимі царському за участь в Українській сту- дентській громаді його запроторили у сумної сла- ви тюрягу «Крести» – похмуру будівлю з червоної цегли, що наводила жах не лише на засуджених. Ле- генда оповідала, що якось цар наказав архітекторові збудувати в’язницю рівно на тисячу камер. Під час будівництва архітектор, було, прокрався, і в кару за те його замурували в тисячній камері – залишалось
тепер 999… Інша ж легенда заперечувала злодійство, архітектора замурували, аби він нікому не розповів про таємниці збудованої тюрми. А ще третя оповід- ка була про вельми хвацьку доповідь архітектора ім- ператорові:
Ваша величносте, тюрма для вас збудована!
На що імператорові заманулося дотепом похизу- ватися:
То не для мене, а для вас.
І посадив до буцегарні нещасного архітектора.
У «Крестах» мали нагоду розкошувати на нарах Керенський і Мілюков, Троцький і Луначарський, а ще цілий виводок депутатів Першої державної думи, які після розпуску її в дев’ятсот шостому долучили- ся до «Виборзького звернення». Так вже складало- ся у Володимира, що не осторонь був громадського життя, – ні коли навчався в Інституті шляхів сполу- чення, ні згодом, як перейшов на той же економіч- ний факультет до тамтешньої політехніки. Він сту- пив, не вагаючись, на нелегку дорогу середульшого брата Сергія, який очолював перед тим Українську студентську громаду. Рідко яка студентська акція в Петербурзі відбувалася без Сергієвої участі – під час однієї з демонстрацій жандарми так брата по- били, що стояв він, гадали, вже на смертній дорозі: та якось оклигав, вивів на стежечку до життя його ангел-охоронець, але зір у пошкодженому оці так сповна й не вернувся.
Зараз теж Володимир не збирався піддаватися лякові, перемелеться – борошно буде, хіба набри- дали більше за пустобрехів-кримінальників візити новітніх «революціонерів», переважно з суспільно- го прошарку, званого у народі босотою: вони почу- валися зарозумілими зверхниками, які можуть без-
карно відважити розмашистого «ляща» будь-кому з тих, у кого ще недавно в домівці було зась крок на- віть ступити далі передньої.
Найгірше, як заявлялися серед ночі добряче під- хмелені нові господарі життя зі своїми дамами, вчо- рашніми покоївками, кухарками чи просто повіями вуличними, вдягнутими з жахливим несмаком, оче- видно, у награбоване щойно в недавніх своїх госпо- динь, ті парочки гонорово проходилися камерою, розглядали зверхньо ув’язнених та тицяли пальцями в них, мов у звіринці в зачинених у клітки:
– Смотрі, смотрі, какой буржуй лупоглазий. На- вєрноє, експлуататор...
Володимирові Прокоповичу на те не хотілося ані сміятися, ані тим більше відсварюватися. Батькові його, народженому в домі кріпосного селянина, по- щастило закінчити дворічні курси у Харкові та здо- бути фах землеміра. Десяток років ним працював так, що одна зміна не витримувала з батьком, мусила приступати друга. Не менше трудився він згодом, як маєток в оренду узяв.
Хтозна, скільки б іще Володимирові довелося сьорбати тут баланду тюремну, якби не вернувся вже тепер до Петрограду старший брат Степан. Від колишнього студента свого, а ниньки вельми впли- вового діяча-есера брат дізнався, що звинувачують більшовики Володимира в організації страйку пе- троградських чиновників: Володимир після закін- чення навчання працював у Міністерстві шляхів спо- лучення, потім служив у армії, а згодом продовжував у Міністерстві сільського господарства; трудився у міністерстві вже й по жовтневому перевороті.