Ми казали тільки про побут селян. Коли після Люблінської унії заводили кріпацтво, треба було установити якийсь перехідний час. Для того примірковано таку тактику. Положено десять літ на перехід зі старого права на нове. Колишні земляни зробились тепер шляхтою, дідичами, колишні селяни стали тепер кріпаками. Дідичі тямили, яку можна мати користь із селян, вони не пускали селян від себе і затрудняли їх економічно. Роблячи контракт, опріч ренти за землю, вони вставляли обов'язок платити вихід. Сума виходу з часом стала все збільшуватись. Хто із селян більше десятьох років просидів на землі, той робився кріпаком. Селяни, не спроможні платити виходу, стали втікати, і саме туди, де шляхти ще не було: на південну Україну.
Таким робом на Україні з'явився величезний гурт селян із півночі і з заходу: з Білої Русі і з північно-західної України. Наскільки прилив цей був значний, це знати із статистики. Між тим, як Степан Баторій налічив шість тисяч реєстрових козаків (коли на кожного козака було по два помічники, а на кожну сім'ю треба рахувати п'ять душ, так при Баторієві було не більш як 70-80 тисяч чоловік), а через 50 літ перепис налічує більш як півмільйона. Цей приріст народу склався не від намноження, а від еміграції - більшої, відповідно до території, ніж до Америки за всі часи еміграції туди. Факт такої еміграції зовсім зрозумілий: панів на південній Україні не було; оселюючись там, зайди мали надію стати вільними. З другого боку, вони застали там старокозацькі села. Козаки ці не відпихали від себе захожих, а приймали до своїх сотень і заступались за їх права. Тут виявився їх старий інстинкт рівноправності, хоч потім козаки і не раді були, бо їм доводилося квитувати за те.
Опріч селянського елементу, до руху причипився ще й другий - це елемент несталий, неспокійний, досить численний - елемент слуг. Звідки ж узялися вони? Перед Люблінською унією, коли пронеслася чутка, що король уступить землю тим землянам, які реально будуть володіти нею, знайшлися, особливо на Волині, великі магнати, що скористалися тим заздалегідь. Найшлися такі, що були нащадками старих удільних литовських князів, що були посередниками між великим князем і землянами. Почувши, що після унії земля дістанеться тому, хто буде реально володіти нею, вони відмовили своїм васалам і перестали роздавати свої землі на лени. Таким робом, коли Люблінську унію прийнято, вийшло, що більшість землян зосталася зовсім без землі: земля вся згрупувалася у руках небагатьох людей. Князь Костянтин Острозький, наприклад, прогнав усіх землян із своїх земель і таким робом після унії мав у своїх руках третю частину сучасної Волинської губернії.
Втративши землю, ленникам зоставалося тільки йти на службу до багатих панів. Так витворилася верства бездомної шляхти. Магнати, трохи задля пихи, а по-друге, щоб мати більше голосів на сеймі (всі шляхтичі були рівноправні і мали голос на сеймі), дуже охоче приймали їх до себе на службу, не за землю вже, а за платню. Дуже багаті пани держали при собі по тисячі й більше таких шляхтичів і через них кермували всіма справами на сеймах. Так, у князя Костянтина Острозького було завжди від трьох до чотирьох тисяч таких шляхтичів на службі.
Властиво, це був стан паразитів. Вони жили без усякого діла і складали тільки почесну варту свого магната. Коли пан хотів зменшити свої видатки, проганяв їх, і тоді вони лишалися без усяких засобів задля життя. Не диво, що в кінці XVI ст. організуються цілі ватаги розбишак із таких слуг, які жили у панів, а яких або вигнано за крадіж, або які самі повтікали, обікравши своїх панів. Коли уряд заходився спиняти їх, вони кинулися на Україну, через те що там була свобода, не було уряду. Це був здеморалізований елемент, і через те небажаний, але їх прийняли козаки, і вони прискорили вибух козацького повстання.
Був ще стан людей, який збільшував число козаків - стан так званих бояр, маленьких володарів землі, що жили біля замків. Вони несли гарнізонну службу, а за те й володіли маленькими шматочками землі. Дехто із цих бояр ще за часів Ягайловича Жигмонта Августа цілими селами одержував дипломи на шляхетство (наприклад, в околицях Овруча, Бара і Любеча). Але ж далеко не всім так траплялося; були й такі, що жили окремо, і, боячись, щоб не попасти в кріпацтво, тікали до розбишацьких ватаг і йшли на Україну до козаків. Оцей перехожий елемент складався за часів унії в більші або менші гурти і приготовляв реакцію.
У XVI ст. було дві такі реакції: вони носять назву від імен ватажків: Косинського і Наливайка.
Дуже мало знаємо ми про Криштофа Ко-синського. Відомо, що він був шляхтич із Підляхії, коло Литовського Берестя. Він належав, мабуть, до безземельних шляхтичів, що шукали собі пристановища між козаками. Року Ї 591-го' ми зустрічаємо його на Запорожжі. Грунт для незадоволення козаків був того часу вже підготований. Польський уряд вимагав, щоб козаків було не більш як шість тисяч і щоб реєстрові козаки відокремилися від нереєстрових. Справедливість вимагає сказати про Косинського, що він ясно зрозумів зміст реакції, зрозумів, що помирити республіку із шляхетством не можна, і через те дуже сміливо взявся за ворохобню. Із документів ми бачимо, що всі міста і повіти, які займав Косинський, він приводив під присягу на вірність Запорозькому війську. При цьому нелегальних селян приймають до козаків і роблять їх рівноправними. Криштофові Косинському поталанило заволодіти Київщиною і Білоцерківщиною. Потім він пішов на Волинь. Але ж перша ця ворохобня не дала бажаних добутків через те, мабуть, що число козаків ще не було велике, та й не було ще доброї підготовки до цього.
Дуже цікаві документи, що відносяться до того часу. Шляхта зрозуміла, що справа небезпечна, і вжила заходів, щоб спинити цей рух. Шляхтичі з'їжджаються на повітові сейми на Волині і складають присягу, що не візьмуться ні за яке діло, доки не утихомирять козаків. Вони зупиняють між собою судові процеси і оголошують край на воєнному стані. Магнати Корецькі, Острозькі й інші збирають своє військо. Уряд у це діло не втручається, для уряду, очевидячки, це була несподіванка.
Кінчається цей рух так, як тоді кінчалися усі трудні кампанії - облогою. Вибравши зручне місце, слабша сторона окопується, а сильніша облягає її зі всіх боків і голодом примушує її здатись. Така облога і тут скоїлася біля містечка П'ятки (недалеко Житомира), де Косинсько-го обложили поляки, і він мусив піти на капітуляцію.
За чотири роки після того (1595) з'являється вже сильніше повстання Наливайка. Звичайно думають, що Наливайко був гетьманом; властиво ж він був репрезентантом цього неспокійного зборища слуг. Про Наливайка маємо ми вже більше історичних документів. Він був міщанином міста Сатанова, на Поділлі, Покинувши ремесло свого батька, він пристав до придворної міліції князя Острозького і незабаром став сотником. Мабуть, тут йому поміг брат його, отець Дам'ян, що був попом в одній Острозькій церкві. У Северина Наливайка не було ніякого серйозного політичного напряму, і він справляв тільки доручення свого князя. Так, коли князь Острозький ходив на Косинського, Наливайко був теж із ним. Чи він провинився перед князем, чи надокучив йому, тільки незабаром ми бачимо його вже ватажком волоцюг, що грабували на власну користь. У нього був добрий організаторський талант, і небавом ватага виросла численно, через те що перехожих людей було тоді багато. З такою ватагою Наливайко рушив на Семигородщину. Пограбувавши там, він повернувся додому. Другим разом він зі своєю ватагою йде вже по провінціях власної держави: через Волинь пробирається на Полісся, Білорусь і доходить до Могилева. Перші рухи Наливайка не мають ні політичного, ні народного характеру, це просто наслідок становища безземельних, бездольних людей. Року 1596-го, після цього білоруського походу Наливайко вертається знову на Поділля і зупиняється зимувати у Брацлавщині. Але уряд висилає проти нього регулярне військо, щоб угамувати його. Тоді Наливайко обертається до козаків. Старшим у козаків був того часу Григорій Лобода. Лобода не знав, що робити із Наливайком: чи йти з ним поруч, чи ні. Обставини, нарешті, примусили Лободу піти на згоду. Річ у тому, що він не був регулярним козацьким гетьманом. Ходу самої кампанії не будемо розказувати. Почалося з того, що Лобода з Наливайком одступали, а польське військо все наближалося до них. Тоді вони подалися на південь, на степи, і шукали оборони на Сулі. Біля Лубен, в урочищі Солонині їх настигло польське військо і обложило їх табір. Поляки примусили козаків здатися, і Наливайко з Лободою потерпіли кару на горло.