Усі поселенці були під протекторатом Запорожжя. Це поселення носить сліди промислової і дуже культурної колонізації. В кожнім селі коштом січового скарбу заводив Калнишевський церкву та школу. Коли заведено в Росії земство, то його статистичні досліди показали, що на Катеринославщині за часів Запорожжя шкіл було втроє більше, ніж тоді. Російська політика не могла допустити такого розвою Запорожжя. Уряд сам став заводити колонії на землях, які запорожці уважали за свою власність. Калнишевський бачив, що уряд утворював сербські і слобідські колонії біля Єлисаветграда, а за ними німецькі. В цім він угадував смерть для Запорожжя, добре розуміючи, що дедалі більше землі буде російський уряд відіймати у запорожців і віддавати її своїм колоністам. Тоді Калнишевський попробував нових комбінацій, а власне - скористуватись сучасною Коліївщиною. Він думав, що від Польщі, держави під той час зовсім безсильної, дуже легко буде відділити Правобережну Україну. Тоді із Запорожжя і України можна буде утворити цілком самостійну державу.

Але ж російський уряд зрозумів його плани. Російські розвідачі, догле дівши, до чого йде, донесли про це київському генерал-губернаторові Румянцеву. Наслідком цього було те, що російські війська, які стояли того часу в Польщі, зараз же покинули боротьбу із конфедератами і почали присмиряти Коліївщину. Після того уряд рішився зруйнувати Запорожжя. Довелося тільки відрочити розправу на кілька літ, поки Москва не справилася з власними непорядками - з Пугачовським бунтом та турецькою війною. Через сім років проти Запорожжя виряджено корпус під проводом генерала Текелі, родом угра. Він оточив Запорожжя військом і викликав запорозьку старшину нібито на раду. Старшина, нічого не прочуваючи, поїхала, та більше вже не вернулася, її одвезено до Петербурга, звідти без суду порозсилано її по Сибіру, в Якутську та Іркутську області, а Калнишевського заслано у Соловецький монастир, тогочасну політичну тюрму. Тут він 26 років (1775-1808) просидів у зробленій у стіні халабудці, яка мала чотири кроки вдовж і два вшир. Випустили його тільки після маніфесту Олександра І, але ж він не схотів уже вертатись і незабаром умер там, постригшись у ченці.

Після царського указу Запорожжя скасовано, а запорожцям дано на волю одне з двох: вертатись додому або вступати у кінні полки пікінерів. Так частина їх і зробила. Друга частина, не бажаючи покорятись волі уряду, не розійшлася, а, випросившись нібито на рибальство, пішла на Лиман, а звідти втекла в Туреччину. Тут ці запорожці заявили султанові, що бажають жити під його владою. Султан вдовольнив їх просьбу і дав їм землі в Добруджі, де вони і заснували нову Січ (Задунайська Січ).

Від того часу, як скасовано Запорожжя, проминуло декілька часу, коли Запорозьке військо знову стало потрібним російському урядові. Потьомкін побачив, що трудно вести боротьбу з турками без людей, які добре знають південні степи і способи, як вести боротьбу з турками та татарами. Для того, задумавши відновити Запорозьке військо, він об'явив про це указ, і зараз же з'явилася сила охочого люду. Вони зав'язали Бузьке козацьке військо (1787). Звалося воно так через те, що одержало для селитьби не старі запорозькі землі, які тоді пороздаровував російський уряд, а землі між Дністром та Бугом. Під час цієї турецької війни відвойовано новий шмат земель і, так званий Очаківський пашалик. Та хоч Бузьке військо принесло велику користь Росії у цій війні, взяло фортеці Кінбурн, Хаджибей та ін., затриматись довго на бузькій території йому не довелося. Скоро в Петербурзі почули, що завойовано Очаківський пашалик, зараз же придворні почали випрошувати собі у цариці там земель. Таким робом, Потьомкін опинився в трудному становищі, пообіцявши раніше ці землі козакам. Тоді він випросив для козаків інші землі, відвойовані у кримських ханів, між річками Єєю і Кубанню, на східному березі Азовського моря. Це так звана Кубанська земля. Козаки згодилися на цю пропозицію, оселилися там (1793) і стали відомі під назвою чорноморських козаків, які в різних перипетіях прожили до нашого часу. У них виробилися зовсім нові способи життя. Замість куренів козаки поділилися на станиці, себто на села, в яких стали жити вже вкупі зі своїми сім'ями. У своєму внутрішньому житті вони залишили військовий лад і обов'язалися тільки давати певний контингент на війну.

Оскільки цей устрій був приємний народові, знати з того, як швидко збільшувалося число чорноморців. За першого кошового Головатого їх було 6000 чоловік, а після того їх число дійшло до 200 тисяч.

Такий приріст не міг бути нормальним. Він явився наслідком того, що на Чорномор'я стали тікати кріпаки із цілої України. Що далі, тим більше скорочувалася крайова автономія: отамана і всю старшину не вибирали, а став їх незабаром іменувати уряд. З початку царювання Олександра II в Чорноморському війську зроблено в еликі зміни. Після указу з 1864 року велено злитися в одну одиницю Чорноморському війську і лінійному козацькому війську, зложеному з великоросів, що жили на схід від Чорномор'я. З'єднаним військам надано загальне ім'я Кубанського війська.

Вернімося до тих запорожців, що оселилися за Дунаєм і дістали від турецького уряду землі на Добруджі. Тут вони мали дуже неспокійних сусідів. Це були так звані некрасовці, російські козаки-розкольники, що втекли туди з Донської землі ще за часів Петра І через релігійні утиски. Запорожці не могли зжитись з ними через те, що некрасовці вважали всю добруджську територію за свою власність. Тоді запорожці попробували ще раз перемінити оселю. Послухавшись австрійських агентів, вони ввійшли у зносини із австрійським цісарем Йосифом II (1785), і той згодився дати їм землі на військовій границі, яку заводив того часу уряд, щоб захистити державу від турецьких нападів. На цій границі поселив уряд сербів, босняків, румунів, а тепер дав землі і запорожцям у двох провінціях - Бакча і Банат, де Тиса вливається в Дунай. Але ж запорожці не могли витримати суворого австрійського режиму, дріб'язкового контролю над усім своїм життям, і в роках 1811-1812-му вони знову повернулися в Добруджу.

Турецький уряд не утискав їх, і вони знову заснували Січ із виборною старшиною. Це так зване Задунайське військо все збільшувалося втікачами з України. Таким робом козаки заселили тут багато сіл, які прозвали турки козацькою раєю. Року 1828-го, під час великої війни царя Миколи І із турками, російська армія зайняла Добруджу в той час, коли задунайських козаків викликав турецький уряд на службу до Царгорода і на місці лишилося їх не більш як 500 чоловік. Кошовий отаман Гладкий прийшов із цією рештою до російського табору, приніс покуту, і цим козакам дозволено повернутися до Росії. Тут їм дали землю коло Ростова-на-Дону, і вони склали так зване Азовське військо.

З тими козаками, що лишилися в Добруджі, турецький уряд обійшовся дуже суворо. За зраду старшини військову організацію їх скасовано, і дотепер вони живуть іще там по селах, тільки не користуючись уже давнішими привілеями.

З Азовським військом трапилось те ж саме, що й з Чорноморським. За короткий час воно розрослося на декілька десятків тисяч чоловік завдяки тому, що до нього багато перебігло народу з України. На початку царювання Олександра II військо це скасовано і станиці його переведено на східний берег Чорного моря. Там ці козаки дістали оселі між Анапою і Сухум-Кале.

Є ще третє козацьке військо, дуже оригінальне, засноване далеко пізніше, зовсім незалежно від Запорожжя.

З давніх часів область Терека на Кавказі переповнена козаками. Ще в XVI ст. багато рязанських козаків стало тікати на південь, коли Москва заволоділа Рязанським князівством. Ці козаки довго десь пропадали по степах, і тільки в XVI ст., коли Росія почала завойовувати Кавказ, знайшли їх у Кабардинській землі. Це так звані гребенські козаки. Окрім них, там живуть іще кізлярські і моздокські козаки, але ж західний куток Терської області, а власне, Владикавказький округ, займають козаки українського походження, які попали туди ось з якого приводу.