3) „Аще же Веспасіан Коховскій и отъ козъ дивнихъ (диких) козаковъ нарицаєтъ, яко тЂмъ скоростію до брани соровняются и тЂхь ловомъ наипаче упражняются, но приличнЂе Стриковскій проименованіе производить, глаголющи, яко отъ древняго своєго нЂкоєго вожда Козака, егоже промысломъ многажди Татаръ побЂждаху, козаками нарицаются. Александеръ ГвагнЂнъ отъ свободы ихъ тако нарекшихся разумЂетъ быти, занеже праотцы ихъ отъ доброй воли охотнЂ на брань исхождаху” (с. 15). Кн. Мишецкий передав нам в своїй „Исторії о козакахъ запорожскихъ” записаний від Запорожцїв в 1730-х роках переказ про славного стрільця Семена, що мовляв назбирав козаків і з ними осїв ся на Низу, а память про себе лишив мовляв в назві „Семенового рогу” на бозькім лиманї.
4) „Сіє названіе (Козарів) получили наконецъ и всЂ воины славянскіе, избранные изъ ихъ же породъ для войны и обороны отечества, коему служили въ собственномъ вооруженіи, комплектуясь и перемЂняясь также своими семействами. Но когда во время военное выходили они внЂ своихъ предЂловъ, то другіе гражданскаго состоянія жители дЂлали имъ подмогу и для сего положена была у нихъ складка общественная или подать, прозвавшаясь наконецъ съ негодованіемъ: дань Козарамъ” (с. 2).
5) Вид. Туровского с. 221.
6) Полн. собр. лЂтоп. II с. 368.
7) Напр. начерк Г. Ф. Мілєра О малороссійскомъ народЂ (вид. Бодянським).
8) „ВсЂ Черныє Клобукы, єже зовут ся Черкасы” — Воскр. I с. 56.
9) Напр. Болтін (I с. 344) оповідає (фантазує), що Ахматові слободи в Курщинї були залюднені „Черкасами”; вони, по їх знищенню, втїкли до Канева, оселили ся тут і поставили город Черкаси.
10) Карамзін V с. 231: він опираєть ся на тій же ґльосї Воскр. лїтоп., як пізнїйше се робить і Поґодін (ИзслЂдованія V с. 206-7), приймаючи en toutes lettres погляди Карамзіна, тільки в формі цїлком катеґоричній („отстранилъ возможность возражать”, як самовдоволено заявляє сей обмежений чоловік). В трохи слабшій формі прийняв сї погляди й Соловйов („но если упомянутые народцы дЂйствительно составили зерно малороссійскаго казачества, то... къ этому зерну присоединились многочисленныя толпы казаковъ чисто русскаго происхожденія” — I с. 1686). Пізнїйше карамзінську теорію приймав Кулїш (Перший період козацтва) і новійше сю тезу — що чорноклобуцькі племена звали ся Черкасами, з повним переконаннєм повторив В.-Буданов (Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 56 — він відкликуєть ся до Карамзіна, очевидно не підозріваючи, що має дїло з пізнїйшою гіпотезою).
11) В оборот її пустив проф. Антонович (Очеркъ исторіи в. кн. Литовского с. 62-3, пор. Кіев. Стар. 1884, VIII с. 583). В.-Буданов брав її досить скептично (Архивъ Ю. З. Р. VII. I с. 40 і 56). Новійше уживає сього переказу Ляскоронский (Рус. походы въ степи, с. 118) без церемонїй звязуючи сю історію з Витовтом.
12) Яблоновскнй (Ukraina c. 33) завважає, що цїлу Черкащину називано „Черкасами”, jak by przez jakieś przypomnienie dawne, і вказує на грамоти вид. Каманїним (Чтенія київські т. VIII ч. 1 і 2): „въ Черкасехъ селище моє Бузуково”, але грамоти сї маємо в пізнїй копії.
13) Див. т. II 2 с. 550-1.
14) Вивід козаків від татарського „козак” дав Сенковський в своїх Collectanea (І с. 220, 1824); йому ж очевидно належать анальоґії козацького устрою з турецько-татарським (з устроєм яничарів, єгипетських мамелюків) в час. Библіотека для чтенія 1840-хъ рр. (див. замітку Ол. Грушевського в Записках Наук. тов. Шевченка т. LXXIX). Потім ріжні анальоґії для козацького устрою з татарським принесла статя Хартахая Историческая судьба крымскихъ татаръ, 1866, й вони були перейняті Кулїшем (Ист. возсоед. Россіи І с. 34-5). Навіть Костомаров, що в молодих лїтах сильно виступав против виводів козачини з чужородних початків і доводив ґенетичні звязки побуту княжих часів з запорожським житєм (його статя Мысли объ исторіи Малороссіи, в Бібліот. для чтенія 1846) кінець кінцем підпав впливу сих поглядів і в новійших виданнях свого „Богдана Хмельницкого” писав, що „козачество безспорно татарскаго происхожденія, какъ и самое названіе козакъ (4 вид. 1884 р. І с. 5). Кулїш уже в першій своїй працї (Перший період козацтва с. 27) прийняв московську теорію про чорноклобуцьке походженнє козаків, а пізнїйше (Козаки въ отношеніи къ государству и обществу, Рус. Архивъ 1877 кн. III i VI, Исторія отпаденія І с. 46, але не в Исторіи возсоединенія, де сї всї теорії поминені) приймав теорію черкаського початку козаків і пробував її підперти ріжними етнольоґічними прикметами людности Черкащини й Чигиринщини.
15) Розумію особливо працї Любавского (Обл. дЂленіе с. 531-3, рецензія на працю Каманїна в Ж. М. Н. П. 1905, VII), Яблоновского особливо Ukraina (с. 395-8), де він, очевидно не без впливу виводів Любавского, виводить українську козачину від гіпотетичної татарської кольонїзації Київщини, по анальоґії з татарськими кольонїями Литви.
16) Одинока вказана досї згадка воєннослужебних „Татар київскихъ” що одержали наче б то якісь ґрунти в Остерщинї від кн. Олелька і Семена (Акты Зап. Рос. І ч. 77) не знаходить продовження в пізнїйшім матеріалї.
17) У Бантиша-Каменського в першім виданню його історії (1822) сї виводи вже збуто повним мовчаннєм і початок козачини представлено реально, на тлї історії України XV-XVI в.; козаки се українскі збігцї, що тїкають від польських утисків з кінцем XV в., а імя приймають від Татар „съ коими имЂли столь частыя брани” (с. XV).
18) Подібні погляди, більше або меньше різко й катеґорично висловлені, ми знаходимо у Максимовича, Костомарова, Антоновича, в 1840-60 роках. Костомаров як в згаданій статї своїй (Мысли объ исторіи Малороссіи 1846) так і в пізнїйших — яку звіснїм своїм манїфестї Д†русскія народности (1861) бачить козачину в житю княжої Київщини — її громадськім народоправнім устрою („Казачество уже въ своемъ сущест†возникало въ XII-XIII вЂкЂ”, „старорусскіе элементы, розвитые, до извЂстной степени еще в XII вЂкЂ и долго крывшіеся въ народЂ, виступають блестящимъ метеоромъ въ формЂ казачества” — с. 69 і 72 І т. Монографій). Максимович в своїх Письмах о козакахъ приднЂпровскихъ, виступаючи против теорії Антоновича, „не сумнїваєть ся”, що устрій козацькій в останнїй четвертинї XV в. був громадський — „устройство... было у нихъ общинное, также какъ и у мЂщанъ и у всего поспольства южнорусскаго” (Собр. соч. І с. 279). Але найбільш різко сформулував сї погляди Антонович в своїй першій працї про козаків (Архивъ Ю. З. Р. III. І, 1863): він бачить на Поднїпровю „въ XV и XVI вЂкЂ органически образовавшійся, укрЂпившійся и выросшій изъ туземныхъ элементовъ общинный порядокъ устройства — встрЂчаемъ его только подъ чужимъ, заимствованнымъ отъ татаръ именемъ Козаковъ. Князья, предводительствующіе ими, носятъ тоже особенное названіе — гетмановъ... Во внутреннемъ своемъ устройст†(козаки) представляють сохранившееся вполнЂ начало обшинъ славянскихъ и подчиняются, какъ высшей власти, приговору вЂча, которое теперь называется радою”.
19) Антонович в своїм новійшім курсї по історії козачини (Бесїди про козацькі часи, 1897) бачить в козачинї воєнно-служебні громади, покликані до воєнної служби корпоративно і орґанїзовані на основах громадського-вічевого устрою (с. 14-5). Каманїн в своїй статї къ вопросу о козачест†до Богдана Хмельницькаго (1894) в козачинї XV в. бачить „отдЂльныя общины”, „во гла†каждой изъ нихъ свой особенный князь” (с. 68).
20) Виставлена Антоновичом в цитованій розвідцї (1863), прийнята зараз Кояловичом (Лекціи по исторіи Зап. Россіи), скритикована Максимовичом (ст. с. 1863-5), відроджена Каманїним в цитованїй працї.
21) Дашкевичъ Болоховская земля (1876, с. 120: .колыбелью южно-русскаго козачества мы рЂшаемся считать тЂ територіи, гдЂ въ половинЂ XIII ст. лЂтопись помЂщаетъ Болоховцевъ и ихъ союзниковъ и единомышленниковъ”). Новійше такі погляди знаходимо у Каманїна op. c.